9
Еллі прийшла до батька наступного дня. Щось дуже турбувало її. Луїс працював над моделлю у своєму кабінеті. «Ролс-Ройс Срібний привид» 1917 року — 680 деталей, понад 50 рухомих частин. Модель була майже готова, і Луїс уже уявляв собі людину в уніформі водія, прямого нащадка візників з дев’ятнадцятого століття, яка поважно сиділа б за кермом.
Він шаленів від таких моделей з десяти років, почавши зі «Спада ХІІІ»[24] Першої світової війни, який подарував йому дядько Карл. Крід зібрав майже всі аероплани «Ревел»[25] і до двадцяти років перейшов до складніших і більших моделей. Пройшов він і стадію вітрильників у пляшках, стадію воєнної техніки, а був навіть період, коли він робив репліки вогнепальної зброї, такі реалістичні, що важко було повірити, що вони не вистрелять, коли ти натиснеш на спусковий гачок, — кольти, вінчестери, люгери, навіть «Бантлайн спешіал»[26]. Останні років п’ять то були круїзні лайнери. Модель «Лузитанії»[27] та одна з моделей «Титаніка» прикрашали полиці його університетського кабінету. «Андреа Доріа»[28], зібраний ним якраз перед переїздом з Чикаго, перебував у круїзі над каміном у вітальні. Тепер Луїс перейшов до класичних машин, і якщо все буде як раніше, то, правду кажучи, мине ще років чотири-п’ять, перш ніж його захопить щось нове. Рейчел дивилася на це, на його єдине справжнє хобі, з суто жіночою зверхністю, в якій, на його думку, було багато від презирства; навіть після десяти років шлюбу вона, напевно, все ще вважала, що він це переросте. Можливо, дещо в цьому ставленні вона успадкувала від свого батька, який досі, як і тоді, коли Луїс і Рейчел одружувалися, був певен, що його зять — повний кретин. Можливо, міркував Крід, Рейчел і має рацію. Можливо, одного ранку, коли йому стукне тридцять сім років, він прокинеться, складе всі свої моделі на горище і займеться дельтапланеризмом.
Якраз за цими думками і застала його чомусь дуже серйозна Еллі. Луїс почув, як десь далеко, ширяючи вітряними потоками, бездоганно лунав церковний дзвін, скликаючи вірян на недільну службу.
— Привіт, татку, — почала вона.
— Привіт, гарбузику. Що трапилося?
— Та так, нічого, — промовила дівчинка, але на її обличчі було написано зовсім інше. Її личко свідчило, що щось таки трапилося, і цього «щось» було для неї явно забагато. Її свіжовимите волосся вільно спадало на плечі. За такого освітлення її коси були більш білявими, ніж каштановими, але з часом вони неминуче потемніють. Вона була вбрана в сукню, і Луїс задумався, що його дочка надягає сукні переважно в неділю, хоч вони і не відвідують церкву.
— Що ти будуєш?
Ретельно намащуючи клей на бризговик, він пояснив.
— Поглянь на це, — промовив він, обережно простягаючи їй ковпаки на колеса від модельки. Бачиш ці здвоєні літери Р? Гарна деталь, еге ж? Якби ми полетіли назад до Міста Сонця[29] реактивним літаком «L-1011», ти побачила б на двигунах такі самі здвоєні Р[30].
— Теж мені, велика цяця — ковпачки, — вона повернула їх назад.
— Ну що ж, коли матимеш власний «Ролс-Ройс», можеш називати їх колісними ковпаками. Коли достатньо багатий, щоб дозволити собі «Ролс-Ройс», можна й побундючитися трохи. Я, коли зароблю свій другий мільйон, обов’язково прикуплю собі один. «Ролс-Ройс Корніш». Якщо Ґейджу стане погано в машині, він зможе обблювати справжню шкіру. — «До речі, Еллі, про що ж ти насправді думаєш?» Але з Еллі такі фокуси не проходили. У неї нічого не можна було питати напряму. Вона неохоче розкривала свої думки. Луїс завжди захоплювався цією рисою її характеру.
— Татку, а ми багаті?
— Ні, — відповів він. — Але й від голоду точно не помремо.
— У школі Майкл Бернс сказав, що всі лікарі багаті.
— Ну, скажи Майклу Бернсу, що є чимало лікарів, які стають багатими, але для цього треба років із двадцять попрацювати. І, повір мені, ти вже точно не заробиш статок, гаруючи в університетському лазареті. Ти можеш набити кишені, якщо ти спеціаліст. Гінеколог, ортопед чи невролог. Їм щастить. А у терапевтів на кшталт мене це їсть багато часу.
