Однак її голос, хоч він мало й не надривався, не втрачав отого свого улесливо-послужливого відтінку, тільки важко було здогадатися, на кого відтінок цей був розрахований. Принаймні худий тепер, ледь пригасивши свої веселощі, відказав уже трохи примирливіше:
— Та чого ти усе ж таки хочеш? Однаково борошно дістається тобі на дурняк від Цезаря…
Жінка аж сторопіла, й пузань, який силкувався вирватись із її чіпких рук, цим скористався не лише задля того, щоб перевести дух, а й щоб нарешті покласти край таким огидним йому торгам за отой сестерцій.
— Слава Авґустові! — викрикнув він своїм воронячим голосом у бік імператорської резиденції, а кульгавий, скинувши вгору ціпка й також обернувшися до палацу, підтримав радісний вереск свого напарника громовим «Слава!», після чого іще раз пролунало верескливо-захоплене «Слава Авґустові!», а худий іще раз привітав імператора громовим «Слава!»
— Та заткніть свої пельки, заткніть пельки обидва! — з огидою й гнівом урвала їх жінка.
І на якусь хвилю це справді подіяло: обидва (навряд чи з поваги до цього наказу жінки, радше з поваги до самого Авґуста) змовкли, ба навіть заціпеніли, пузань — із роззявленим ротом, худий — із піднесеним над головою ціпком, і, поки ця тінь із ціпком, як з мечем, трепетала на мурі в яскравих відблисках від багать, а жінка, упершись важкими руками в клуби, милувалася таким приємним наслідком власного крику, можна було подумати, що довкола усе нерухомо застигло віднині й на віки-вічні; та наступної миті цю застиглість усе ж таки нагло урвав новий напад, новий громовий вибух гавкучого сміху; її, цю застиглість, різко обтяв гучний регіт, до якого тепер приєдналася і гладка пара; спершу дзвінким своїм, просто-таки щасливим тенором зацвіркотав пузань, а вслід за ним безвольно, розкотисто заклекотала-закудкудакала жінка, й ціпок відбивав тепер такт, і сміх виривався з трьох мокрих горлянок, стрясав троє тіл, сміх, що вибивався з невідомих гарячих глибин, триголова наруга, якою ці троє збиткувалися самі над собою й одне над одним, — просто якесь божество невідоме, ну геть невідоме й тритіле. Та ось їхні веселощі досягли апогею, і худий це укмітив.
— Вина! — крикнув він. — Ти вип’єш, пузанчику, вип’ють усі; вина за здоров’я Цезаря!
— Ках-ках-ках, — кудахкала жінка, і в її реготі вчувалася злість і водночас просто-таки розпутна облесливість. — Еге ж, знаю я твого Цезаря…
— А борошно таки від Цезаря, — доброзичливо нагадав їй пузань, цей бастіон патріотизму, і спробував відірватися від муру. — Борошно таки від Цезаря, сама ж бо ти чула… Слава йому!
Здавалося, жінку ось-ось доведуть до відчаю й вона знову зарепетує про свій часник, адже безглуздій оцій балаканині не видно було кінця-краю, а як підпрягся ще й другий і, давлячись словами, гучно підтвердив: «Атож, завтра і роздаватимуть, завтра він наказав роздавати… на дурничку дістанеш!» — терпець їй урвався.
— Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? — Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. — Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!
— Шворити… шворити… шворити… — у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. — Цезар шворить, слава Цазареві!
Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:
— Гайда, гайда, вип’єш вина!
Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, — спраглий злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком — то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, — він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись — може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, — просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще й тим, що побачене він ледве чи й устиг усвідомити, бо ще доти, як та пара вбивць унизу зникла, втікаючи, за увінчаним зубцями наріжним виступом захисного муру, пузань, що лежав на землі, заворушився, через силу перекинувсь на черево і поповз навкарачки, як тварина, як величезний незграбний жук, що втратив своїх пару ніжок, — поповз, поспішаючи вслід за своїми супутниками. Ні, не комізм — страх і жах повивали ту міфічну тварину, й страх і жах не полишали її навіть тоді, коли вона зрештою зіп’ялась на задні лапи і справила малу нужду на причілку, а потім, за мур хапаючись і що крок заточуючись, подибала далі. Хто були оті троє? Чи не посланці пекла, вигнані з тих міських нетрищ, у вікна яких він зазирнув, змушений до цього немилосердною долею?! Скільки всього такого йому ще трапиться, скільки всього такого ще доведеться побачити? Невже цього й досі, й досі ще мало? О, цього разу лайка сипалась не на його голову, не йому призначалися глуми і сміх, від яких аж тряслися ті троє, отой розкотистий, схожий на гавкіт, чоловічий заразний регіт, анітрохи не подібний до сміху жінок з узвозу убозтва й нужди, ні, щось зліше ворушилося в тому реготі — страх і жах, і це був жах чогось предметного, вже не зверненого до людини — ні до нього самого, того, хто побачив і почув усе це тут, край вікна, ні взагалі до будь-кого іншого, так ніби мова, що вже не наводить мостів між людьми, так ніби позалюдський сміх, сфера глумів якого охоплює предметний склад світу як такий, позалюдський сміх, що сягає за межі будь-якої людської сфери, вже не висміює людину, а радше її знищує, виставляючи світ у всій його наготі; о, саме так пролунав сміх тих трьох постатей, сміх, що виражав жах, навіював жах, чоловічий сміх, жартівливо-розкотистий сміх жаху! Чому, ох, чому цей сміх йому послано? Яка така необхідність була його посилати? Щоб краще чути тих трьох, він аж вихилився з вікна, — там на південному обрії, там Стрілець нерухомо і німо напинав свого лука, цілячись у Скорпіона, і в бік Стрільця й зникли ті троє, і з німоти ще кілька разів долітали спершу грубо обірвані, потім трохи пошарпані, спершу строкаті, а потім і сірі й урешті останні розтріпані клапті брудної їхньої сварки — то ослизло-масний, пересипаний лайкою вибух жіночого сміху, улесливо-владний у своїх буркотливих бідканнях, то слово чи двоє, кинуті басом гортанним кульгавого, час від часу його гавкітливий регіт, а наостанок — уже лиш далекі глухі прокльони; пройняті майже тугою, майже щемом, вони тонули в решті шумів нічної віддалини, переплітались, зливалися з кожним звуком і з кожним останнім відзвуком, що відділявся від далечіні, зливалися з нічним отим сонно-сріблястим півнячим співом, зливалися із валуванням двох самотніх собак, які десь на померхлій околиці, чи на новобудові, чи, може, біля сільської хати перекликалися, мовби сновиди, тваринний перегук без мостів і місточків, що зливався зі звуками пісні людської, яка з боку гавані долинала уривками, хоч походженням ще і знайома, та принесена з півночі й усе ж таки вже майже без напрямку і так само щемка, попри те, що була то, мабуть, непристойна матроська пісня, і долинала вона зі сміхом і реготом із просяклої винним духом таверни, пісня тужлива й щемка, немовби німа далина, немовби щось потойбічно-застигле у ній і було саме тим місцем, де німа мова сміху й німа мова музики, дві мови поза межами мови, одна нижче, друга вище межі людської скутости, об’єдналися в мову нову, де жах сміху якимсь дивовижним чином вбирала у себе чарівність прекрасного, але жах у ній не розчинявся, а поглиблювавсь до подвійного жаху, до німотної мови позалюдської заціпенілої далечини і самотности, до мови поза межами всякої рідної мови, до недовідомої мови цілковитої неперекладности, мови, що незбагненно як увійшла у цей світ, незбагненно і недовідомо пронизала його власною далечиною, мови, що незаперечно існує у світі, його не міняючи, й саме тому подвійно незрозумілої, невимовно незрозумілої, як незаперечна нереальність у незмінно реальному!
