Авґуст нетерпляче урвав його:

— Ніхто ж бо і не заперечує права поета удосконалювати чи навіть викреслювати слабкіші місця, але ніхто тобі і не повірить, що вся твоя творчість недосконала…

— Вона таки недосконала.

— Послухай, Верґілію, виносити присуд такий ти втратив право давно вже, років десять чи й більше тому. Тоді ти поділився зі мною наміром написати свою «Енеїду», і пригадай, як щиро, як радо усі ми, кого ти втаємничив у свої плани, схвалили твій замисел. Згодом, у роки наступні, ти читав нам вірша за віршем зі своєї поеми, й коли тебе навіть охоплював розпач перед величністю власного задуму, перед могуттю майбутнього звершення — а скільки разів це було! — тоді ти підносився духом, бо бачив, як захоплено стежили ми (та хіба тільки ми? Весь римський народ!) за твоїми трудами; не забувай, що велика частина творіння твого вже відома загалу, римський народ уже знає про «Енеїду», про цю поему, що підносить його на щит слави так високо, як ще не підносила жодна інша поема, і римський народ має повне — повне і незаперечне — право дістати в дарунок її вже завершену. Вона — не твоє вже творіння, вона — наше спільне творіння, авжеж, у цьому сенсі ми рук і душі докладали до нього усі, й воно не в останню чергу — творіння римського народу і його величі.

Світло довкола потьмяніло ще дужче; здавалося, наближається сонячне затемнення.

— Я виявляв свою слабкість: я показував ще незавершене; то було марнославне бажання митця сподобатись публіці. Але був то і вияв моєї любови до тебе, Октавіане, це вона спонукала мене до тих кроків.

В очах імператора промайнуло щось фамільярно-довірче, ота його добре знайома, майже хлопчача лукавинка:

— Кажеш, поема твоя недосконала? І незавершена? Отже, ти міг би — чи мав би — її допрацювати?

— Саме так.

— Щойно мені було соромно за свою нікудишню пам’ять, але дозволь тепер стати на захист власної чести… Я хочу тобі нагадати кілька твоїх рядків.

У ньому прокинулось дрібне і підступне, але воднораз і також по-хлопчачому дружнє бажання, щоб Цезар сів у калюжу й на цей раз, та наступної миті — ох, марнославство поета! — в душі ворухнулася і нетерпляча, спрагла хвали цікавість:

— І які ж це рядки, Октавіане?

І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:

Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.

— То що, попався у власні тенета, Верґілію?

Це був, звісно, натяк на малозначущість суто мистецької штуки, прозорий, далебі, натяк на її просто нікчемну малозначущість супроти високої місії Риму — прозорий, тільки дешевий аж надто, і зважати на нього було тут не варто.

— Так, Авґусте, там так і написано, ти процитував цілком правильно, це — слова Анхіза.

— А хіба вони воднораз і не твої?

— Я не маю чого проти них заперечити.

— Вони бездоганні.

— Навіть коли це і так, то вони — ще не вся поема.

— Це не має ніякого значення. Не знаю, в яких таких недосконалостях ти звинувачуєш решту поеми, але ж сам ти вже визнав, що наш римський дух стоїть вище від несуттєвих недоліків форми, а про інші якісь недоліки тут шкода й мови… Уся штука в тому, що твоя «Енеїда» — це сам римський дух, а не якісь там віршики-забавки… Так, твоя «Енеїда» — це втілення римського духу, вона просто чудова!

Та хіба Цезар що-небудь знав про недосконалість справдешню?! Чи він хоч здогадувався про глибоченні оті суперечності, в полоні яких усе наше життя й тим більше — мистецтво? Що означають для нього оті «віршики-забавки»? Що він узагалі в цьому тямить?! І хоч він і назвав «Енеїду» чудовою, хоч він і потішив цим автора — о, хто ж бо проти почути таку похвалу! — похвала ця нічого не варта, бо хто не свідомий очевидних недоліків, той нічого не знає і про оту заповітну чудовість поезії!

— Ох, Авґусте, недосконалість ховається глибше, ніж хтось собі це уявляє.

Цезар пустив зауваження це повз вуха.

— Творіння твоє — це сам Рим, і тому воно — власність римлян, усього народу, всієї держави, якій ти слугуєш і якій слугувати повинні усі ми… Тільки те, чого ми не звершили, належить лиш нам та ще, може, те, що звершили не так і що не збулося; але те, що таки уже звершено, належить усім, цілому світу належить.

— Цезаре, поема моя, — це якраз те, що не звершено; страшно сказати, але це таки правда, а ніхто мені в цьому вірить!

І знов щось знайоме, фамільярно-довірче промайнуло на непроникнім обличчі, але цього разу ще й з відтінком зверхности.

— Ми всі добре знаємо про твої сумніви й відчай, Верґілію, тож і не дивно, що нині, коли ти занедужав і зліг, вони дошкуляють тобі іще дужче; але ти ще й хитруєш, ти користаєшся з них задля якихось своїх потаємних — принаймні наразі для мене — намірів…

— Це не ті сумніви, про які ти, Октавіане, думаєш і від яких ти справді так часто мене рятував; це не відчай через щось нездоланне й нездолане… Ні, я озираюсь на прожите життя і бачу там те, чого не вдалося звершити.

