Еллі бігала від одного пам’ятника до іншого, і кожен з них викликав у дівчинки захоплені вигуки. Луїс супроводжував її, доки Рейчел наглядала за малюком. Джад сів по-турецьки, обпершись спиною об кам’яну брилу, і запалив цигарку.
Луїс помітив, що це місце не просто здавалося впорядкованим: пам’ятники були встановлені нерівними концентричними колами.
На одній з дощечок повідомлялося: «КІТ ПОЛЯ». Почерк був дитячим, але старанним. «ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ». І нижче: 1971–1974. Трохи далі, в зовнішньому колі, вони натрапили на шматок сланцю. На ньому виднівся доволі вицвілий, але все ще розбірливий червоний напис: «БІФФЕР». А нижче — маленька спроба поетичної епітафії:
БІФФЕР, БІФФЕР, ШВИДКИЙ, ЯК ВІТЕР.
ЯК БУВ ЖИВИМ, МИ ГРАЛИСЬ З НИМ.
— Біффер — це кокер-спанієль Деслерів, — пояснив Джад. Кінчиком черевика він вирив у землі ямку і затоптав туди попіл від цигарки. — Збило сміттєвозом минулого року. Ото тамо ще є віршик?
— Є, — підтвердив Луїс.
Деякі могили були прикрашені квітами — подекуди свіжими, та частіше зів’ялими. Траплялося багато і зовсім розбитих. Написи, зроблені фарбами чи олівцями, в більшості випадків були малорозбірливими. На інших геть не було позначок, і Луїс здогадався, що там писали крейдою або вугіллям.
— Мамо! — гукнула Еллі. — Тут золота рибка! Іди подивися!
— Уже йду, — озвалась Рейчел.
Луїс глянув на дружину: вона самотньо стояла поза зовнішнім колом і виглядала розгубленою, як ніколи. «Їй сумно навіть тут», — подумав Луїс. Вона ніколи не вміла спокійно ставитися до проявів смерті (якщо взагалі хто-небудь вміє). Це, мабуть, через її сестру, яка померла дуже молодою. Ще на зорі подружнього життя Луїс навчився оминати цю тему, щоб не ятрити незагоєні рани. Сестру звали Зельда, і вона померла від менінгіту спинного мозку. Хвороба вбивала її пекельно довго; була болючою і бридкою. А Рейчел тоді була у віці, коли такі речі особливо вражають. От якби вона нарешті наважилася забути той жах.
Луїс підморгнув дружині, і та вдячно всміхнулась у відповідь.
Крід роззирнувся: вони стояли на залитій світлом галявині. «Мабуть, саме завдяки сонцю трава тут така розкішна», — подумав Луїс. Однак треба ж було ще постійно доглядати за нею, поливати. Тобто діти на своїх маленьких спинках притягували сюди банки з водою або ж навіть індіанські насоси[20], куди важчі за Ґейджа. Він вкотре здивувався тому, як довго тутешні діти тримаються за це місце. Стосовно його власних дитячих захоплень, та й захоплень Еллі, то вони загоралися, як бенгальський вогник, — швидко спалахували, яскраво горіли… і миттєво згасали.
Ближче до центру кладовища могили ставали все старішими; було дедалі складніше розшифровувати написи на надгробках, але ті, які ще вдавалося прочитати, все глибше занурювали в минуле. Тут лежала «ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968». Там же був уламок дошки, глибоко встромлений у землю. Постійні заморозки та відлиги дуже пошкодили його і скособочили, однак Луїс розібрав напис: «НА ПАМ’ЯТЬ ПРО МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965». А в наступному ряду були «ПАТТОН (НАШ! НАЙКРАЩИЙ! ПЕС!)»[21], померлий 1958, та «ПОЛІНЕЗІЯ» (це, мабуть, папуга, якщо Луїс нічого не наплутав з лікарем Дулітлом[22]), яка востаннє пропищала своє «Поллі хоче крекер» у 1953-му. В наступних двох рядах годі було щось розібрати, а далі, все ще далеко від центру кладовища, трапився піщаник, на якому було незграбно викарбувано: «ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА 1929–1939». Через м’якість піщаника напис не був тривким і поступово втрачав обриси. Однак Луїсу навіть складно було уявити, скільки ж годин якась дитина провела тут, шкрябаючи ці сім слів на камені. Його приголомшила міра вираження любові та горя; та таке навіть дорослі не завжди роблять для своїх батьків чи дітей, якщо ті помирають молодими!
— Гляньте, як давно це було! — мовив Луїс до Джада, котрий підійшов до нього.
Джад кивнув:
— Ходи сюди, Луїсе! Я щось тобі покажу.
