Він ретельно оглянув весь перший поверх, перевірив усі замки на вікнах і дверях. Та Черча ніде не було.

— Спробуй тепер зайти, клятий котиську! — прошипів Луїс. І подумки побажав йому відморозити собі яйця. Правда, їх у Черча і так уже не було.

Крід вимкнув світло і ліг на диван. Пружини миттєво врізалися в його спину, і він уже уявляв, як з півночі крутитиметься, щоб заснути. Врешті-решт він таки занурився у сон, попри абсолютно незручний диван. Йому здалося, що він прокинувся знову на індіанському могильнику за «Кладвишчем домажніх тварин». Цього разу він був сам. Він власноруч убив Черча і чомусь вирішив удруге його воскресити. Бог знає, чому він таке надумав, — сам Луїс не знав. Цього разу він закопав Черча глибше, аби той не міг так легко вилізти. Луїс чув, як кіт кричав з-під землі, немов маленька дитина. Цей крик проходив крізь шари землі, крізь її кам’янисту плоть, — крик і той нудотно-солодкавий запах гниття і розкладу. Кожен вдих віддавався болем. Здавалося, що хтось навалив кам’яну брилу йому на груди…

Крик… Крик… Крик усе не припинявся.

А брила все давила, давила.

— Луїсе! — тривожно покликала Рейчел. — Луїсе, йди сюди!

Її голос відлунював не лише тривогою, а й божевільним страхом. А цей відчайдушний крик… Це ж Ґейдж!

Луїс розплющив очі й витріщився в зеленкувато-жовті очі Черча. Вони були всього за чотири дюйми від його власних. Кіт лежав у нього на грудях, скрутившись там, неначе ті котиська з бабусиних казок, що крали дихання. Сморід ішов від нього повільними, нудотними хвилями.

Луїс захлинувся власним криком огиди і здивування. Він виставив руки вперед у примітивному захисному жесті. Черч зіскочив з ліжка, приземлився на підлозі і пішов геть хиткою ходою.

«Боже! Боже! Він же був на мені! О Боже, він же був прямісінько на мені!»

Його огида не досягнула б іще вищого рівня, навіть якби він прокинувся з павуком у роті. На якусь мить він подумав, що його знудить.

— Луїсе!

Він відкинув ковдри і помчав нагору. Тьмяне світло лилося з їхньої спальні. Рейчел стояла біля сходів.

— Луїсе, він знову блював… Він задихається… Мені страшно…

— Я тут, — сказав він і підійшов до неї. Тим часом у його голові роїлися думки: «Черч проник… Він зміг якось пролізти… Мабуть, через підвал… Розбив вікно у підвалі… Треба буде перевірити завтра, коли повернуся додому… дідько, краще перед роботою…»

Ґейдж перестав кричати. З його горла виривалися огидні булькаючі звуки.

— Луїсе! — закричала Рейчел.

Луїс рухався швидко. Ґейдж лежав з його боку, і блювота лилася з рота на старий рушник. Рейчел сіла біля нього. Малий блював, так, але недостатньо. Основна частина блювоти лишалася всередині, і він задихався.

Луїс схопив хлопчика під руки, відзначаючи краєм свідомості, наскільки гарячі пахви під комбінезончиком. Потім чоловік перевернув його догори дриґом. Луїс стукнув дитину по спині, і велика порція блювоти вилилася з її ротика на підлогу, заляпуючи шафу. Ґейдж знову закричав, і цей гучний вереск звучав музикою для Луїсових вух. Адже він забезпечував необмежений доступ кисню.

Ноги Рейчел підкосилися, і вона впала на ліжко, стискаючи голову руками. Її всю трусило.

— Він ледь не помер. Він ледь не за-за-дих… О Боже!

Луїс ходив по кімнаті, тримаючи сина на руках. Крики Ґейджа поступово стихали і перетворювалися на схлипування. Здавалося, він знову от-от засне.

— Шанси, що він проблюється сам, були п’ятдесят до одного. Я лишень трохи допоміг йому.

— Але він був дуже близько до смерті! — Вона глянула на нього, і в її червоних від утоми та сліз очах світились жах і здивування. — Луїсе, він був настільки близько.

Раптом Луїсові пригадалися крики Рейчел у залитій сонцем кухні: «Він не помре! Ніхто тут не помре!»

— Люба, ми всі близько до неї, — сказав він. — Завжди.

Швидше за все, новий напад блювання спровокувало молоко. Дружина розповіла, що Ґейдж прокинувся близько півночі з голодним криком, десь за годину після того, як Луїс пішов спати, і Рейчел мала дати йому пляшечку. Вона знову заснула, коли малий ще пив. А десь за годину почався напад блювання.

— Більше ніякого молока, — наполіг Луїс, і Рейчел покірно погодилася. Ніякого молока.