— Тоді чому ти не став спеціалістом, татку?
Луїс знову подумав про свої моделі: про те, як одного дня він просто перехотів будувати аероплани; про те, як вкінець утомився від «тигрів»[31] і реплік пістолетів; про те, як нарешті збагнув (здається, це забрало в нього цілу ніч), що будувати вітрильники в пляшках — це доволі дурне заняття; і ще він подумав про те, що було б, якби він усе життя перевіряв дитячі ноги на плоскостопість чи, натягнувши латексну рукавичку, досліджував найдопитливішим із пальців вагінальні канали якоїсь жінки в пошуках ґуль та наривів.
— Просто не схотів.
У кабінет зайшов Черч. Він оцінив ситуацію своїми світло-зеленими очима, стрибнув на підвіконня і вирішив влягтися спати. Зиркнувши на кота, Еллі насупилася. Така поведінка дочки здивувала Луїса: зазвичай Еллі дивилися на Черча з такою любов’ю і ніжністю, що це навіть трохи лякало. Вона почала ходити повз шафи, байдуже розглядаючи моделі на полицях.
— А могил на тому «Кладвишчі домажніх тварин» багато, правда? — голос її звучав майже спокійно.
«То ось у чому річ», — подумав Луїс, але навіть не підняв голови; перевіривши інструкцію, він заходився приклеювати каретні ліхтарі[32] до машини.
— Я б сказав, їх там було більше сотні, — промимрив він.
— Татку, а чому домашні тваринки не живуть так довго, як люди?
— Деякі тварини живуть так само довго, — сказав Луїс, — а деякі навіть більше. У слонів дуже тривале життя, а ще бувають такі старі морські черепахи, що ніхто й не знає, скільки їм років… чи знає, але все одно не вірить.
Еллі просто пропустила його слова повз вуха.
— Слони й морські черепахи — не домашні тваринки. Домашні тваринки довго не живуть. Майкл Бернс каже, що для собаки один рік — це як для людини дев’ять.
— Сім, — автоматично виправив її Луїс. — Я розумію, про що ти, сонечку, і частка правди в цьому є. Пес, який дожив до дванадцяти років, — старий пес. Є така штука, називається метаболізм, і він, як це сказати? Відміряє час. О, він іще багато чого робить — деякі люди можуть багато їсти і не товстіти через свій метаболізм, як твоя мама. Інші ж люди, такі як я, наприклад, — тільки з’їдять зайвий шматочок, і їх одразу розносить. У нас просто різний метаболізм, ось і все. Але найкраще він працює як біологічний годинник для усіх живих істот. У собак дуже швидкий метаболізм, а в людей він повільніший. Більшість з нас живе до сімдесяти двох років, як мінімум. І повір мені, сімдесят два роки — це доволі довго.
Оскільки Еллі виглядала справді стривоженою, він сподівався, що його слова звучать переконливіше, ніж йому здається. Луїсу було тридцять п’ять років, і він чудово знав, що ніщо не летить так швидко, як час. Роки розтанули в нікуди, мов нічний туман.
— Морські черепахи мають ще повільніший метабо…
— А коти? — різко обірвала його Еллі, знову зиркнувши на Черча.
— Коти живуть так само довго, як і собаки, — відповів він. — Більшість, принаймні.
То була брехня, і він це чудово знав. Коти живуть диким життям і часто вмирають наглою смертю. Просто люди цього не бачать.
Під теплими променями сонця куняв чи лише вдавав, що куняє, Черч. Саме той Черч, який мирно спав щоночі на ліжку його дочки; саме той Черч, який був таким милим кошенятком, коли грався з мотками пряжі. Тим не менш, Луїс бачив, як кіт крався за пташкою з підбитим крилом, його очі блищали допитливістю і — Луїс міг заприсягтися — холодною втіхою. Черч хотів вразити Рейчел своїми нечастими вбивствами. Він приносив їй то мишку, то жука, а одного разу це був великий щур, впольований, імовірно, на одній із алей біля їхнього будинку. Той був такий скривавлений і спотворений, що коли Рейчел, яка була вже на шостому місяці вагітності, побачила розтерзане тіло гризуна, то бігцем кинулася до вбиральні й виблювала. Жорстокі життя, жорстокі смерті. Замість просто ганятися за котами, як дурнющі довірливі собацюри із телевізійних мультиків, пси ловлять їх і шматують; а ще ж були й інші коти, отруєні приманки і вантажівки, що мчать, як скажені, трасою. Коти були гангстерами від світу тварин, постійно живучи поза законом, вони і вмирали там же. Зовсім небагато з них товстіли і старіли біля комина.