Серце гучко закалатало, але Луїс пішов за слідами.

Він штовхнув двері та одразу побачив вивернуті ноги Джада, його старі, зелені штани та картату фланелеву сорочку. Старий лежав у широкій калюжі засохлої крові.

Луїс ляснув себе по обличчю, ніби намагався осліпити себе. Але він не міг цього зробити; він бачив Джадові очі; бачив у них звинувачення, кинуті йому, Луїсові, а може, й собі самому за те, що привів усе це в дію.

«Але чи був то він? — запитав себе Луїс. — Чи справді то був він?»

Джаду розповів Стенні Б. А Стенні Б. розповів його батько, а батьку Стенні Б. — його батько, а той — француз з північних земель — почув про це від індіанців, з якими вів торгівлю ще тоді, коли Франклін Пірс[166] був президентом.

— Ох, Джаде, пробач мені, — прошепотів Луїс.

Сліпі Джадові очі дивилися на нього.

— Пробач мені, — повторив чоловік.

Його ноги, здавалося, рухалися самі, і він раптово перенісся подумки в останній День подяки. Не в ту ніч, коли вони з Джадом понесли кота за «Кладвишче домажніх тварин», а до обіднього столу, коли Норма частувала їх індичкою. Вони розмовляли, сміялися; чоловіки пили пиво, Норма сиділа з келихом білого вина; старенька тоді дістала з нижньої шухляди білу батистову скатертину (яку він сам щойно дістав), але тоді Норма накрила нею стіл і поставила милі п’ютерові[167] підсвічники, а він зараз…

Луїс дивився, як тканина, схожа на несправний парашут, милосердно накрила мертве обличчя. Майже миттєво на білому батисті проступили темно-багряні пелюстки троянд.

— Пробач мені, — сказав він втретє. — Мені так шко…

Щось заворушилося над ним, щось заскрипіло, і слова застигли на його губах. Воно було тихим, воно було непомітним, але — мислячим. О так, у цьому він переконався. Здавалося, що хтось хотів, аби він почув те шарудіння.

Руки у нього затрусилися, але Луїс вгамував тремтіння. Він обійшов накритий клітчастою клейонкою кухонний стіл і засунув руку в кишеню. Дістав звідти три шприци фірми «Бектон — Діксон»[168], витяг їх з картонної упаковки та наповнив такою дозою морфію, що нею можна було вбити й коня або бика Генретті, якщо до цього дійде. Він знову сховав шприци в кишеню.

Луїс вийшов з кухні, перетнув вітальню і зупинився перед сходами.

— Ґейдже? — покликав він.

Звідкись з пітьми над ним пролунало дитяче гиготіння — холодний, безрадісний сміх, від якого на спині Луїса повстали сироти.

Він почав підніматися.

Це був дуже довгий шлях нагору. Луїс чудово міг собі уявити засудженого до страти, який так само довго (і жахливо швидко водночас) іде на ешафот із зав’язаними за спиною руками та злиться, що не зможе ніколи в житті засвистіти.

Він досягнув останньої сходинки — одна рука в кишені, очі пильно дивляться на стіну. Як довго він так стояв? Луїс не знав. Зараз відчував, як остаточно здає його психіка. Це було неймовірне відчуття. Це було цікаво. Він уявляв, що відчуває під часу бурі обтяжене снігом дерево — якщо дерева можуть щось відчувати — за мить до повалення.

— Ґейдже, хочеш полетіти до Флориди зі мною? — спитав він наостанок.

Знову гиготіння.

Луїс повернувся і з жахом подивився на Рейчел. Дружина, до якої він колись прийшов з трояндою в зубах, тепер лежала посеред коридору мертвою. Її ноги були так само вивернуті, як і Джадові. Голова та спина притулені до стіни під кутом. Рейчел виглядала як жінка, яка заснула, читаючи в ліжку.

Він підійшов до неї.

«Привіт, кохана, — подумав він. — Нарешті ти вдома».

Плями розбризканої на шпалерах крові були ідіотської форми. Рейчел кололи дюжину разів, а може, й дві дюжини, хто знає? Це все зробив його скальпель.

Раптом він побачив її, по-справжньому побачив, і тоді Луїс Крід закричав.

