Потім Луїс збагнув, що то тільки вата. Він висмикнув її з хлопчикового рота. Ґейджеві губи — на диво, в’ялі та якісь надто темні та широкі — стулилися з тихим, проте виразним плямканням. Луїс кинув ватний тампон у могилу, де той потонув у дрібній калюжі та огидно відсвічував білим. Тепер одна зі щік Ґейджа стала схожою на щоку старого діда.

— Ґейдже, — прошепотів чоловік. — Я зараз тебе звідси заберу, гаразд?

Луїс молився, аби ніхто не проходив повз. Доглядач обходить цвинтар десь о 12: 30. Більше не мало значення, побачить його хтось чи ні. Якби промінь чийогось ліхтарика торкнувся Луїса, поки він стояв у могилі та займався свою зловісною справою, чоловік схопив би свій зігнутий страшний заступ та розтрощив би ним череп непроханого гостя.

Луїс підклав руки під Ґейджа. Тіло розпливалося в усі боки, наче в ньому не було кісток, і раптом химерна, жахна думка виникла в його голові: коли він підніме Ґейджа, тільце малюка розламається, і у нього в руках залишиться по половинці. Він так і стоятиме там, в ящику, зі шматочками сина в руках. І волатиме без кінця.

І ось так вони його знайдуть.

Ну ж бо, страхопуде, вперед! Зроби це!

Луїс потягнув Ґейджа на себе, крутячи носом від гнилого смороду. Він витягав сина з труни так само ніжно та обережно, як витягав його з ванни. Ґейджева голова відкинулась назад, аж до середини спини, і Луїса знову затрясло від жаху, коли він помітив ощир швів на шиї хлопчика, які тримали його голову на плечах.

З останніх сил чоловік долав блювотні спазми від трупного запаху та драглистості нещадно розчавленого тіла сина. Луїс забрав хлопчика з домовини та виліз нагору. Притискаючи мертвого Ґейджа до себе, він сів на край могили. Ноги Луїса вільно звисали над ямою, обличчя мало жахливо синій відтінок, очі зяяли чорними дірами в черепі, тремтячий рот викривився в гримасі жаху, співчуття і горя.

— Ґейдже, — промовив Луїс, колисаючи хлопчика на руках. Волосся сина впало на його зап’ясток, як мертвий дріт. — Усе буде гаразд, Ґейдже. Я клянуся, що все буде гаразд. Скоро все скінчиться. Ґейдже, будь ласка, потерпи ще тільки цю ніч, і все. Я люблю тебе. Татко тебе дуже любить.

Луїс колисав сина.

Десь за чверть після другої Луїс уже був готовий іти з цвинтаря. Торкатися тіла було складніше за все. У цю мить він подумав, що уявний космонавт у його голові залетів якнайдалі в порожнечу. Відпочиваючи, він відчував пульсуючий біль у спині — кожен м’яз його стрибав і смикався, — а також відчував, що зможе пройти весь шлях назад. Абсолютно весь.

Луїс поклав Ґейджеве тіло на брезент і загорнув його. Обмотав довгими смужками липкої стрічки, а потім склав мотузку вдвоє та обережно зав’язав краї. Це нагадувало скручений килим, не більше. Він зачинив труну, замислився, знову відкрив і поклав туди зламаний заступ. Хай «Привітний краєвид» забирає це на згадку, та цвинтарю не отримати його синочка. Він зачинив домовину та опустив одну з половинок кришки ящика. Другу половинку він збирався скинути в яму, але боявся, що та може розбитися. Поміркувавши трохи, він протягнув свій ремінь крізь залізні кільця і тихо опустив плиту на місце. Опісля він взявся за лопату, аби закопати яму. Ґрунту не вистачило навіть для того, аби зрівняти могилу з рівнем землі. Пронозливі цвинтарні наглядачі можуть це помітити. А можуть і не помітити. А ще можуть помітити, але проігнорувати. Він не дозволяв собі перейматися такими речами зараз — надто багато чого ще було попереду. Ще більше скаженої роботи. А він уже й так дуже втомився.

Гей-гай, ану давай.

— І то правда, — буркнув собі під носа Луїс.

Скажений вітер пронизливо вищав, продираючись крізь дерева, і змушував чоловіка озиратися в тривозі. Він поклав лопату, кайло, яким іще тільки мав скористатися, рукавички та ліхтарик поряд з клунком. Увімкнути ліхтарик було дуже великою спокусою, проте Луїс встояв. Облишивши тіло та інструменти, Луїс пройшов знайомою йому дорогою у зворотному напрямку і через п’ять хвилин уже був біля огорожі. Там, через дорогу від нього, стояв його «Цівік», припаркований біля бордюру. Такий близький і такий далекий водночас.

