— Так, так. Звісно, — ще дужче залилася слізьми вона. — З дітьми все добре. Це Норма, Лу. Норма Крендал. Вона померла сьогодні вранці. Близько восьмої, за словами Джада, відразу після сніданку. Він прийшов сюди, поглянути, чи ти вдома. Я сказала, що ти пішов години півтори тому. Він… О Лу! Він виглядає таким розгубленим і враженим… таким старим. Дякувати Богу, Еллі вже поїхала в школу, а Ґейдж надто малий, щоб розуміти…

Брови Луїса насупилися. Попри жахливі новини він відзначив, що свідомість Рейчел миттю кинулася шукати шляхи до відступу через те, що Смерть знову прийшла до них. А ні, щоб просто встановити, що трапилося, і просто розповісти, — хоча це б надто не вписувалося в її модель поведінки.

Смерть була таємницею. Смерть була жахом, який треба ховати від дітей. Що б не сталося, ховати від дітей. Ті ж самі думки, що й у вікторіанських леді та джентльменів, котрі вважали, що брудну, непристойну правду про сексуальні відносини треба ховати від дітей.

— Боже, — промовив Луїс. — Серце?

— Не знаю, — відповіла Рейчел. Вона більше не плакала, але голос був здавленим і охриплим. — Ти можеш приїхати, Луїсе? Він твій друг, і ти йому дуже потрібен.

Він твій друг. «Так і є», — відзначив Луїс з певним здивуванням.

Ніколи не думав, що моїм друзякою стане вісімдесятирічний дід, але, здається, саме так і є. І тут він збагнув, що після всього, що між ними сталося, вони не могли не стати друзями. Він зрозумів: Джад знав, що вони друзі, задовго до того, як про це дізнався Луїс. Джад стояв поряд з ним попри те, що сталося, попри мишу і роздертого птаха. Луїс відчував, що рішення Джада було правильним… або коли і не правильним, то діяв він зі щирого співчуття. Тож тепер була черга Луїса зробити все можливе для Джада, і якщо це означає бути старшим боярином на вінчанні його дружини зі смертю, він зробить і це.

— Уже їду, — сказав він і повісив слухавку.

Це не був серцевий напад. Це був крововилив у мозок, раптовий та, ймовірно, безболісний. Коли Луїс подзвонив Стіву Мастертону, щоб розказати, що сталося, той лише сказав, що все так і мало бути.

— Іноді Бог відкладає все на потім, — додав він, — але часом просто вказує на тебе і каже вимітатися під три чорти.

Рейчел не хотіла про це говорити і різко обривала будь-які спроби Луїса порушити затяжну мовчанку.

Еллі не сильно засмутилася через те, що трапилося, вона була скоріше здивована і зацікавлена. Луїс був певен, що це абсолютно нормальна реакція для шестирічної дитини. Вона все допитувалася, чи місіс Крендал померла з розплющеними очима, чи ні? Луїс відповів, що не знає. Джад мужньо переносив втрату коханої жінки, з якою він ділив життя і ліжко понад шістдесят років. Луїс побачив старого — цього дня він справді виглядав дуже старим вісімдесятирічним дідом, — коли той самотньо сидів за кухонним столом. Він димів «Честерфілдом» і повільно пив з пляшки, втупивши сліпий погляд у вітальню.

Коли Луїс зайшов, Джад підвів погляд і протяжно видихнув: «Ось і нема її більше». Він сказав це чітким беззаперечним тоном, і Луїс подумав, що, можливо, Джад ще не зовсім осягнув усю жахливість і невідворотність цього ранку — порожнеча ще не встигла виповнити його. Але губи старого затремтіли і він закрив долонею очі. Луїс підійшов і поклав руку другові на плече. Той схопив її і заплакав. Звісно, він все розумів. Джад повністю усвідомлював, що його дружина померла.

— Правильно, Джаде, — промимрив Луїс. — Правильно. Вона б хотіла, аби ви трохи виплакались. Вам стане легше.

У нього самого очі були на мокрому місці. Джад міцно обійняв його.

