Рейчел Крід майже вдалося здійснити переліт з Бостона до Портленда. Майже. Вона вилетіла з Чикаго вчасно (що саме по собі було дивом), так само вчасно прилетіла в Лагвардію (ще одне диво), а з Нью-Йорка вилетіла всього на п’ять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом. У Бостон літак прибув із запізненням на п’ятнадцять хвилин — об 11:22. На трансфер їй лишалося всього тринадцять хвилин.

Вона все ще могла встигнути на свій рейс, але автобус-шатл, який курсував між терміналами, спізнювався. Рейчел все чекала — тепер у стані постійної паніки, — переступаючи з ноги на ногу, наче їй треба було до дамської кімнати, та перевішуючи позичену матір’ю сумку з одного плеча на інше.

Коли об 11:25 шатл не прийшов, вона кинулася бігти. У неї були низенькі підбори, та їх висоти вистачало, щоб створити незручності. Вона боляче підвернула щиколотку, тому зупинилася і зняла черевики. Далі Рейчел бігла в одних колготках повз літаки Аллегейнських та Східних авіаліній. Вона важко дихала та ледь не падала від болю в боку.

Власний подих обпікав горло, ріжучий біль сягав усе глибше і глибше. Тепер вона пробігала повз міжнародний термінал, а далі, далеко попереду, виднівся трикутний логотип «Дельти». Влітаючи у двері, вона ледь не згубила одного черевика, та все ж таки примудрилася впіймати її. Була 11:37.

Двоє чергових по посадці витріщалися на неї.

— Рейс 104? — задихаючись, спитала вона. — До Портленда. Уже полетів?

Черговий глянув на монітор позад себе.

— Написано, що досі тут, — мовив він. — Та останнє оголошення про посадку було хвилин п’ять тому. Я їм зателефоную. Треба реєструвати багаж?

— Ні, — видихнула Рейчел і прибрала сплутане, спітніле волосся з обличчя. Серце вискакувало в неї з грудей.

— Тоді не чекайте на мій дзвінок. Звісно, я його зроблю — та раджу вам дуже швидко бігти.

Дуже швидко бігти Рейчел не вдалося — їй просто забракло сил. Однак вона робила все, що могла. Вночі ескалатор не працював, тож жінка важко піднімалася сходами, відчуваючи в роті мідний присмак. Вона підбігла до контрольно-пропускного пункту та практично жбурнула сумку наляканій контролерці. Зачекала, стискаючи та розтискаючи кулаки, доки її ручна поклажа виїде по той бік конвеєрної стрічки. Не встигла сумка показатися з рентгенівського приладу, як Рейчел схопила її за ремінець і побігла далі. Сумка летіла позаду неї і боляче била по ногах.

Жінка бігла та дивилася на монітор.

РЕЙС 104 ДО ПОРТЛЕНДА. ВІДПРАВЛЕННЯ 11:25. ВИХІД 31. ТРИВАЄ ПОСАДКА.

Вихід 31 розташовувався в іншому кутку зали, і, коли вона знову кинула погляд на монітор, слово ПОСАДКА змінилося миготливими літерами ВІДПРАВЛЕННЯ.

Розпачливий крик вирвався з її горла. Вона підбігла до виходу на посадку в ту мить, коли контролер прибирав табличку з написом:

РЕЙС 104 БОСТОН-ПОРТЛЕНД 11:25.

— Він полетів? — недовірливо перепитала вона. — Справді полетів?

Черговий співчутливо глянув на неї.

— Він вийшов на злітну смугу об 11:40. Мені шкода, мем. Та ви зробили з біса круту спробу, якщо вас це втішить.

Він показав рукою в бік широких вікон. Рейчел бачила, як великий «Боїнг 727» з логотипом «Дельти» набирав швидкість, злітні вогні сяяли, як гірлянда на ялинці.

— О Боже, невже вам ніхто не сказав, що я йду? — кричала Рейчел.

— Коли вони подзвонили, 104-й уже виходив на злітну смугу. Якби я відкликав його, пілоту довелося б звертати на запасну смугу № 30 і він був би від цього не в захваті. Не кажучи вже про сотню пасажирів на борту. Мені дуже прикро. Якби ви прибігли хоч на чотири хвилини раніше…

Вона пішла геть, не слухаючи решту пояснень. На півдорозі до контрольно-пропускного пункту хвилі слабкості накрили її з головою. Вона сіла біля іншого виходу на посадку і зачекала, доки запаморочення мине. Знову взула черевики, відриваючи розчавлений недопалок «Ларк» від капронової підошви колготок. «Маю брудні п’яти, а мені насрати», — з сумом подумала вона.

Вона поплентала назад до терміналу.

Контролерка співчутливо на неї глянула:

— Пропустила?

— Так, пропустила, — сумно відповіла Рейчел.

— А куди вам потрібно?