Луїс подивився на нього з хвилину, а потім побрів далі.

Цього разу він ішов від воріт уздовж огорожі, аж доки не повернув праворуч від Мейсон-стрит. Там була дренажна труба, і Луїс зазирнув у неї. Те, що він побачив, змусило його затремтіти. Квіти… купа зів’ялих, практично вже зогнилих квітів, скинутих безліччю шарів, котрі обмивалися місяцями дощів та снігу.

Ісусе милостивий.

Ні, не Ісус.

Ці дари були принесені в жертву богу, набагато старшому за християнського. У різні часи люди називали його по-різному, але тільки сестра Рейчел дала йому абсолютно правильне ім’я: Оз, Вевикий і Гвізний. Бог мертвих речей, похованих у землі; бог зогнилих квітів у дренажних трубах; бог таємниці.

Мов загіпнотизований, Луїс дивився в ту трубу. Врешті він прогнав марево з легким зітханням — начебто людина, яка щойно вийшла з месмеричного[150] трансу на рахунок десять.

Він пішов далі. Дуже швидко чоловік знайшов те, що шукав; те, що, як він сподівався, запало в його пам’ять з дня похорону Ґейджа.

Попереду у вітряній пітьмі виднілася крипта. Там складалися труни, коли було настільки холодно, що навіть навантажувачі не могли розкопати замерзлу землю. Ще її використовували, коли гробарі були по горло в роботі, — своєрідна морозилка для людей.

Луїс чудово знав, що час від часу гробарі особливо зайняті. Дядько Карл називав такі періоди зимними ритуалами. Трапляються дні, коли в будь-якій спільноті зненацька помирає дуже багато людей.

«У всьому панує рівновага, — казав йому дядько Карл. — Якщо у мене в травні протягом двох тижнів немає покійників, Лу, тоді я можу розраховувати, що за два тижні в листопаді проведу з десяток похоронів. Однак у листопаді подібне трапляється рідко, а на Різдво у нас узагалі мертвий сезон. Це кумедно, оскільки більшість наївно вважає, що якраз тоді переважна частина народу і віддає Богу душу. Вся ця херня про різдвяну депресію яйця виїденого не варта. Спитай будь-якого похоронного агента. Майже всі люди по-справжньому щасливі на Різдво, і їм дуже хочеться жити. Тож вони і живуть. Зазвичай у нас у лютому завал. Старих забирає грип, та й пневмонія завжди знаходить своїх клієнтів — однак навіть це не все. Є ще люди, скажені виродки, які з рік чи навіть більше воюють з раком. А потім приходить старий поганий місяць лютий, і вони ніби здаються: рак викидає їх на смітник, мов поточений міллю килим. Ще тридцять першого січня вони в ремісії і все має бути в шоколаді, а настає двадцять четверте лютого — і все, їх ховають. У лютому в людей трапляються інфаркти, у лютому їх розбиває параліч, у лютому в них відмовляють нирки. Це поганий місяць. У лютому люди втомлюються. Ми вже звикли до цього. Однак потім без жодної причини те ж саме стається в червні або жовтні. Але ніколи не в серпні. Серпень — дуже повільний місяць. Ти ніколи повністю не заповниш крипту трунами в серпні. Хіба що автобус шубовсне з моста в річку або десь щось вибухне. Проте завжди буде лютий, коли доведеться ставити труни одна на одну і дуже сподіватися, що їх вдасться закопати, перш ніж доведеться орендувати морозильну камеру».

Дядько Карл сміявся, і Луїс, який відчував причетність до таємниці, котра невідома навіть його викладачам у медичній школі, сміявся також.

Подвійні двері крипти були вбудовані в зарослий травою схил пагорба, форма якого була такою ж природною і привабливою, як перса жінки. Верхівка пагорба, що, на думку Луїса, був творінням людських рук, а не природи, була лишень на фут чи два нижчою за огорожу цвинтаря з кованого заліза, гострі палі якої навіть звідси вражали своєю величчю.

Луїс роззирнувся навколо та поліз угору. По інший бік розташовувався порожній квадрат землі площею десь два акри. Хоча ні… не зовсім порожній. Там стояла самотня будівля. Можливо, вона належала цвинтарю. Певно, саме там гробарі тримали свої інструменти.