Джад ридав ще хвилин з десять, а потім буря минулася. Луїс із неймовірною увагою слухав усе, що казав йому Джад. Він тут був і як лікар, і як друг. Луїс пильнував, чи не поплуталися в затьмареній горем свідомості «де» і «коли»; особливо його хвилювало «коли», бо для Джада існувало тільки одне «де» — Ладлоу, штат Мен. Понад усе він звертав увагу, чи не вживає Джад імені Норми в теперішньому часі. Луїс не знайшов жодних ознак того, що старий утратив зв’язок з реальністю. Він подумав, що це не нормально для двох давно одружених людей, які все життя провели рука в руці, — опинитися хоч на місяць, тиждень чи бодай на один день окремо одне від одного. Їх пронизував страх, якесь лихоманливе бажання наздогнати того, хто пішов. (Розуміння цього виникло після історії з Черчем; він помітив, що багато речей, які стосуються природного та надприродного, були ним дещо переосмислені, але не зазнали значних змін.) Його діагноз був таким: Джад, хоч це і вартувало йому значних зусиль, тримався. Принаймні, поки що він не мав наміру поспішати за Нормою. Луїс не примітив навколо Джада марева спорохнілості і виснаження, яке, здавалося, повністю оповило Норму того вечора напередодні Нового року, коли всі вони зібралися у вітальні Крідів випити ег-ног.

Джад приніс їм з холодильника пива, лице його було червоним і припухлим від сліз.

— Зараз трохи ранувато, — сказав він, — але, як кажуть моряки: сонце вже давно над щоглами, і за даних обставин…

— Більше ні слова, — обірвав його Луїс і відкрив пиво. Він поглянув на Джада. — Давайте вип’ємо за неї.

— То було б лепсько, — погодився Джад. — Бачив би ти її, Луїсе, коли в шістнадцять вона йшла з церкви у своїй розстібнутій курточці та блузці, білій як… ти б усі очі вибалушив. Та вона могла змусити і чорта заректися пити. Дяка Христу, мене вона ніколи не просила такого робити.

Луїс кивнув і підняв пляшку пива вгору.

— За Норму, — сказав він.

Джад цокнувся своїм пивом об Луїсове. Сльози знову текли йому по щоках, але й легенька усмішка торкнула вуста старого.

— Хай вона знайде спокій і хай, де б вона не була, там не буде клятого артриту.

— Амінь, — додав Луїс, і вони випили.

Це було вперше і востаннє, коли Луїс бачив, як Джад поступово п’яніє. І навіть тоді старий не звалився в безпам’ятстві під стіл. Джад згадував жарти, теплі замальовки з життя — яскраві, чисті, вони іноді змушували роззявити рота від здивування. Усе це лилося з його уст безкінечним потоком. Базікаючи про минуле, Джад справлявся з теперішнім, і Луїс щиро захоплювався цим. Якби це Рейчел впала мертвою відразу після ранкової вівсянки і грейпфрута, навряд чи він би поводився так само добре.

Джад зателефонував у «Похоронне бюро Брукінгз-Сміт» і дав стільки вказівок, скільки він міг зробити по телефону; він підкреслив, що прийде завтра та уточнить решту нюансів. Так, її треба бальзамувати. Так, він хоче, аби її вдягнули в сукню, яку він сам принесе. Так, він візьме і нижню білизну також. Ні, йому не потрібні спеціальні туфлі, які потім гробар забере. Він питав, чи помиють їй голову. Востаннє Норма мила волосся в понеділок, тож, коли вона померла, воно було вже брудним. Джад слухав, і Луїс, дядько якого був «спецом» у таких речах, знав, що гробарі пояснюють зараз, що миття й укладка волосся входять у список послуг. Старий кивнув, подякував і продовжив слухати. Так, косметика необхідна, але зовсім трохи. «Вона померла, і всі це знають, — сказав Джад, запалюючи „Честерфілд“, — нема чого її зашпакльовувати».

— Труна під час процесії має бути закритою, — повідомив він розпоряднику зі спокійною впевненістю, — виняток лише для годин прощання напередодні похорону. — Її мали поховати на цвинтарі «Гора Надії», де вони у 1951 році купили собі місця. Документи були в Джада під рукою, тож він продиктував номер ділянки — H-101. Як він потім розповів Луїсу, його ділянка була H-102.

Джад поглянув на друга:

— Наскільки я знаю, найкращий цвинтар у світі тут, у нас, у Бенгорі. Відкрий собі іще пива, Луїсе, коли хочеш. Все одно все це забере трохи часу.

Луїс хотів відмовитися — він відчував, що з нього досить, — коли раптом непрохане гротескне видіння постало у нього перед очима: Джад несе труп Норми крізь ліс. Він хоче поховати її на «Кладвишчі домажніх тварин».