— З цим доведеться змиритись, Верґілію… У людському житті, у творінні людському завжди полишаються приховані рештки незвершеного. Доля така нам судилась усім, — сумно промовив Цезар.

— Творіння твоє набуватиме удосконалення вічно; справу твою за твоїм замислом продовжать твої спадкоємці. А справу мою не продовжить ніхто.

— Бути моїм спадкоємцем я б довірив Агріппі… Та він уже надто старий; а то б кращого і не знайти.

І Цезар, ніби раптом згадавши про щось невідкладне, підвівся й ступив до вікна, щоб за ним, як здавалося, у краєвиді далекому пошукати очима розради і втіхи.

Люди приходять і йдуть, одні одних міняючи, кануть за ними у безвість їхні тлінні тіла, лиш пізнанню нема кінця-краю, воно плине у даль неозору, назустріч спітканню обітованому.

— Агріппа вже скоро прибуде сюди, — сказав Авґуст і перевів погляд униз, на вулицю, де мав з’явитись Агріппа.

Марк Віпсаній Агріппа… Похмуре і мудре обличчя бувалого воїна, могутня і владна простацька постава — усе це зненацька виразно постало в уяві, і немовби почувся чийсь голос — може, то був голос раба? — який шепотів, що виснажлива пристрасть такого життя, повного прагнення влади, скоро сама себе виснажить, що життя це погасне раніше, ніж життя Авґуста. Щоправда, сам Авґуст про це не хотів, певна річ, навіть слухати, він бажав чути інше.

— Ти молодий іще й сам, Октавіане, і маєш синів — навіть, можливо, іще й ненароджених; рід твій житиме.

Стомлений порух рукою — така була відповідь.

І знову запала мовчанка і тиша. Авґуст стояв край вікна, дуже худий і стрункий, смертний у смертному тілі; руки, ноги — все нарізно, все загорнене в тоґу; таким він стояв у потоці зустрічного світла знадвору: худа людська постать з навкісними складками тоґи на спині, і чи було там що-небудь і спереду, а тим більш осіянне обличчя, тим більш осіянний погляд, — про це тепер важко було вже сказати, та ще важче про те, на що Цезар ото видивлявся. А втім, чи не стояв щойно там, на тому самому місці, біля вікна, Алексіс? Ну звичайно, звичайно ж, то був Алексіс, худенький хлопчина, зворушливо гарний, майже син — син, чию долю, що лишень починалась, лишень розпускалась, він був надумав узяти на себе й хотів опікуватися ним не просто як батько, ні, а і як мати, що опікується рідним дитям; син, що з нього він, як справжній батько, все ж таки виліпив подобу самого себе. Алексіс стояв, відвернувшись, так ніби все ще таїв образу за те, що він непрохано втрутився у його долю і збив із пуття його; та водночас хлопчик, про образу вже ніби й забувши, линув на мріях до краєвиду замріяного, до мрійливого сонця, увитого квітами, до мрійливого спокою, ароматом лавровим напоєного, і це саме для нього, вродливого хлопчика, вели хоровод сатири, сп’янілі від пахощів нив, одурманені співом флояр, це задля нього розкривсь краєвид, ніжно зворушений тим хороводом, і влад хороводові навіть дуби загойдали своїми могутніми кронами; і все це вершилося задля вродливого хлопчика, від краю до краю вершився цей вселенський танок пожадань усього сущого, і відкривалося зорові все, що від нього ховалось, відкривалося зорові все, що його уникало, все спліталось в єдину вселенську видимість завдяки неспинно-взаємному перетіканню жадань, що пізнанням виповнювались і в трепетнім плині своєму поймали усе недоступне й доступне зору, щоб утілити все у знайомому образі; так, жаданням пізнати охоплений, сам жаданням охоплений, стояв там Алексіс, і позаяк він прибрав уже образу, то образом стало й усе доокола, стало знайомою єдністю, і полудень з вечором злились у вселенському світлобутті, тільки все це зненацька пощезло, і навіть далекі-далекі пасма ще сонних від ночі пагорбів розтанули, стали порожнім місцем, поглинуті загальною порожнечею краєвиду, яка німотно-убогим плетивом ліній, затверділих, аж майже різких, вписалась у гнилувато-приблякле світло дедалі повнішого затемнення сонця; дедалі тьмавішими робилися барви квітів, у світлі, сухому, мов папір обгорілий, тоґа на Цезарі з пурпурової стала фіолетово-чорною, ніщо не трималося купи, все втрачало зв’язки і просто-таки розпадалося — розпадалося через сувору свою однозначність, яку навівала ота худа постать побіля вікна, розпадалося через суворість її, черствість і різкість; сливе нереальна ця однозначність була попри свою очевидність і видимість, і все, що є людського, ох, навіть звичайні взаємини ставали, здавалося, жертвою однозначности, цієї поверхні, загадково завислої, що нічого вже не прикривала, бо навдивовижу неплотська, навдивовижу чужа всім жаданням, навдивовижу твереза, міцна, аж туга нитка тримала зв’язок із тією закляклою там, край вікна, крихкотілою постаттю, і був цей зв’язок, коли всі вже зв’язки розпалися, напрочуд нерозривний. У спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько — і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна — той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, — не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв — і стоїть — лавр.