Луїс спустився приблизно о чверть по другій і хвилин п’ятнадцять розшукував кота. У процесі огляду він з’ясував, що двері між кухнею та гаражем були зачинені нещільно, що він і підозрював. Йому пригадалося, як мама розповідала йому про кота, який вмів дуже вправно відчиняти клямки на дверях, на таких, як оті двері з підвалу. Він просто підходив до дверей і тис лапкою на клямку доти, доки двері не відчинялися. Хороший трюк, та він не дозволить Черчу часто займатися подібним. Врешті-решт, на цих дверях також був замок. Кіт спав, згорнувшись біля пічки, і Луїс виштовхнув його за двері без особливих церемоній. Дорогою назад, до свого дивана, він знову зачинив двері в підвал.

Цього разу ще й замкнув на засув.

Уранці температура у Ґейджа була майже нормальною. Щоки були ще трохи червоними, але щодо решти він почувався добре, був дуже активним. Несподівано, всього за один тиждень, його нерозбірливе белькотання обернулося чимось таким, що дуже нагадувало слова. Він повторював усе, що казали люди навколо. Зараз Еллі хотіла щоб він сказав «кака».

— Ґейдже, скажи «ка-ка», — повторювала вона, сидячи над ранковою порцією вівсянки.

— Ґейдж-кака, — весело бовкнув малий, ляпаючи руками у тарілці. Луїс трохи підсолодив кашу, як любив Ґейдж. Але хлопчик, як завжди, швидше мився вівсянкою, аніж їв її.

Еллі захихотіла.

— Скажи «пердь», Ґейдже.

— Пе’дь-Ґейдж, — широко всміхнувся Ґейдж, розмазуючи вівсянку по обличчю. — Кака-пе’дь.

Луїс і Еллі зареготали. Не сміятися було неможливо.

Однак Рейчел це не здавалося смішним.

— Гадаю, на один ранок непристойностей годі, — сказала вона, ставлячи перед Луїсом його яєчню.

— Кака-пе’дь, кака-пе’дь, — бадьоро заспівав Ґейдж, і Еллі пирснула в кулак.

Вуста Рейчел ледь помітно сіпнулися, і Луїс подумав, що зараз вона виглядає набагато краще, незважаючи на зіпсований відпочинок.

«Це просто полегшення», — думав Луїс. Ґейджу було вже краще, а вона повернулася додому.

— Не кажи так більше, Ґейдже! — обірвала його Рейчел.

— Галяздь, — погодився Ґейдж і переключився на іншу розвагу: виблював усю вівсянку, яку з’їв до того, собі в тарілку.

— Ай, що за гидота! — скрикнула Еллі й вибігла з-за столу.

І тут Луїс остаточно втратив над собою контроль. Він реготав, доки не почав плакати, і плакав, доки не почав знову реготати. Рейчел і Ґейдж витріщились на нього як на божевільного.

«Ні, — міг би сказати їм Луїс. — Я був божевільним, але тепер гадаю, що все буде добре. Справді!»

Він точно не був певен, так це чи ні, але здавалося, що все лихо вже позаду.

І певний час так і було.

Вірус мучив Ґейджа ще з тиждень, а потім усе минулося. А ще через тиждень він зліг з бронхітом. Еллі також його підхопила, а потім і Рейчел. Тож за тиждень до Різдва троє з чотирьох членів родини хекали, як старі і засапані мисливські пси. Луїс не заразився, і Рейчел, здавалося, образилася на нього за це. Останній навчальний тиждень в університеті був пекельним для Луїса, Стіва, Суррендри та Чарлтон.

Жертв грипу не з’явилось — поки що не з’явилось, — та була купа випадків бронхіту, кілька хворих на мононуклеоз та навіть атипову пневмонію. А за два дні до різдвяних канікул стурбовані друзі притягнули в лазарет шістьох стогнучих п’янючих юнаків зі студентського братства. Лікарів навіть пройняв ляк, надто вже пацієнти моторошно нагадували справу Паскоу. Ці шестеро клятих бовдурів залізли на одні невеликі ґринджоли (шостий виліз на плечі найвищого, як потім витягнув з них Луїс) і вирішили покататися з гірки. Весело. От тільки ґринджоли, набравши швидкості, збилися з курсу і врізалися в гармату часів Громадянської війни. У підсумку вийшло: дві зламані руки, одне зламане зап’ястя, сім зламаних ребер на всіх, струс мозку і купа забоїв (усіх і не порахуєш). Тільки хлопчина, який сидів на плечах у друга, вийшов з пригоди цілим і фактично неушкодженим. Коли ґринджоли вдарилися об гармату, ця спасенна душа просто перелетіла через неї і приземлилася прямісінько головою в сніговий замет. Розбиратися з усіма тими переломами та ранами було зовсім не весело, і Луїс добряче нагримав на юнаків, доки накладав їм бинти, але ввечері, коли переповідав цю історію Рейчел, не міг втриматися від реготу. Рейчел здивовано дивилася на нього, бо ніяк не могла збагнути, що ж там такого веселого. Ну а Луїс не міг їй пояснити, що це був просто дурний нещасний випадок і хоч люди й поранилися, та опісля спокійнісінько пішли геть. Він сміявся з полегшенням і легкими нотками тріумфу — «Сьогодні ти переміг, Луїсе».