Вони зайшли в третій від центру ряд. Концентричний візерунок, який видавався непомітним у зовнішніх рядах, тут постав у всій своїй геометричній чіткості. Джад зупинився перед маленьким шматочком сланцю, який упав на землю. Старий обережно став на коліна і встановив його на місце.
— Колись тут були слова, — розповів Джад. — Я сам їх викарбував, однак сьогодні від них нічого не зосталося. Тут я поховав свого першого цуцика. Спота. Він помер від старості в 1914-му, якраз коли ото почалася Велика Війна.
Вражений думкою, що це кладовище для тварин може бути значно старшим за людські цвинтарі, Луїс дійшов до центру і взявся розглядати написи. Їх неможливо було прочитати, та й багато з них уже зникли під землею. Трава повністю вкрила одну могилу, і, коли чоловік спробував відгорнути зелений килим, з надр землі долинуло тихе шарудіння — невдоволення його втручанням. Сліпі жуки кинулися навтікача з розчищеної ділянки. Раптом Луїсові стало зимно від думки: «Це ж як Бут-Хілл[23], тільки для тварин! Ой, не подобається мені це».
— А коли все почалося?
— Ой Божечки, я то не знаю, — відповів Джад і сховав руки в кишені. — Коли Спот помер, це місце вже існувало. В ті часи в мене була купа друзів. Вони ж і помогли мені викопати могилу Спотові. А копати тут ой як тяжко — земелька кам’яниста, туга. Її складно гортати. Та я тоже їм помагав, — вів далі старий, показуючи вбік мозолистим пальцем: — Оно там, як не хиблю, лежить пес Піта Лавассера, а там — троє кошенят Елбіона Гроутлі, поховані в одному ряду. Старий Фрітчі тримав спортивних голубів. Коли одного з них піймав пес, Ел Гроутлі, Карл Хеннен та я поховали птаха тут. — Він змовк на хвильку і задумався: — Знаєте, а я останній лишився. Вони всі померли, мої кумпелі. Усі пішли за межу.
Луїс нічого не відповів, лише мовчки дивився на могили домашніх тварин, не витягуючи руки з кишень.
— Кам’яниста земля, — повторив Джад. — Тут рости нічого не годне, лишається тіко трупаки копати.
Неподалік заскімлив Ґейдж. Рейчел взяла його на руки і посадила собі на коліна.
— Він зголоднів, — мовила вона. — Лу, гадаю, нам час додому.
«Ну будь ласка», — благали її очі.
— Згода, — відповів чоловік. Він знову надів рюкзак-кенгуру й обернувся, щоб Рейчел могла посадити туди малого. — Еллі! Еллі, де ти?
— Вона он там, — сказала Рейчел і показала на бурелом. Дівчинка лазила там, немов то була драбинка на шкільному спортивному майданчику.
— Сонечку, злізай звідти! — стривожено гукнув Джад. — Твоя ніжка потрапить не в ту дірку, дерева зрушаться і зламають тобі нозю.
Еллі зіскочила вниз.
— Ай! — зойкнула вона і підійшла до них, розтираючи стегно. Вона не подряпалася, однак якась мертва гілляка таки порвала їй штанці.
— Бач, що я казав, — мовив Джад, куйовдячи їй волосся. — Навіть той, хто знається на лісі, краще оминатиме такі буреломи, а не перелазитиме через них. Дерева, звалені в купу, стають злими. Вони б покусали тебе, якби могли.
— Справді?
— Саме так. Глянь, як вони звалені. Якщо ступиш на якесь підступне дерево, то вся купа посипеться.
Еллі підвела очі на Луїса:
— Це правда, татку?
— Думаю, так, сонечку.
— Фу! — Еллі озирнулася на бурелом і вигукнула: — Ви порвали мої штанці, бридкі дерева!
Усі троє дорослих розсміялися. Тільки бурелом не сміявся: він мовчки вибілювався на сонці, як і десятки років до цього. Луїсу він видавався схожим на скам’янілий кістяк якогось давно загиблого чудовиська, вбитого добрим і шляхетним лицарем. Кістки дракона, покинуті тут, у велетенському могильнику.
Йому спало на думку, що надто вже зручно розташувався бурелом: якраз на межі між кладовищем домашніх тварин і лісовими нетрями, які Джад назвав індіанськими лісами. Ця випадковість видавалася надто спланованою, надто бездоганною, щоб бути витвором природи. Це… І раптом Ґейдж схопив його за вухо і крутонув, весело мугикаючи. Луїс забув і про бурелом, і про ліси за кладовищем — час було повертатися додому.
