Понад усе на світі йому хотілося зараз втекти — це бажання ніколи не зринало в ньому настільки яскраво. У кишені лежать ключі від машини. Це заспокоює. Він сяде за кермо «Цівіка» і поїде в Чикаго. Забере Еллі, й вони поїдуть далі. Звісно, Ґолдмани здогадаються, що трапилося щось лихе, щось зле та непоправне, але він усе одно забере її… Викраде, якщо доведеться.

Проте Луїс швидко прибрав руку від кишені з ключами. Від втечі його утримали не зневіра, відчай чи провина, і навіть не пекельна втома в глибині єства, а оті брудні сліди на кухонній підлозі. У своїй уяві він малював маршрут, яким невтомні маленькі ніжки вперто йтимуть через усю країну — спершу в Іллінойс, потім — у Флориду, через увесь світ, якщо знадобиться. Що купив, те твоє. А що твоє, те обов’язково до тебе прийде.

І одного дня Луїс відчинить двері, а на порозі стоятиме Ґейдж — чи то гротескна пародія на нього. Його маленькі губки викривляться у зловісний вищир, а ясноблакитні очі стануть жовтими та порожніми. Або ж Еллі зранку відчинить двері у ванну, щоб прийняти душ, а у ванні сидітиме Ґейдж. Тіло братика буде вкрите огидними шрамами після аварії, а ще від нього нудотно тхнутиме могилою, скільки б ти його не мив.

О так, цей день обов’язково настане — Луїс аніскільки не сумнівався.

— Як же я міг бути настільки дурним? — запитав він у порожньої кімнати. Чоловік вкотре розмовляв сам з собою, та це його нітрохи не хвилювало. — Як?

Це все горе, а не дурість, Луїсе. Різниця є… маленька, але критично важлива. Людське горе — основа буття того могильника. Те місце набирає силу, казав Джад, і він мав рацію — ти і сам тепер частина тієї сили. Вона живиться твоїм горем… ба ні, навіть більше. Могильник подвоює твій біль, потроює його, підносить до енного степеня. І він живиться не лишень твоїм горем. Ні! Здоровий глузд. Він зжирає до кісток твій здоровий глузд. А божевілля — то лише нездатність мозку прийняти невідоме. Воно вартувало тобі дружини, майже напевно вартувало тобі найкращого друга та сина. І якщо ти надто повільно й непевно бажаєш прогнати в небуття гидь, яка стукає у твої двері глупої ночі, то наступає повна темрява.

Я позбавлю себе життя, подумав він. Це ж просто, чи не так? Усе необхідне лежить у саквояжі. І всі проблеми розв’яжуться самі собою, абсолютно всі. Могильник, Вендіго, чим би воно все не було. Воно штовхнуло нашого кота на дорогу, певно, штовхнуло й Ґейджа під колеса вантажівки, привело Рейчел додому в зручний для себе час. Справді, мені зостається тільки самогубство. Я хочу цього.

Та спершу потрібно все виправити, правда?

Так. Потрібно.

Варто було подумати про Ґейджа. Ґейдж і досі десь тут. Недалечко.

Луїс простежив сліди, які вели з їдальні до вітальні та далі нагору сходами. Вони були змазані, адже чоловік уже добряче потоптався по них, коли спускався. Сліди вели до спальні. «Він був тут, — подумав Луїс здивовано. — Він був прямо тут». А тоді чоловік побачив, що його медичний саквояж не застібнутий.

Усе, що було всередині саквояжа, лежало безладною купою, хоча Луїс завжди ретельно та охайно все впорядковував. Ніщо не завадило йому помітити, що бракувало скальпеля. Чоловік так і застиг, затуливши руками обличчя. З його горла рвалося здавлене, повне відчаю ридання.

Врешті, він знову відчинив саквояж і все оглянув.

Знову вниз сходами.

