Розчахнувши ліжко Мартінеза, я витяг звідти мотузку, а тоді приліпив стрічкою до корпуса марсохода по лінії, вздовж якої збирався різати. Звісно, клейка стрічка працює за умов, близьких до вакууму. Вона працює скрізь. Клейка стрічка – це магія, і люди повинні її обожнювати.

Тепер я розумію, що задумали в NASA. Ззаду марсохід має шлюз, який ми не будемо зачіпати. Отвір починатиметься трохи далі, та все одно місця для Великої Трійки залишиться з головою.

Гадки не маю, як вони планують ту Трійку живити двадцять чотири з половиною години на день та ще й мати енергію, щоб їхати. Закладаюся, що вони теж не знають. Але вони розумні, придумають що-небудь.

[11:49] ЛРР: Наскільки нам видно, ти намітив усе так, як треба, за умови, що з протилежного боку начерк ідентичний. Маєш дозвіл починати свердлити.

[12:07] Вотні: Так вона мені одного разу і сказала.

[12:25] ЛРР: Серйозно, Марку? Серйозно?

Спочатку я розгерметизував причеп. Вважайте мене навіженим, але я не хочу, щоб свердел ракетою вилетів мені в обличчя.

Тоді треба було вибрати, звідки почати. Я подумав, що легше буде збоку. І помилився.

Легше було б з даху. з боку доводилося морочитися, бо я мусив спрямовувати свердел паралельно до поверхні. Це вам не татків ручний дриль. Ця бандура метр завдовжки, а тримати її безпечно тільки за ручки.

Ох і погано ж воно врізалося в матеріал! Я притискав дриль до корпуса марсохода і вмикав його, але він гуляв по всій поверхні. Тож я взяв свого вірного молотка і викрутку. Вдаривши кілька разів, я вищербив у вуглецевому композиті ямку.

Примостивши свердел у ямку, я зміг утримувати його на одному місці. Як і передбачали в NASA, на один отвір я витратив дві з половиною хвилини.

Я повторив процедуру вдруге і впорався набагато краще. Після третього отвору, замигтів вогник, що свідчив про перегрів дриля.

Бідолаха дриль не був створений для такої тривалої безперервної роботи. на щастя, він визначав перегрів і попереджав мене. Тож я спер його на верстак і дав йому охолонути кілька хвилин. Одне можна сказати про Марс: тут дійсно холодно. Ріденька атмосфера погано проводить тепло, але дайте їй трохи часу, і вона охолодить будь-що.

Я зняв кожух дриля, щоб якось протягти дріт усередину. Це дало приємний побічний ефект у вигляді того, що він охолоджувався швидше. Втім, щокілька годин я мусив ретельно протирати його від накопиченої пилюки.

До 17:00, коли сонце почало заходити, я проробив сімдесят п’ять отворів. Непоганий початок, але й попереду залишилась ще прірва роботи. Настане мить (мабуть, завтра), коли я муситиму свердлити там, куди не зможу дістати з поверхні.

«Верстак» я взяти не можу. на ньому стоїть «Пасфайндер», і останнє, що мені зараз треба – це порушити в ньому що-небудь. Але я ще маю три деталі посадкового механізму АПМ.

Втім, це морока на завтра. Залишок дня я присвячу вечері з повної порції.

Оооо, так. Правильно. Або мене врятують на сол 549, або я помру. Це значить, що в мене їжі на 35 солів більше, ніж треба. Тож я можу часу від часу себе потішити.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 194

В середньому на один отвір я витрачаю 3,5 хвилини. Сюди входять періодичні передихи для охолодження дриля.

Я встановив це, просвердливши весь бісів день. Після восьми годин нудної, фізично напруженої роботи, я міг похвалитися 137 зробленими отворами.

Виявилося, що діставати до віддалених місць зовсім неважко. Мені для цього не потрібні залишки посадкового механізму. Тільки й треба було, що знайти на чому стояти. Я використав для цього контейнер для геологічних зразків (також відомий як «ящик»).

До того, як я встановив зв’язок з NASA, я міг працювати і довше восьми годин. Навіть провівши надворі десять годин, я ще не черпав з «аварійного» запасу повітря. Але NASA повне квочок, які не дозволяють мені гратися надворі довше, ніж передбачено процедурами.

