За годину стало холодно. Я маю на увазі, справді холодно.
Коли заходиш до марсохода, там завжди холодно, але якщо не вимикати обігрівач, як оце я, то миттєво стає тепліше. Тож я очікував на холод, але, Господи Боже, не на такий же!
Спочатку ще можна було жити. Тепло мого тіла і три шари одягу підтримували нормальну температуру, а термоізоляція марсохода просто першокласна. Те моє тепло, що не утримувалося одягом, просто гріло повітря всередині. Але ідеальної термоізоляції не існує, тож тепло потроху тікало у великі рівнини, а мені поступово ставало холодніше.
Вже за годину я так задубів, що цокотів зубами. Я вирішив, що цього досить. Можна і не мріяти проїхати отак довшу відстань.
Увімкнувши обігрівач, я поїхав прямо до Дому.
Там я трохи посердився. Термодинаміка скапустила мої геніальні плани. Розтрибісова ентропія!
Мені до ноги ніби каменюка прикута. Клятий обігрівач кожного дня зжиратиме половину моєї енергії. Гадаю, що міг би його прикрутити. Трохи замерз би, але не закляк би кістку. І навіть тоді я втрачатиму щонайменше чверть заряду.
Над цим треба поміркувати. Я питаю себе… Що зробив би Еркюль Пуаро? Доведеться моїм «маленьким сірим клітинам» попрацювати.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 68
Ну, бісова кров.
З’явилося в мене рішення, але… Пам’ятаєте, як я грався з вогнем і ракетним паливом в Домі? Так от, моє рішення ще небезпечніше.
Я збираюся використати РТГ.
РТГ (радіоізотопний термоелектричний генератор) – це велика коробка з плутонієм. не таким плутонієм, який використовують для ядерних бомб, зовсім ні. Мій плутоній набагато небезпечніший!
Плутоній-238 – неймовірно нестабільний ізотоп. Він такий радіоактивний, що сам собою розжарюється до червоного. Як ви здогадуєтесь, речовина, що своїм випромінюванням буквально може підсмажити яєчню, доволі небезпечна.
РТГ з плутонієм всередині збирає випромінювання у вигляді тепла й перетворює його на електричний струм. Це не реактор. Випромінювання не можна збільшити чи зменшити. Це суто природній процес, що відбувається на атомарному рівні.
Ще в 1960-тих NASA почало використовувати РТГ для живлення непілотованих апаратів. у них безліч переваг перед сонячною енергією. на них не вливають бурі; вони працюють вдень і вночі; вони містяться повністю всередині, тож не потрібно обліплювати апарат тендітними сонячними панелями.
Але для пілотованих місій великі РТГ до програми «Арес» не використовувались
Чому? Чорт, та хіба не очевидно, чому? NASA не хотіло садити астронавтів поруч з розжареним ядром радіоактивної смерті!
Я трохи перебільшую. Плутоній міститься всередині кількох капсул, ізольованих і герметичних, які перешкоджають витоку радіоактивної речовини в разі пошкодження зовнішньої оболонки. Тож для програми «Арес» вирішили ризикнути.
Уся місія «Арес» крутиться навколо АПМ. Це її найважливіша складова й одна з небагатьох систем, котрі не можна так чи інак замінити. Це єдина складова, через порушення в роботі якої місію повністю відміняють.
Сонячні панелі чудово працюють протягом коротких термінів, а також протягом довгих, якщо є люди, що їх чиститимуть. Але АПМ роками стирчить на поверхні, виробляючи паливо, а тоді просто чекає, поки прибуде екіпаж. Навіть нічого не роблячи, він потребує живлення, щоб NASA могло слідкувати за ним із Землі і запускати самоперевірки.
Перспектива відмінити місію через забруднення сонячних панелей нікого не влаштовувала. Потрібне було більш надійне джерело енергії. Тому АПМ оснащують таким РТГ. Він містить 2,6 кілограма плутонію-238, який випромінює майже 1500 ват тепла. Він може перетворити їх на 100 ват електрики. АПМ тримається на цьому до прибуття екіпажу.
Ста ват не вистачить, щоб живити мій обігрівач, але на вихід електрики мені зараз начхати. Мені потрібне тепло. Півтори тисячі ват – це так багато, що мені доведеться поздирати з марсохода термоізоляцію, аби не перегрітися.
