— Звісно, ти не знала… — сказав Луїс. Він обійняв її, і Рейчел схопилась за нього, як нещасний моряк, човен якого раптово пішов на дно посеред великого озера. — Тебе дуже сварили за це, крихітко?

— Ні, мене ніхто не звинувачував, але й ніхто не міг мені допомогти. Уже нічого не можна було змінити. Вона не проковтнула язика. Зельда почала видавати якісь звуки… Щось схоже, ну я не знаю… Гааааа….

У своїй нещасній спробі повністю пригадати той день Рейчел намагалась відтворити, як саме хрипіла її сестра, і Луїс згадав про смерть Віктора Паскоу.

Він здригнувся, обіймаючи дружину.

— А ще слина… Слина стікала по її підборіддю.

— Рейчел, досить, — зупинив він доволі непевно. — Я хвилююся за тебе.

— Я просто пояснюю, — наполягала вона. — Я пояснюю, чому не зможу піти на похорони нещасної Норми, пояснюю, чому ми тоді так по-дурному посварилися…

— Годі, кохана. Усі вже забули про це.

— Але не я, — відповіла вона. — Я все добре пам’ятаю, Луїсе. Я пам’ятаю це так само добре, як і те, як моя сестра Зельда задихнулася в ліжку 14 квітня 1963 року.

У кімнаті на якийсь час запанувала тиша.

— Я перевернула її на живіт і поплескала по спині, — знову продовжила Рейчел. — Це все, що я вміла робити. Її стопи здіймалися й опускалися, скрючені ноги тремтіли… Мені тоді здалося, що хтось із нас пукнув, але то, насправді, коли я перевертала Зельду, тріснула по шву моя блузка. Вона почала… битися в конвульсіях… я бачила, як її голова повернулася вбік, обличчя притиснулось до подушки, і я подумала: «О Боже, вона задихається, Зельда зараз задихнеться, і, коли батьки повернуться додому, вони скажуть, що це я її вбила. Вони скажуть: „Ти ненавиділа її, Рейчел“, і це буде правда. Вони скажуть, що я хотіла їй смерті, — і це також буде правдою». Луїсе, розумієш, першою думкою, яка промайнула в моїй голові, було: «Слава Богу, нарешті Зельда задихнулася і все закінчиться». Тож я знову її перевернула і побачила, що обличчя у неї почорніло, Луїсе, очі налилися кров’ю, а шия раптово набрякла. Потім вона померла. Я кинулася навтьоки з тої проклятої кімнати. Я хотіла чимскоріш дістатися до дверей, але врізалася в стіну, і один з малюнків, що висів там, упав. Це була ілюстрація до однієї з казок, про країну Оз, книжки, яку Зельда дуже любила до того, як захворіла на менінгіт. Там був намалюваний Оз, Великий і Грізний[106], однак вона завжди називала його «Оз, Вевикий і Гвізний», бо не могла правильно вимовити звуки і звучала, як Елмер Фадд[107]. Мама повісила цей малюнок у рамку, бо Зельді він подобався найбільше. Оз, Вевикий і Гвізний. Картина впала на підлогу, і скло розбилося. Я закричала, бо знала, що Зельда померла, і подумала, що це її привид прийшов по мене. Я знала, що привид ненавидітиме мене так само, як і вона. Тільки от привид не буде прикутим до ліжка, тож я закричала… Кричала і тікала з дому. «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!» Сусіди визирали з будинків і бачили, як я у роздертій блузці біжу вулицею… Я горлала: «Зельда померла!» І всі, гадаю, були переконані, що я плачу… Але насправді… Ох, Луїсе, мені часом здається, що я тоді сміялася. Ось що я робила насправді.

— Якщо це дійсно так, то я аплодую тобі стоячи, — запевнивсказав Луїс.

— Ти ж зараз це не серйозно, — мовила Рейчел з цілковитою впевненістю людини, яка нібито була над усім цим.

Луїс відпустив її. Він подумав, що вона, можливо, нарешті позбулася цих жахливих, огидних спогадів, які стільки років переслідували її. Ну хоча б частини з них, але ніколи повністю. Луїс Крід не був психіатром, але знав, що існує безліч старих, іржавих, тільки наполовину похованих речей, до яких люди змушені повертатися, навіть якщо ніхто не хоче те згадувати. Цієї ночі Рейчел практично всі їх дістала, наче якийсь гротескний зуб із зогнилим нервом і смердючим коренем. Хай вони минають. Якщо Бог і справді є Добром, то все залишиться тільки в далеких розмитих снах. Те, що Рейчел змогла стільки розповісти йому, не свідчило про її хоробрість. Ні, воно голосно сурмило про це. Луїс захоплювався нею. Він відчував вдоволення.