Разом із сьогоднішнім шматом, я вже впорався десь із чвертю роботи з вирізання частини даху. Або, принаймні, з чвертю свердління. Тоді мені залишиться вибити 759 маленьких шматочків зубилом. Я не впевнений, що знаю, як вуглецевий композитний матеріал сприйме це. Але в NASA спочатку тисячу разів зроблять це на Землі, а тоді підкажуть мені найкращий спосіб.

Хай там як, а з цією швидкістю мені знадобляться ще чотири соли (занудливої до сказу) роботи, щоб закінчити свердлити.

Я повністю вичерпав запас поганючих телесеріалів сімдесятих командира Льюїс. І перечитав усі детективні книжки Йогансен.

Я вже нишпорив у речах інших своїх товаришів, щоб знайти якусь розвагу. Але все, що є у Фоґеля – німецьке. Бек привіз тільки медичні журнали, а Мартінез узагалі нічого не взяв.

Мені стало так нудно, що я вирішив підібрати тематичну пісню!

Щось відповідне до мого становища. І неодмінно щось із єретицької колекції музики сімдесятих Льюїс.

Знайшов купу прекрасних кандидатів: «Life on Mars?» Девіда Бові, «Rocket Man» Елтона Джона, «Alone Again (Naturally)» Ґілберта О’Саллівана.

Але зупинився я на «Stayin’ Alive» від Bee Gees.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 195

Новий день, нова купка дірок: цього разу 145 (я стаю майстернішим). Зробив половину. Починає потроху набридати.

Але я хоч отримую листи підтримки від Венката, який прагне мене підбадьорити!

[17:12] Вотні: 145 дірок за сьогодні. Разом 357.

[17:31] ЛРР: Ми думали, ти на цей час вже впораєшся.

Думали вони.

Втім, вечорами мені все одно нудно. Думаю, це й непогано. з Домом усе гаразд. Є план мого порятунку, а від фізичної праці я чудово сплю.

Сумую за тими днями, коли доглядав за картоплею. Дім без неї вже якийсь не такий.

Навколо ще й досі лежить ґрунт. Немає сенсу його виносити. не маючи кориснішої роботи, я провів над ним кілька експериментів. Дивовижно, але частина бактерій вижила. Вони здорові й розмножуються. Вражаюче, якщо взяти до уваги те, що вони пережили більше двадцяти чотирьох годин у майже вакуумі за субарктичної температури.

Моя гіпотеза в тому, що навколо певної кількості бактерій утворилися кишені льоду, що вберегли всередині потрібний для життя тиск, а температура все ж не опустилася так низько, щоб убити їх. Навіть якщо з сотень мільйонів бактерій вціліє одна, вона може запобігти вимиранню популяції.

Життя дивовижно чіпке. Вони хочуть вижити не менше за мене.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 196

Я опаскудився.

Опаскудився так, що повірити важко. Я припустився помилки, яка може мене вбити.

Я почав ПКД близько 08:45, як завжди. Я взяв молоток з викруткою і почав довбати корпус причепа. Робити заглибину перед кожним свердлінням – то страшна морока, тож я вибиваю мітки на цілий день зараз.

Видзьобавши 150 лунок (оптиміст, як-не-як), я взявся до роботи.

Тієї самої, що й учора, і позавчора. Просвердлив наскрізь, перейшов далі. Просвердлив, перейшов. Просвердлив утретє, дав інструменту охолонути. Я повторював процес знову і знову аж до обіду.

О 12:00 зробив перерву. Повернувся в Дім, посмакував обідом, трохи пограв у шахи проти комп’ютера (він втер мені носа). Тоді вийшов на другу ПКД.

О 13:30 прийшла моя загибель, хоч тоді я цього не усвідомлював.

Найгіршим моментам життя передують дрібні спостереження. Маленький опух на боці, якого ви раніше не помічали. Два бокали з-під вина в раковині, коли ви повернулися додому, до своєї дружини. Кожен раз, коли кажуть «Ми перериваємо цю програму для…»

Для мене це сталося, коли не ввімкнувся дриль.

За три хвилини до того він працював як треба. Я зробив отвір і відклав дриль набік, щоб він охолов. Як завжди.

Але коли я спробував увімкнути його знову, він здох. Навіть сигнальний вогник, що показував наявність струму, не загорівся.