— А, — кинув чоловік і продовжив роботу.

Він викопав могилу приблизно два фути завширшки і три завдовжки — «грьобану могилу для грьобаного кота», — подумалось йому. Коли вона сягла тридцяти дюймів у глибину, а кайло викрешувало іскри ледь не при кожному ударі, він відклав інструменти і запитав у Джада, чи цього достатньо.

Джад кинув швидкий погляд на яму і промовив:

— Як на мене, годиться. Та, по правді, важить лиш твоя думка.

— А тепер ви розкажете мені, для чого це все?

Джад осміхнувся:

— За оповідков індіанців, це місце має магічнов силу. Вважалося, що весь ліс, від боліт на сході й аж до півночі, — чарівний. Мікмаки склали це кладовище і ховали тут своїх мертвих, подалі від чужих очей. Іншим племенам було сюди не вільно — Тенебскоти балакали, що тут достобіса привидів. А опісля й мисливці за хутром тако саме плели. Гадаю, вони лиж виділи вогники на цьому Болоті маленького бога, от і мислили на привидів.

Джад посміхнувся, та Луїс подумав: «У вас же зараз зовсім інше на думці».

— А по тому навіть самі мікмаки перестали сюди навідуватись. Один із них казав, що бачив тут духа Вендіго і земля стала лихою, болотистою. Вони навіть шамана великого гукали… Так мні сказували, яко я був молодим і зеленим. Та повідав мені про се старий питун Стенні Б. — як ми всі кликали Стенлі Бучара, — а він із тих людей, що навіть коли сам не бачив чогось, то обов’язково доторочить.

Луїс, який знав про Вендіго лише те, що це один з лихих духів північноамериканських індіанців, запитав:

— Ви також вважаєте, що земля тут зіпсована?

Губи Джада злегка вигнулися в посмішці.

— Я певен, що це місце згубне. Ба, аж ніяк не для хатніх тварин, як ото коти, собаки чи хомки. Так що ховай свою тварину, Луїсе.

Луїс поклав пакет для сміття в яму і повільно взявся закидати тіло кота землею. Тепер він змерз і почувався дуже втомленим. Шурхіт землі об пластиковий пакет засмучував його. І хоч він ще не шкодував, що прийшов сюди, почуття радісного збудження минуло, і Луїсові дуже хотілося, аби його нічна пригода швидше завершилася. Його чекала довга дорога додому.

Шурхіт почав стихати, а потім і зовсім припинився. Тепер чулись тільки удари землі об землю. Він засипав могилу («Ґрунту недостатньо», — подумав Луїс. Його дядько Карл, гробар, років з тисячу тому розповідав, що землі для засипання могили чомусь завжди бракує) і повернувся до Джада.

— А оце для кургану, — сказав Джад.

— Послухайте, Джаде, я вже втомився і…

— Це ж кіт Еллі, — у м’якому голосі старого вчувалася залізна рішучість. — Вона б хотіла, щоб ти все зробив ловко.

— Сподіваюся на це, — зітхнув Луїс.

Ще хвилин з десять вони викладали брили, які приніс Джад, одну на одну. Коли роботу було завершено, над Черчевою могилою височів кам’яний конус, і в Луїсі ворухнулася маленька, втомлена втіха. Чомусь цей курган виглядав дуже гармонійно і правильно, здіймаючись до зірок тут, поруч із іншими. Він гадав, що Еллі цього ніколи не побачить, — від думки про те, щоб привести її сюди, через болота і сипучі піски, Рейчел миттєво посивіє, — та він сам побував тут, і це добре.

— Більшість із них розсипались, — зауважив він Джадові, підводячись і відчищаючи бруд з колін. Тепер він бачив усе куди чіткіше, тож міг розгледіти багато розкиданих каменів. Та Джад наполіг, щоб курган він зводив лише з тих каменів, які були викопані власноруч.

— Еге, казав же тобі: місце старе.

— Ми вже закінчили?

— Еге, — Джад поплескав Луїса по плечу. — Ти правильно зробив, Луїсе. Я знав, що ти зможеш. А тепера ходім додому.

— Джаде, — знову почав був він, та дід лише підняв кайло й рушив до сходів. Луїсові нічого не лишалося, як підняти лопату, набрати в груди побільше повітря й піти слідом за ним. Він озирнувся, та могила кота його дочки, Вінстона Черчилля, вже розтанула в сутінках, тож роздивитися щось було неможливо.

«Ми наче поставили фільм на зворотнє перемотування», — втомлено подумав Луїс, коли вони вийшли з лісів на моріжок біля його будинку. Скільки часу минуло, він не знав: ще вдень він зняв свого годинника, коли ліг подрімати. Той, мабуть, досі лежить на підвіконні біля ліжка. Луїс був розбитим, змученим і виснаженим. Такого відчуття в нього не було, мабуть, відтоді, як він у старших класах працював сміттярем, шістнадцять-сімнадцять років тому.

Вони повернулися назад тим самим шляхом, але Луїс дуже мало чого запам’ятав про дорогу. Лиш те, що оступився на буреломі, — абсурдно, але йому чогось пригадався Пітер Пен[87]: «О Боже, я розгубив свої щасливі думки, тому й падаю тепер!» — але тут його підхопила міцна Джадова рука, і вже за пару хвилин вони йшли повз місце останнього притулку Кота Полі, Тріксі і Нашої Кролиці Марти — туди, де він бував не лише з Джадом, а й з усією родиною.

А ще це був той шлях, яким він ходив з Віктором Паскоу. От тільки спогади про це дивним чином вивітрилися з пам’яті. Йому раптом спало на думку, що їхня пригода дуже небезпечна, і не так, як детективи Вілкі Колінза, а по-справжньому. І те, що він у стані сновиди натер собі мозолі на долонях, було найменшою з усіх проблем. Він же міг вбитися на буреломі. Вони обидва могли. Було дуже складно поєднати це все з тим фактом, що вони, по правді, були абсолютно тверезими. Тож він вирішив списати своє виснаження й дивну поведінку на збентеження від втрати домашнього улюбленця.

А тепер вони опинились тут, знову вдома.

Вони повернулися. Мовчки пройшли путівцем назад і зупинилися на дорозі, котра вела до Луїсового дому. Вітер гудів і завивав. Так само мовчки Луїс віддав Джадові його кайло.

— Я краще піду навпрошки, — сказав Джад. — Лелла Біссон або Паркс проводитимуть Норму додому, і вона си подивує, де це, в біса, мене носе.

— Ви знаєте, котра година? — запитав Луїс. Він здивувався, що Норма досі не вдома. Йому здавалося, що вже далеко за північ.

— Еге ж, — відповів Джад. — Я завше маю з собов годинник. — Він витягнув з кишені штанів годинника і відкрив кришку. — Зараз тридцять хвилин по восьмій, — мовив він і закрив кришку.

— Тридцять по восьмій? — тупо перепитав Луїс. — Всього?

— А ти гадав, зараз пізніше?

— Так, набагато пізніше.

— До зустрічі завтра, Луїсе, — кинув Джад і рушив додому.

— Джаде, що ми зробили сьогодні?

— Ну, ми поховали кота твоєї доні.

— І більше нічого?

— І ніц нічого, — запевнив Джад. — Ти хороша людина, Луїсе, та маєш надмір питань. Часом люди просто повинні робити те, що їм здається правильним. Я маю на увазі, що підказує їм серце. А коли вони щось роблять і все ще не знають, чи добре вчинили, коли у їхніх головах виникає надто багато запитань, то вони си вважають, що припустилися помилки. Ймеш, про що я?

— Так, — зітхнув Луїс. Йому навіть здалося, що старий вміє читати думки. Вони разом перейшли через поля в напрямку будинків.

— Те, що не спадає їм на думку, але є гранично важливим, це те, що відповіді потрібно шукати в серці, а не в мозку, довіряти своїм почуттям, — мовив Джад і підійшов впритул до Луїса: — А як ти си міркуєш, Луїсе?

— Гадаю, — повільно відповів Луїс, — що ви маєте рацію.

— А про теє, що криється в людськім серці, тяжко мовити, направду ж?

— Ага…

— Так, — коротко мовив Джад, і Луїсові лишалося тільки мовчки погодитися. І знову старий заговорив тим м’яким, але невблаганним тоном, від якого в Луїса мурашки бігли по шкірі: — Бо се таємниця. Кажуть, що жінки си ладні берігти таємниці. І так воно і є, та жодна жона на світі не може си сказати, що вона взнала глибини чоловічого серця. Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

— Джаде…

— Жодних питань, Луїсе. Прийми зроблене і слухай си свого серця.

— Але…

— Але ніц. Просто прийми зроблене і слухай си свого серця. Ми вчинили правильну річ сьогодні… Я молю Бога, щоб вона направду вийшла до ладу. Та в іншій ситуації вона може си стати помилкою — фатальною помилкою.