Його крик, луною відбиваючись від стін, нісся крізь дім, у якому жила та гуляла тільки смерть. Вибалушені очі, посиніле обличчя, волосся дибки. Він кричав. Звук виривався з його горла пронизливим вереском, дзвонами пекла, що сповіщали не про смерть любові, але про смерть здорового глузду. В голові всі огидні óбрази постали водночас: Віктор Паскоу, який умирає на кабінетному килимі, Черч з клаптиками зеленого пакета на вусах, Ґейджева бейсбольна кепка лежить на дорозі, залита кров’ю. Однак чіткіше за всіх він бачив істоту, яку зустрів біля Болота маленького бога, істоту, яка повалила ті дерева, істоту з жовтими очима, Вендіго, істоту з Північних Земель, мертву істоту, дотик якої пробуджує невимовний апетит.

Рейчел не просто вбили.

Щось… щось пошматувало її.

(КЛАЦ!!!)

Щось клацнуло в його голові. Звук, з яким щось згоріло та навіки пішло на дно. Звук, який блискавкою пронизав Луїса. Звук, з яким відчинялися двері.

Заціпенівши, Луїс підвів погляд. Крик усе ще тремтів у його горлі. Там стояв Ґейдж. Рот його був вимазаний у крові, вона крапала з його підборіддя, губи витягнулися в пекельному вищирі. У руці він тримав скальпель Луїса.

І коли Ґейдж опустив лезо, Луїс відскочив, не думаючи вже ні про що. Скальпель просвистів повз чоловікове обличчя, і Ґейдж похитнувся. «Він такий же незграбний, як і Черч», — подумав Луїс і вдарив сина ногою. Ґейдж незграбно впав, і, перш ніж хлопчик встиг піднятися, Луїс уже сидів на ньому, коліно притискало руку зі скальпелем до підлоги.

— Ні, — задихалася істота під ним. Її обличчя викривилося і зморщилось. Лиховісні очі повнилися тупою тваринною ненавистю. — Ні! Ні! Ні!

Луїс дістав один зі шприців. Діяти треба було швидко. Істота під ним була слизькою, мов та риба, і вона б нізащо не відпустила скальпель, байдуже як сильно він давитиме їй на зап’ясток. До того ж здавалося, що вона йде брижами та міняться, якщо на неї дивитися: лице Джада, з мертвою печаткою обвинувачення на ньому, розтрощене обличчя Віктора Паскоу з безтямними порожніми очима. Воно було й дзеркалом також — у ньому відбилося Луїсове смертельно бліде, божевільне лице. Потім воно змінилося знову: стало мордою тої істоти з лісів — низькі брови, мертві жовті очі, довгий, гострий, роздвоєний язик; оскал і сичання.

— Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!..

Воно брикалося під ним. Шприц вилетів з руки Луїса та покотився вниз. Він намацав інший, витягнув і всадив його прямо в маленьку Ґейджеву спинку.

Воно заволало, затряслося, витягуючись та звиваючись, і ледь не скинуло Луїса. Чоловік дістав третій шприц, загнав голку в ручку Ґейджа та дотис поршень до упора. Він зліз з хлопчика й став відповзати геть. Ґейдж повільно зіп’явся на ноги та хитаючись пошкандибав до нього. П’ять кроків — і скальпель випав з його руки. Встромився лезом у дерево і так застиг. Десять кроків — і це дивне жовте світло в очах дитини почало гаснути. Дюжина кроків — і малий упав на коліна.

Ґейдж поглянув на чоловіка, і на мить Луїс упізнав у ньому свого сина — свого справжнього сина — його нещасне личко, переповнене болем.

— Татку! — скрикнув він і впав на підлогу обличчям уперед.

Луїс постояв з хвилину, потім підійшов до Ґейджа. Рухався він обережно, очікуючи якоїсь пастки. Але пастки не було. Ніякі пазуристі лапи не вчепилися раптово в нього. Пальці професійно ковзнули по Ґейджевій шиї, шукаючи пульс. Востаннє в житті він виконував обов’язки лікаря: перевіряв пульс, перевіряв, аж доки той не зник повністю.

Коли все скінчилося, Луїс підвівся з колін і побрів у дальній кінець коридору. Він упав на підлогу, скрутився, все сильніше втискаючи себе в найдальший закуток. Чомусь він подумав, що стане ще меншим, якщо засуне до рота великий палець, тож він так і зробив.

Він залишався в такому стані близько двох годин, а потім потроху темна, але ой-яка-правдоподібна ідея заполонила його. Він витяг палець з рота. Пролунало тихе «чпок». Луїс змусив себе

(Гей-гай, ану давай)