– Як? – спитав Мітч.

– Доведеться скинути вагу… чимало ваги. Якщо ми вирішимо прийняти план, я заповню кімнати людьми, які думатимуть над цим.

– Раніше, – сказав Тедді, – ти згадав апарат з припасами для «Гермеса». Ми маємо таку можливість?

– Так, нам допоможе «Тайян Шень», – сказав Венкат. – Ми запустимо його так, щоб вони зустрілися біля Землі. Так набагато легше, ніж запускати апарат до Марса, це вже точно.

– Зрозуміло, – сказав Тедді. – Тож маємо вибрати одне з двох: надіслати Вотні достатньо їжі, щоб він дочекався «Ареса-4», або просто зараз розвернути за ним «Гермес». в обох випадках нам потрібен «Тайян Шень», тож вибрати можна лиш один.

– Так, – сказав Венкат. – Доведеться вибрати один.

Усі на хвилинку задумалися.

– Як щодо екіпажу «Гермеса»? – спитала Енні, порушивши тишу. – Вони не будуть проти накинути… – Вона швидко порахувала в голові. – П’ятсот тридцять три дні до свого польоту?

– Вони не вагатимуться ані секунди, – сказав Мітч. – Тому Венкат і скликав нас на зустріч, – він зиркнув на Венката. – Він хоче, щоб ми вирішили за них.

– Правильно, – сказав Венкат.

– Вирішувати має командир Льюїс, – сказав Мітч.

– Питати її немає сенсу, – сказав Венкат. – Рішення повинні прийняти ми; це питання життя і смерті.

– Вона командир цієї місії, – сказав Мітч. – Вирішувати питання життя і смерті – це її бісова робота.

– Легше, Мітчу, – сказав Тедді.

– Маячня, – сказав Мітч. – Ви, народ, обходили екіпаж десятою дорогою кожного разу, як щось ішло не так. Ви не сказали їм, що Вотні живий; тепер не кажете, що є спосіб його врятувати.

– У нас і так є спосіб його врятувати, – сказав Тедді. – Ми просто обговорюємо ще один.

– Розбити апарат об Марс? – сказав Мітч. – Чи бодай хтось дійсно думає, що це спрацює? Хто-небудь?

– Гаразд, Мітчу, – сказав Тедді. – Ти виразив свою думку, ми її почули. Підемо далі, – він повернувся до Венката. – Чи здатен «Гермес» працювати ще п’ятсот тридцять три дні після розрахункового часу закінчення місії?

– Повинен, – сказав Венкат. – Можливо, екіпажу доведеться підлатувати його тут і там, але ми добре їх підготували. До того ж, «Гермес» призначений для всіх п’яти місій «Арес». Він відпрацював свій ресурс лиш наполовину.

– Це найдорожчий апарат за всю історію, – сказав Тедді. – Ми не зможемо побудувати ще один. Якби щось пішло не так, екіпаж би загинув, а з ними і програма «Арес».

– Втрата екіпажу стала б катастрофою, – сказав Венкат. – Але ми б не втратили «Гермес». Ми можемо керувати ним на відстані. Ми матимемо змогу повернути його, поки працюватимуть іонні двигуни й реактор.

– Космічні подорожі небезпечні, – сказав Мітч. – Ми не можемо зводити це до розмови про найбезпечніший вибір.

– Не згоден, – сказав Тедді. – Це має бути саме розмова про найбезпечніший вибір і ніщо інше. І про скільки життів іде мова. Обидва плани ризиковані, але посилаючи Вотні припаси, ми ризикуємо одним життям, тоді як «маневр Річа Пернела» ставить під загрозу шість.

– Прийми до уваги ступінь ризику, Тедді, – сказав Венкат. – Мітч правий. Ризиковано скидати припаси на Марс. Апарат може пролетіти повз планету, може невдало увійти в атмосферу і згоріти, може вдаритися надто сильно і знищити їжу… Ми оцінюємо шанси на успіх у тридцять відсотків.

– А підібрати «Гермесом» припаси, пролітаючи коло Землі легше? – спитав Тедді.

– Набагато легше, – запевнив Венкат. – Затримка передачі команд складатиме менше секунди, ми зможемо керувати апаратом прямо з Землі, а не покладатися на автоматизовані системи. Коли прийде пора стикуватися, майор Мартінез зможе дистанційно керувати ним з «Гермеса», без жодної затримки передачі взагалі. І на «Гермесі» є живий екіпаж, здатний подолати будь-які негаразди, що можуть виникнути. І не треба входити в атмосферу; припасам не доведеться витримувати удар на швидкості триста метрів на секунду.