Він увімкнув світло.

— Так, — повторив він. — Я аплодую тобі за це, і, якщо мені потрібна була ще одна причина не любити твоїх батьків, я її маю. Вони не повинні були залишати тебе саму з нею, Рейчел. Ніколи.

Наче дитина — восьмирічна дитина, якою вона була, коли сталися ці брудні, огидні речі, — вона кинула з докором:

— Був же Песах, Лу…

— Та хай хоч Судний день! — з такою люттю в охриплому голосі промовив Луїс, що Рейчел мимоволі трохи відсахнулася від нього. Він згадав медсестер, тих двох «карамельок», яким не пощастило бути в лазареті того ранку, коли принесли помираючого Паскоу. Одна з них — міцна мініатюрна дівчина на ім’я Карла Шаверс, повернулася наступного дня на роботу і працювала так, що навіть Чарлтон була вражена. Іншу дівчину він більше ніколи не бачив. Луїс нічому не дивувався і не звинувачував її.

Де ж була доглядальниця? Мала ж бути спеціальна доглядальниця… вони пішли… вони просто пішли, залишивши восьмирічну дитину з помираючою сестрою, яка на той момент цілком, можливо, вже була божевільною. Чому? Бо був Песах? Бо елегантна Дороті Ґолдман саме того ранку не могла стерпіти смороду і їй потрібно було кудись вийти ненадовго? Тож хай її обов’язки візьме на себе Рейчел. Восьмирічна дівчинка Рейчел з милими кісками в моряцькій блузочці. Хай Рейчел виконує йобані обов’язки своєї матері. Рейчел же могла залишитися і пережити весь той сморід. Цікаво, її відправляли б на шість тижнів у дитячий табір у Вермонті, якби вона не могла стерпіти сморід, який сочився з її помираючої сестри? Десять нових сорочок і светрів для Ґейджа і шість нових суконь для Еллі. Я оплачу вашу освіту, якщо ви триматиметеся подалі від моєї дочки… А де ж був ти і твоя срана чекова книжка, коли одна твоя дочка помирала від спинного менінгіту, а інша була сам на сам з нею, дешевий виблядку? Де була твоя ЙОБАНА?..

Луїс підвівся з ліжка.

— Ти куди? — стривожено запитала Рейчел.

— Узяти «Валіум».

— Ти ж знаєш, я…

— Сьогодні треба.

Вона випила пігулку і розповіла йому решту. Її голос залишався спокійним весь час. Заспокійливе добре діяло. Сусіди з найближчого до них будинку знайши восьмирічну Рейчел біля дерева… Вона скорчилася на землі і кричала: «Зельда мертва». Усе голосніше і голосніше. З носа у неї текла кров. Уся блузка була заляпана червоним. Ті ж самі сусіди подзвонили в лікарню та її батькам. Але спершу вони спинили носову кровотечу, напоїли Рейчел чашкою гарячого чаю з двома таблетками аспірину. Тільки тоді дівчинка змогла чітко сказати, де зараз її батьки. Вони гостювали у містера і місіс Каброн на іншому боці міста. Пітер Каброн був бухгалтером у їхній компанії.

Того вечора в домі Ґолдманів відбулися великі зміни. Зельди не стало. Її кімнату вимили і продезінфікували. Усі меблі викинули. Кімната нагадувала порожню труну. Пізніше — набагато пізніше — вона перетворилась на кімнату для шиття.

Перший страшний сон примарився Рейчел тої ж ночі. Вона прокинулася о другій і закричала, кличучи маму, бо з жахом відчула, що не може встати з ліжка. Уся спина нестерпно боліла. Вона потягнула її, перевертаючи Зельду. З припливом адреналіну Рейчел так шарпонула сестру, що аж блузка на ній порвалася.

Те, що вона надірвалася, намагаючись не дати Зельді задихнутися, було ясно як божий день. Елементерно, Ватсоне. Це було очевидно для всіх, крім самої Рейчел. Вона була переконана, що то сестра мститься їй з того світу. Зельда знала, що Рейчел раділа її смерті. Зельда знала, що, коли Рейчел вибігла з дому, горланячи: «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!», вона сміялася, а не плакала. Зельда знала, що її вбили, і передала свій спинний менінгіт сестрі; скоро спина Рейчел почне викривлюватися, скручуватися, руки перетворяться на пташині кігті, а сама вона лежатиме в ліжку, поступово обертаючись на почвару.