Щойно ми розпакували й запустили марсоходи, командирові Льюїс випала радість позбутися РТГ. Вона витягла його з АПМ, проїхала чотири кілометри й закопала його. Яким би він безпечним не був, генератор має радіоактивне ядро і NASA не бажало тримати його надто близько до астронавтів.
У програмі місії не вказане точне місце, де треба викинути РТГ. Там просто написано: «щонайменше за чотири кілометри». Тож я мушу його знайти.
Тут на моєму боці дві обставини. Перша – я встановлював сонячні панелі з Фоґелем, коли командир Льюїс повезла РТГ, і я бачив, що вона поїхала на південь. Друга – вона встановила триметрову жердину з зеленим прапорцем на тому місці, де його закопала. Зелене чудово видно на марсіянській місцевості. Так задумано, щоб ми трималися від нього подалі, якщо потім загубимося на ПКД на марсоході.
Тож план такий: проїхати чотири кілометри на південь, а тоді шукати зелений прапорець.
Я зробив марсохід №1 непридатним до використання, тож доведеться для цієї подорожі взяти мого марсохода-мутанта. Я можу зробити з цього тестову місію. Подивимося, як витримають справжню експедицію сакви для акумуляторів і наскільки міцно тримаються на даху сонячні панелі.
Місія називатиметься «Сіріусом-2».
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 69
На Марсі я не новачок. Я вже немало тут прожив. Але до сьогодні я ще жодного разу не втрачав Дім з очей. Здається, що різниці немає, але вона є.
Поки я їхав до місця поховання РТГ, мене вразило ось що: Марс – це неродюча пустеля, і я посеред неї сам-один. Звісно, я й раніше це знав. Але є різниця між тим, щоб просто знати і по-справжньому відчути. Навколо мене на всі боки тяглися самі піски, каміння і пустеля. Знаменитий червоний колір планеті дає оксид заліза, що вкриває тут усе. Тож це не просто пустеля. Це пустеля настільки стара, що буквально заіржавіла.
Дім – то для мене єдиний натяк на цивілізацію, і стежити, як він зникає, було ще невтішніше, ніж я собі уявляв.
Я відкинув ці думки, зосередившись на тому, що лежало попереду. Я знайшов РТГ там, де він і мав бути, за чотири кілометри від Дому.
Знайти його виявилося неважко. Командир Льюїс закопала його на вершині невеличкого пагорба. Певно, вона хотіла, щоби прапорець було видно здалеку – так воно і сталося! Хіба що замість того, щоб обминати, я поїхав прямо на нього і викопав генератор. не зовсім те, заради чого вона старалася.
То був великий циліндр з тепловідведенням по всій поверхні. Я відчував його тепло навіть крізь рукавиці скафандра. Це немало бентежить, особливо коли знаєш, що причина цього – радіація.
Не було сенсу класти його на дах; зрештою, я все одно збирався возити його всередині. Тож я взяв його з собою, вимкнув обігрівач і поїхав до Дому.
За ті десять хвилин, що я їхав, навіть без обігрівача температура всередині марсохода піднялася до незатишних 37°C. РТГ точно не дасть мені замерзнути.
Подорож також показала, що збруя на марсоході робить своє. Сонячні панелі й запасний акумулятор непорушно трималися на місці усі вісім кілометрів довільної місцевості.
Оголошую місію «Сіріус-2» успішною!
Залишок дня я нівечив інтер’єр марсохода. Герметична кабіна зроблена з вуглецевих композитів. Прямо під шаром композиту міститься термоізоляція, закрита міцним пластиком. За допомогою високотехнологічного методу (молотком) я зняв пластикові панелі, а тоді обережно (знову молотком) видалив затверділу піну ізоляції.
Після видалення певної кількості, я одяг скафандр і виніс РТГ назовні. Скоро марсохід знову охолонув, і я заніс генератор назад. Я побачив, що температура потроху росте, але і близько не так швидко, як по дорозі назад від місця поховання.
Я обережно (молотком) видалив ще трохи ізоляції й перевірив знову. Після кількох нападів я залишив якраз стільки ізоляції, щоб РТГ ледь-ледь міг упоратися. Якщо точніше, то він навіть програвав битву. з плином часу тепло потроху витікатиме, але то не біда. Я зможу вмикати обігрівач на короткі проміжки часу, коли виникне потреба.