– Отож, – підсумував Брюс, – маємо високі шанси вбити одного, або низькі шанси вбити шістьох. Божечки. Як взагалі можна прийняти таке рішення?

– От як: ми маємо його обговорити, а тоді Тедді вирішить, – сказав Венкат. – не бачу, що ще можна зробити.

– Ми могли б сказати Льюїс… – почав Мітч.

– Гаразд, крім цього, – перервав його Венкат.

– Питання, – сказала Енні. – А тут навіщо я? Здається, про таке маєте радитися ви, ботанюри.

– Ти мусиш бути це знати, – сказав Венкат. – Ми не вирішуємо просто зараз. Ми ще мусимо тихенько зібрати інформацію в своїх відділах. Чутки можуть витекти, і ти повинна бути готова крутитися навколо незручних питань.

– Скільки ми маємо часу на це? – спитав Тедді.

– Вікно для початку маневру закриється за тридцять дев’ять годин.

– Гаразд, – сказав Тедді. – Слухайте всі: говоримо про це тільки особисто або по телефону; жодних електронних листів. І не обговорюємо це ні з ким, крім присутніх. Менше за все нам треба, щоб громадська думка тиснула на нас і змушувала прийняти ковбойський план порятунку, який може виявитись неможливим.

•••

Беку:

Здоров, друже. Як ся маєш?

Оскільки я у «скрутному становищі», мені можна не дотримуватись соціальних приписів. Я можу бути чесним з усіма.

Виходячи з цього, я скажу тобі: друзяко, ти мусиш сказати Йогансен про свої почуття. Бо як не скажеш, то шкодуватимеш про це довіку.

Не брехатиму: це може погано скінчитися. Я гадки не маю, що вона думає про тебе. Чи будь про що взагалі. Вона дивна.

Але почекай, поки скінчиться місія. Ви сидітимете в одному кораблі ще два місяці. А ще, якби ви щось задумали під час місії, Льюїс би тебе вбила.

•••

Венкат, Мітч, Енні, Брюс і Тедді зустрілися вдруге за два дні. Оповитий таємницею проект «Елронд» набув у Космічному центрі похмурої слави невідомого. Багато хто чув його назву, але ніхто не знав, що за нею ховається.

Стихійно ширилися плітки. Хтось вважав, що це початок розробки зовсім нової програми. Інші побоювалися, що це крок до відміни «Аресів» під номерами 5 і 6. Більшість вважала, що це початок підготовки до «Ареса-6».

– Рішення було нелегке, – сказав Тедді зібраній еліті. – Але я вирішив поставити на «Іриду-2». Ніяких «маневрів Річа Пернела».

Мітч грюкнув кулаком по столу.

– Ми зробимо все для успіху, – сказав Брюс.

– А що схилило шальки терезів, якщо можна спитати? – поцікавився Венкат.

Тедді зітхнув.

– Йдеться про ризик, – мовив він. – «Ірида-2» важить одним життям. «Річ Пернел» важить усіма шістьма. Знаю, що «Річ Пернел» має більшу вірогідність успіху, але я не думаю, що вона аж у шість разів вища.

– Боягуз, – сказав Мітч.

– Мітчу… – сказав Венкат.

– Триклятий же ти боягуз, – продовжував Мітч, не зважаючи на Венката. – Ти просто хочеш мінімізувати збитки. Для тебе життя Вотні лайна не варте.

– Я ціную його життя, – відповів Тедді. – І мені остогидла твоя інфантильна поведінка. Можеш битися в припадках скільки хочеш, але решта з нас повинні поводитись, як дорослі люди. Це не телешоу; найризикованіший шлях не завжди найкращий.

– Космос небезпечний, – гаркнув Мітч. – Це те, чим ми тут займаємось. Якщо хочеться постійної безпеки, працюй у страховій компанії. До того ж, ти навіть не своїм життям ризикуєш. Екіпаж може сам вирішити, що робити.

– Ні, не може, – відбив випад Тедді. – Вони надміру емоційно занурені в ситуацію. Як і ти, очевидно. Я не ставитиму на карту п’ять життів заради спасіння одного. Особливо тоді, коли ми можемо врятувати їх усіх, не наражаючи на ризик узагалі.

– Лайно собаче! – вигукнув у відповідь Мітч, встаючи зі стільця. – Ти просто переконуєш себе, що «Ірида-2» розіб’ється саме так, як ти хочеш, щоб тобі не довелося ризикувати. Ти кидаєш його там пухнути з голоду, сцикливий ти розпадлючий сину!

Він вирвався з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

За кілька секунд Венкат вийшов слідом за ним, сказавши: