— Гаразд, — Еллі злізла з коліна Луїса. — Треба ще цьомкнути маму.

— Уперед.

Він дивився, як вона йшла. Біля дверей дівчинка обернулася:

— Правда ж, я тоді поводилася по-дурному? Плакала так через Черча.

— Ні, сонечку, — поспіхом відповів Луїс, — ти не поводилася, як дурна.

— Якби він помер зараз, я змогла б з цим змиритися, — сказала вона, а потім, ніби збагнула, що озвучена щойно нею думка була трохи страшнуватою, вона знову повторила, наче погоджувалася сама з собою. — Змогла б…

Еллі побігла шукати Рейчел.

Пізніше, коли вони вже були в ліжку, Рейчел зауважила:

— Я чула, про що ти говорив з Еллі.

— І ти не схвалюєш? — Луїс вирішив, що краще розібратися з цим зараз, якщо Рейчел хоче.

— Та ні, — промовила Рейчел із не притаманним їй сумнівом. — Ні, Луїсе, все не так. Я просто…боюся. Ти мене знаєш. Коли я чогось боюсь, то починаю захищатися.

Луїс не міг пригадати, щоб Рейчел коли-небудь говорила з таким зусиллям. Раптом він зрозумів, що з нею треба говорити ще обережніше, ніж з Еллі. Він відчув, що опинився на мінному полі.

— Боїшся чого? Смерті?

— Не своєї… — відповіла вона. — Я заледве можу навіть думати про це… тепер. Але коли я була маленькою, то часто про це думала. Спати не могла. Мені постійно снилися почвари, які приходили мене з’їсти, і всі мали подобу Зельди.

«Так, — подумав Луїс. — Ось воно! Нарешті, після всіх років нашого шлюбу, ось і воно».

— Ти мені не багато про неї розповідала.

Посміхнувшись, Рейчел торкнулася його обличчя долонею.

— Ти чудо, Луїсе. Я ніколи не розповідаю про неї. Я намагаюся ніколи про неї не згадувати.

— Я завжди був певен, що на це є свої причини.

— Це правда.

Вона замовкла, обмірковуючи щось.

— Я тільки знаю, що вона померла… від спинного менінгіту.

— Спинного менінгіту, — повторила вона, і Луїс побачив, що вона ось-ось заплаче. — У нас у домі більше немає жодної її фотографії.

— Фото маленької дівчинки є в кабінеті тво…

— Мого батька. Так. Я зовсім про нього забула. І мама, гадаю, все ще зберігає її фото в гаманці. Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це… і вона лежала в дальній кімнаті… Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирала в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею.

Рейчел раптом відкинулася на подушки, і в її гучних схлипуваннях Луїс почув початок істерики. Це його стривожило. Він потягнувся до неї, схопив її за плече, але дружина миттю вирвалася, тільки-но він торкнувся її. Луїс відчував шепіт її шовкової нічної сорочки під його пальцями.

— Рейчел… кохана… не треба…

Якось вона таки опанувала себе.

— Не кажи, що мені не треба, — відрізала вона. — Не зупиняй мене, Луїсе. У мене є сили розказати це тільки один раз, потім я більше ніколи в житті не захочу повертатися до цієї розмови. Як на те пішло, я, імовірно, не зможу спати цієї ночі.

— Усе було настільки жахливо? — наперед знаючи відповідь, запитав він. Це стільки всього пояснювало, навіть такі речі, які він раніше заледве міг пов’язати між собою. Тільки зараз він збагнув, що Рейчел ніколи не ходила з ним на похорон, навіть на похорон Ала Лока, його студентського приятеля, який на мотоциклі врізався у сміттєвоз. Ал був частим гостем у їхньому домі, і Рейчел він завжди подобався. Проте на його похорон вона не пішла.

Дружина того дня хворіла, раптово пригадав Луїс. Підчепила застуду чи щось таке. Виглядало все дуже серйозно. Та наступного дня з нею знову все було гаразд.

Вона чудово себе почувала, після похорону… виправив він себе. Луїс згадав, що припускав тоді, ніби хвороба могла мати психосоматичну природу.

— Це справді було жахливо. Гірше, ніж ти можеш собі уявити. Луїсе, ми спостерігали, як вона вироджувалася день за днем, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Вона постійно страждала від болю. Тіло її зморщилося… наче втягнулося всередину, плечі зігнулися… обличчя висохло, аж поки не стало маскоподібним. Руки її були схожі на пташині лапки. Часом мені доводилося її годувати. Я ненавиділа це робити, але жодного разу не сказала про це. Коли біль став зовсім нестерпним, вони почали давати їй наркотики: спершу легкі, а потім такі, що, якби вона вижила, точно стала б кінченою наркоманкою. Але всі знали, що вона помре. Гадаю, тому вона і була нашою таємницею. Бо ми хотіли, щоб вона померла, Луїсе, ми хотіли, щоб вона… і не тому, що це мало б звільнити від страждань її, ні, це мало позбавити страждань нас… Вона стала подібною до почвари, і головне, що вона справді стала почварою… О Боже, знаю, як жахливо це, мабуть, звучить…

Вона закрила обличчя руками.

