Впоравшись із цими милими обов’язками, я виходжу надвір і збираю сонячні панелі. Чому я не роблю це напередодні ввечері? Бо від’єднувати й складати сонячні панелі у повній темряві невесело. Це знання мені нелегко далося.
Закріпивши панелі, я повертаюся, вмикаю якусь дурнувату музику сімдесятих і вирушаю. Я плентаюся зі швидкістю 25 км/год, бо на більше марсохід не здатен. Всередині зручно. на мені нашвидкуруч підрізані штанці й тонка сорочка, бо РТГ підсмажує марсохід ізсередини. Коли стає надто спекотно, я виймаю шматок ізоляції, приліплений до обшивки стрічкою. Коли починаю мерзнути, то повертаю його назад.
На першому акумуляторі я їду майже дві години. Тоді ненадовго виходжу, перемикаю дроти і повертаюся за кермо, щоб проїхати другу половину денної норми.
Місцевість надзвичайно пласка. Шасі марсохода вище за найбільші камені, а розгладжені еонами піщаних бур пагорби надзвичайно пологі.
Коли акумулятор знову виснажується, приходить пора ще однієї ПКД. Я знімаю сонячні панелі з даху і розкладаю під ногами. Перші кілька солів я викладав їх рядком, але тепер ледачкую і мощу їх де заманеться, аби лиш ближче до марсохода.
Тоді настає неймовірно нудна частина мого дня. Я просто сиджу дванадцять годин і не маю що робити. Мене вже нудить від цього марсохода. Всередині він не більший за фургон. Здається, що місця немало, але спробуйте просидіти у фургоні вісім днів. Я вже дочекатися не можу того дня, коли знову поратимуся коло картоплі посеред відкритого простору Дому.
Я сумую за Домом. Ото вже маку наївся, га?
Я маю задрипані серіали сімдесятих і кілько книжок про Пуаро, але більшу частину часу я розмірковую над тим, як дістатися «Ареса-4». Колись мені доведеться туди їхати. Як я, в біса, переживу в цій бандурі 3200-кілометрову мандрівку? Вона триватиме днів п’ятдесят. Мені знадобляться відновлювач води й генератор кисню, можливо, котрийсь із основних акумуляторів з Дому, стосик сонячних панелей, щоб усе живити… Куди я все це запхну? Отакі думки гризуть мене довгими нудними днями.
Тоді, нарешті, темнішає і я стомлююсь. Лежу собі між запасами їжі, резервуарами з киснем і водою, купами фільтрів CO2, посудинами з сечею, торбинками з буруб’яхами і особистими речами. Комбінезони решти екіпажу разом з моєю подушкою та ковдрою правлять мені за постіль. Виходить, я кожну ніч сплю в купі мотлоху.
До речі про сон… Добраніч.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 80
За моїми підрахунками, до «Пасфайндера» ще близько ста кілометрів. Офіційно це тепер «Станція пам’яті Карла Сагана». Але при усій моїй повазі до Карла, я називатиму станцію як захочу. Я тут король Марса.
Як я вже казав, їду я довго й нудно. І це ще тільки дорога туди. Але знаєте, я астронавт. Чорті-які довжелезні подорожі – моя робота.
Триматися курсу важко.
Навігаційний радіомаяк Дому б’є лиш на сорок кілометрів, тож тут з нього користі для мене немає. Я пам’ятав про це, коли планував подорож, тож придумав блискучий план, який потім провалився.
В комп’ютері є детальні карти, тож я подумав, що зможу вести марсохід за орієнтирами на місцевості. Але я помилявся. Виявляється, що їхати за орієнтирами неможливо, коли навколо немає жодного клятущого орієнтира.
Наше місце посадки знаходиться в дельті давно зниклої ріки. NASA обрало його, бо коли і є шанси знайти мікроскопічні скам’янілості, то там їх найбільше. Також, вода могла перенести зразки каміння і ґрунтів за тисячі кілометрів звідти. Трохи покопавши, можна було б скласти цілу геологічну історію.
Це чудово для науки, але значить, що Дім стоїть посеред пласкої пустки.
Я подумав, чи не зробити компас. у марсоході повно електрики, і я маю медичну голку. Одна проблема: на Марсі немає магнітного поля.
Тому я орієнтуюся за Фобосом. Він крутиться навколо Марса так швидко, що фактично сходить і сідає двічі на день, пролітаючи із заходу на схід. не найточніша на світі система, але працює.