Рвучко розчахнулися двері комори. Дверцята буфету відчинилися та з грюкотом зачинилися. Повискування консервного ножа. І останній звук — гуркіт гаражних дверей. Сонячного травневого дня будинок знову стояв порожнім, як і тоді, у серпні минулого року, коли він чекав на нових мешканців… Як і тепер чекатиме, що хтось оселиться в ньому. Мабуть, молоде подружжя без дітей (але з планами та сподіваннями). Веселі молодята, які полюбляють вина «Мондаві» та пиво «Льовенброй», — він працюватиме у відділі кредитів Північно-східного банку, а вона матиме диплом стоматолога-гігієніста або ж буде оптометристом з трирічним досвідом. Чоловік нарубає дров для комина, а дружина вбереться у вельветові штани з високою талією і піде гуляти полем місіс Вінстон — збирати осінні квіти, щоб прикрасити стіл листопадовим букетом. Вона збере волосся у хвіст — така яскрава, така сонячна під сірим небосхилом — і навіть не здогадуватиметься, що невидимий «Стерв’ятник» уже кружляє над нею. Молодята вітатимуть себе з тим, що не бояться дурних забобонів, що наважилися купити будинок, попри його моторошну історію, — і розповідатимуть друзям про те, що придбали дім з шаленою знижкою. Жартуватимуть про привида на горищі, вип’ють ще келих «Мондаві» чи банку «Льовенброя» і гратимуть у нарди або в карти.

А ще, можливо, у них буде собака.

Луїс спинився на ґрунтовому узбіччі, пропускаючи заповнену хімічними добривами вантажівку «Орінко», потім перейшов вулицю до будинку Джада. Тінь волочилась за ним із західного боку. В одній руці він тримав відкриту консервну бляшанку «Кало» з котячою їжею.

Побачивши, що він іде, Черч сів. Його жовті очі виглядали насторожено.

— Здоров, Черче, — сказав Луїс, оглядаючи тихий будинок. — Жерти хочеш?

Він поставив бляшанку на багажник «Шеветта» та спостерігав, як легко Черч зістрибнув з даху авто й заходився їсти. Луїс засунув руку в кишеню куртки. Черч, насторожившись, глянув на нього — кіт наче читав його думки. Луїс посміхнувся і відступив від машини. Черч знову почав їсти. Луїс дістав з кишені шприц, зняв з нього упаковку та набрав сімдесят п’ять міліграмів морфію. Він сховав назад флакончик і підійшов до Черча, який з підозрою зиркав навкруги. Луїс всміхнувся коту та сказав:

— Черчу, доїдай! Ну ж бо! Гей-гай, ану давай, так?

Він став гладити кота, відчув, як вигинається у того спина, і, коли Черч продовжив наминати свій обід, Луїс здавив його смердючі кишки та засадив голку в стегно.

Черч забився в корчах. Він боровся з чоловіком, кусався, дряпався, харчав, однак Луїс міцно тримав кота, вдавлюючи поршень шприца до упору. Тільки після цього відпустив його. Кіт зістрибнув з «Шеветта», сичачи, мов чайник, жовтаві плями очей були дикими та лиховісними. Зі стегна у нього стирчав шприц, який потім випав і розбився. Луїсу було байдуже. Він мав ще.

Кіт пішов до дороги, потім повернувся, наче щось пригадав. На півдороги він захитався, мов п’яний. Пройшов іще трохи, стрибнув і впав. Черч лежав за фут від ґанку, важко дихаючи.

Луїс зазирнув до «Шеветта». Якщо потрібні були іще докази, окрім того, що серце його обернулося на камінь, він їх мав: сумка Рейчел на сидінні авто, її шарф, клатч зі стосом квитків авіаліній «Дельта».

Коли він пішов до ґанку, боки Черча перестали здійматися. Кіт був мертвий. Знову.

Луїс переступив через нього та піднявся сходами на ґанок.

— Ґейдже?

У центральному коридорі було холодно. Холодно і темно. Самотнє слово запало в тишу, наче камінь у глибоку криницю. Луїс кинув іще одне:

— Ґейдже?

Нічого. Навіть цокання годинника у вітальні стихло. Цього ранку ніхто не зміг його завести.

Але на підлозі були сліди.

Луїс пройшов до вітальні. Тут пахло давно викуреними цигарками. Він побачив Джадове крісло біля вікна. Воно стояло косо, наче старий поспіхом підскочив з нього. На підвіконні лишилась попільничка з охайним горбочком попелу.

Джад сидів тут і чекав. Чекав на кого? На мене, звісно. Чекав, коли я повернуся додому. Тільки він проґавив мене. Якимось чином проґавив.

Луїс подивився на чотири банки з-під пива, які охайно вишикувались у ряд. Цього було замало, щоб вирубити старого, але, можливо, Джад пішов до ванни. Хоч би там як, існувала мала імовірність того, що стався звичайний нещасний випадок.

Брудні сліди доходили до крісла біля вікна. Вперемішку з людськими були ще вибляклі, майже примарні котячі сліди. Немовби Черч швендяв туди-сюди по цвинтарній землі, яку приніс на своїх маленьких черевичках Ґейдж. Потім сліди повертали до привідчинених дверей на кухню.