— У Портленд. А потім — у Бенгор.

— А чому б вам не найняти машину? Якщо вам справді дуже потрібно там бути, то чому б і ні? Зазвичай я б порадила готель біля аеропорту, та якщо я коли-небудь і бачила жінку, якій дуже потрібно десь бути, то ця жінка — ви.

«Так, ця жінка — я», — подумала Рейчел і замислилася над ідеєю.

— Гадаю, я могла б вчинити саме так. От тільки яка агенція зараз дасть машину…

Контролерка розсміялася.

— О, машину вони точно знайдуть. Автівок тут бракує тільки тоді, коли аеропорт огорнутий туманом. А таке трапляється раз на сто років.

Рейчел практично не чула її. Подумки вона вже намагалася розрахувати час.

Вона б не встигла до Портленда, щоб сісти на літак до Бенгора, навіть якби мчала магістраллю зі смертельно небезпечною швидкістю. Треба їхати прямо в Бенгор. Як довго? Залежно від того, як далеко. У голові Рейчел зринула цифра — двісті п’ятдесят миль. Джад казав щось таке. Вона виїде, як мінімум, о чверть на першу — чи навіть о пів на першу. А далі — вперед автомагістраллю. Їй спало на думку, що шанси проїхати всю відстань на швидкості шістдесят п’ять миль на годину — досить високі. Її мозок швидко аналізував дані, розділивши двісті п’ятдесят на шістдесят п’ять. Менше чотирьох годин. Гаразд… Хай буде чотири години — раз їй доведеться спинитися і сходити до вбиральні. І хоча сон видавався зараз недоступною розкішшю, вона чудово знала власні можливості, тому добре розуміла, що іще разок доведеться спинитися, аби випити міцної чорної кави. І все одно вона повернеться в Ладлоу ще до світанку.

Ретельно все обдумавши, вона рушила до пункту оренди автомобілів, що розташовувався поверхом нижче від залів очікування.

— Удачі, люба! — гукнула контролерка. — Бережи себе.

— Дякую, — відповіла Рейчел. Їй здавалося, що трохи удачі вона справді заслужила.

Спершу Луїс відчув запах — і миттю відсахнувся, затуляючи долонею носа. Важко дихаючи, він схопився за краї могили, і, коли йому здалося, що він зміг подолати напад нудоти, неймовірно велика, позбавлена будь-якого смаку вечеря фонтаном вирвалася з нього. Він блював, повсякчас відвертаючись від могили, і важко дихав, притуливши лоба до землі. Врешті нудота минула. Зчепивши зуби, Луїс узяв ліхтарика та посвітив у відкриту домовину. Абсолютний жах, який практично межував зі святобливістю, заповнив його. Жах, який приходить у найстрашніші сни, які ти заледве пам’ятаєш після пробудження.

У Ґейджа не було голови.

Луїса трясло так сильно, що йому довелося взяти ліхтарик обома руками та тримати його так, як на полігонах копів вчать тримати табельну зброю. Промінь все одно скакав як скажений, туди-сюди, і в якийсь момент чоловік просто не зміг освітити могилу.

«Це неможливо, — казав він сам собі. — Пам’ятай, все, що ти бачиш, — несправжнє».

Луїс повільно провів вузьким променем по трьох футах Ґейджевого зросту. Від нових туфель до костюмних штанів та маленького піджачка (заради Бога, жодна дворічна дитина не носить костюми), до розстібнутого комірця, до…

Із рота Луїса вирвався неприємний звук, і весь гнів через Ґейджеву смерть повернувся у вигляді стрімкого жаху перед надприродним та паранормальним. Він усе більше переконувався, що перебрався на мешкання в країну божевілля.

Луїс поліз у задню кишеню штанів по носовичок. Хитаючись із ліхтариком у правій руці, він знову нахилився вперед. Якщо одна з половинок кришки впаде, то вона точно зламає йому шию. Хустинкою він ніжно витер мох, який виріс на шкірі Ґейджа. Такий темний, що йому на мить здалося, ніби в Ґейджа немає голови.

Мох був вологим і нагадував піну. Луїс мав би це передбачити: останніми днями дощило, а ящик не був водонепроникним. Блимаючи ліхтариком навколо, чоловік помітив, що труна лежала в неглибокій калюжі. Під усім тим слизом він побачив свого сина. Розуміючи, що після того, що сталося, ніхто не відкриватиме труну, гробарі виконали свою роботу абияк. Ґейдж виглядав як погано зроблена лялька. Шия малюка була неприродно вигнута. Очі глибоко запали під заплющеними повіками. Щось біле висунулося у нього з рота, мов язик альбіноса, і Луїс спершу подумав, що гробарі використали забагато бальзамічної рідини. Це в принципі було нелегкою справою, а з дитиною так взагалі неможливо вгадати, коли рідини ще замало, а коли — вже забагато.