— Це зовсім не жахливо звучить, — Луїс ніжно обійняв дружину.

— Ні, — заплакала вона, — це жахливо!

— Це звучить правдиво, — заспокоїв він. — Жертви тривалих хвороб часто стають вимогливими неприємними почварами. Янголоподібні хворі — не більше, ніж романтична казочка. Відтоді, як на сідницях лежачого хворого з’явиться перша болячка, вони починають злословити і розпускати нюні. Звісно, вони нічого не можуть з цим удіяти, але розуміння цього ніяк не допомагає іншим людям.

Рейчел поглянула здивованим, повним надії поглядом. Недовіра відбилася на її обличчі.

— Ти це все придумав?

Луїс похмуро всміхнувся.

— Тобі підручники показати? Як щодо статистики суїцидів? Хочеш подивитися? У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес.

— Суїцидів?

— Люди ковтають таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома, скорбота… — Луїс здригнувся й обережно звів кулаки разом. — Ті, хто залишився жити, почуваються, немовби вони скоїли вбивство. Це добиває їх.

Божевільне, болісне полегшення з’явилося на опухлому лиці Рейчел.

— Вона була вимоглива. Я її так ненавиділа. Вона часто навмисно пісялася в ліжко. Мама перепитувала, чи не хоче вона в туалет… Зельда казала, що ні… Її клали спати, і вона миттєво пісяла в ліжко… тож мамі, а іноді й мені самій доводилося міняти простирадла… Зельда казала, що це сталося випадково, але я бачила в її очах сміх, Луїсе… Я бачила його… Її кімната завжди смерділа сечею і ліками. У неї були пляшечки з якимось зіллям, яке тхнуло, як льодяники проти кашлю «Дика вишня» фірми «Сміт Бразерс». Цей запах був скрізь… Іноді я прокидалася ночами — таке трапляється навіть зараз — і думала, що відчуваю цей огидний запах. Якщо ж я прокидалася не повністю, то думала: «Зельда вже померла? Справді? Я гадала…»

Рейчел почала задихатися. Луїс узяв дружину за руку, і вона стисла її з дикою силою.

— Коли ми перевдягали її, то бачили, як вигнулася, майже скрутилася у вузол її спина. Луїсе, незадовго до кінця здавалося, що її… її дупа якимось чином пересунулася на середину спини…

Тепер мокрі від сліз очі Рейчел стали схожі на скляні нажахані очі дитини, яка пригадує безкінечний страшний сон.

— Іноді вона торкалася мене своїми руками… своїми пташиними цурпалками… Я кричала і просила її цього не робити. Одного разу, коли я годувала її з ложки, вона торкнулася мого обличчя, я скрикнула, перевернула тарілку і, сильно попікшись супом, заплакала… тоді я теж бачила ту огидну посмішку в її очах.

Наркотики перестали діяти. Вона тоді тільки кричала, і ніхто з нас не міг пригадати, якою вона була колись, навіть мама. Зельди не стало — було лише брудне, волаюче, ненависне всім нам щось у дальній кімнаті будинку… наша брудна таємниця.

Рейчел захлиналася.

— Коли вона нарешті… батьків якраз не було вдома, коли вона… вона… ну ти розумієш.

З жахливим, важким зусиллям Рейчел врешті виплюнула це слово:

— Коли вона померла, моїх батьків не було вдома. Вони пішли, а я залишилася з нею. Це було якраз на Песах[105], і вони хотіли зустрітися з друзями. Лише на кілька хвилин. Я читала журнал на кухні. Тобто я його просто проглядала, бо вона там кричала, вона почала кричати, тільки-но батьки пішли. Через її крики я не могла зосередитися на читанні, я лише чекала, коли зможу дати їй ліки. А потім, розумієш, те, що трапилося… було… Зельда перестала кричати, Луїсе. Мені було тільки вісім… жахіття щоночі… я почала думати, що вона ненавидить мене, бо у мене пряма спина, мене не мучають постійні болі, бо я можу гуляти… бо я буду жити… Мені здавалося, що вона хоче мене вбити. Навіть тепер, Луїсе, я не думаю, що мені це лише здавалося… Я справді думаю, що вона мене люто ненавиділа. Не думаю, що вона справді мене могла вбити… але якби вона змогла керувати моїм тілом… обернути мене на когось, як у казці… гадаю, вона б без вагань зробила це… Коли вона перестала кричати, я піднялася нагору, перевірити, чи все гаразд, перевірити, чи не впала вона з ліжка… Я зайшла до неї і подумала, що вона задихнулася, проковтнувши власний язик. Луїсе… — голос Рейчел вищав, зривався на схлипування, жахливо нагадував дитячий голос — вона заново проживала ті миті. — Луїсе, я не знала, що робити… мені було тільки вісім.