На сол 75 стало легше. Я дістався нахиленої на схід долини. Їхати нею було легко, і мені треба було лиш правити уздовж ряду пагорбів. Я назвав її «долиною Льюїс», на честь нашого безстрашного командира. Їй би вона сподобалась, ботанці геологічній.
Через три соли долина Льюїс вивела мене на широку рівнину, тож я знову залишився без орієнтирів і мусив покластися на Фобос. Мабуть, це трохи символічно. Фобос – бог страху, і я довірив йому вести мене. Погана прикмета.
Але сьогодні мені поталанило. Після двох солів блукань в пустелі, я знайшов за чим правити. То був п’ятикілометровий кратер, такий маленький, що йому навіть імені не призначили. Але він позначений на карті, тому для мене він став Александрійським маяком. Щойно я його зауважив, то точно визначив своє місце.
Насправді, я стою біля нього табором прямо зараз.
Нарешті я проминув порожні ділянки на карті. Завтра я матиму Маяк за орієнтир, а далі з’явиться кратер Гамельн. Все файно.
Тепер візьмуся до роботи: сидітиму тут і нічого не робитиму дванадцять годин.
Треба мерщій починати!
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 81
Майже доїхав сьогодні до «Пасфайндера», але в акумуляторах вже не залишилося соку. Лишилося усього 22 кілометри!
Дорога нічим не примітна. Орієнтуватися не важко. Поки Маяк зникав позаду, на очі потрапив кратер Гамельн.
Я давно виїхав за межі Ацидалійської рівнини і вже добряче заглибився в долину Арес. Пустельні рівнини поступилися вибоїстій місцевості, всипаній залишками вивержень, які так і не замело піском. Їхати стало вдесятеро важче; зараз треба пильнувати.
Дотепер я їхав крізь усипані камінцями поля. Але що південніше я просуваюсь, то каменюки стають більшими й чисельнішими. Деякі треба обминати, щоб не пошкодити підвіску. Добра новина в тому, що довго так їхати не доведеться. Щойно я дістанусь «Пасфайндера», то розвернусь і попрямую в інший бік.
Погода тримається прекрасна. Ані помітних вітрів, ані бур. Думаю, тут мені пощастило. Може бути, що сліди мого марсохода за кілька солів нікуди не зникнуть і я зможу повернутися до долини Льюїс, просто проїхавши ними назад.
Встановивши сонячні панелі, я трохи пройшовся. Я увесь час тримав марсохід у полі зору, бо загубитися пішки – це останнє, чого я можу хотіти. Але й одразу заповзти всередину того заваленого мотлохом, смердючого пацючого кубла я не зміг.
Дивне відчуття. Куди б я не пішов – я стаю першим. Вийти з марсохода – перший, хто тут опинився! Зійти на пагорб? Перший, хто зійшов на цей пагорб! Копнути камінець? Він пролежав на цьому місці останній мільйон років!
Я перший, хто проїхав таку відстань на Марсі. Перший, хто провів тут більше тридцяти одного сола. Перший, хто вирощує тут рослини. Перший, перший, перший!
Я не очікував, що стану в чомусь першим. Я був п’ятим, хто виходив з АСМ, а отже, сімнадцятим, чия нога ступала на Марс. Порядок виходу визначили за кілька років до того. За місяць до запуску, ми всі зробили татуювання з нашими «марсіянськими порядковими номерами». Йогансен майже відмовилась від своєї «15», бо боялася, що болітиме. Ця дівчина перенесла центрифугу, кишкоскручувальну штучну невагомість, тренування з жорсткою посадкою і десятикілометрові забіги. Вона полагодила комп’ютер АСМ, поки нею крутили на всі боки й трусили вгору-вниз. Але голки для татуювань вона боялася.
Як же я сумую за ними.
Господи, та я все віддав би за п’ятихвилинну розмову з ким завгодно. Будь з ким, будь-де. Про що завгодно.
Я перша самотня людина на цілій планеті.
Гаразд, досить супитися. Я й зараз веду розмову з тим, хто читає цей журнал. Розмова трохи однобока, але й така згодиться. Може я й помру, але, чорт забирай, хтось дізнається про те, що я мав сказати.
Метою усієї цієї подорожі є радіо. Може, перед смертю, я ще вийду на зв’язок із Землею.
Знову про мою першість: завтра я стану першим, хто підбере марсіянський апарат.
