Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому — можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.

Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі»[85]. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.

Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.

— Ми це зробили! — закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. — Джаде, ми перелізли!

— А ми що, не годні були то зробити?

Луїс розтулив рота, аби щось відповісти (Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися!), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.

— Сумнівався.

— Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.

І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі. Хтось перейшов їм дорогу, і світло ліхтарика блиснуло в зелених очах. Було — й нема.

Потім дорога звернула в підлісок, і Луїсу здалося, що чиїсь жорсткі пальці шкрябають його куртку. Він постійно перекладав мішок і лопату з руки в руку, але біль у плечах тепер не минав. Чоловік відчував ритм ходьби й був ним ледь не загіпнотизований. Це місце мало силу. Так, він відчував це. Йому пригадалося, як у старших класах він зі своєю дівчиною та іншою парою вирішив поїхати на природу. Вони забрели до чорта на роги, і закінчилося все на розбитому, багнистому тупику, десь біля електростанції. Вони побули там недовго, а потім дівчина Луїса заявила, що хоче додому чи хоча б перебратися кудись іще, бо всі її зуби (більшість пломбовані) дуже боліли. Луїс радий був залишитися сам-один. Повітря навколо станції бадьорило, наповнювало тривогою. Тут було те саме, тільки сильніше. Сильніше, і навіть іще приємніше. Це було…

Джад спинився біля підніжжя довгого схилу. Від несподіванки Луїс врізався йому в спину.

Старий повернувся до нього.

— Ми майже прийшли, — повільно сказав Джад. — Далі, як і на буреломі, треба йти швидко і спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз. Ти відчув, що ми спускалися?

— Так.

— Цю місцину мікмаки прозивали колись Болотом маленького бога. Торговці хутром називали її Трясовиною мерця. Більшість із них ніколи не поверталися звідси.

— Сипучі піски?

— О так! Саме вони! Коли льодовик сходив, то лишив по собі багато кварцового піску. Ми завжди так і називали його — кварцовим, хоча, мо’, є й кращі назви.

Джад поглянув на нього, і на мить Луїсові здалося, що він помітив в очах старого щось лиховісне.

Потім старигань опустив ліхтарик, і відблиск у його очах зник.

— Тут трапляються дивні речі, Луїсе. Повітря важчає… воно ніби наелектризоване.

Луїс витріщився кудись.

— Щось сталося?

— Усе гаразд, — Луїс знову подумав про ту нічну дорогу біля станції.

— Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися. Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…

— Гагари? — недовірливо перепитав Луїс. — У цю пору року?

— О, так, — відповів Джад, і слова заледве можна було розібрати, таким тихим був його голос.

Луїсові раптом дуже захотілося знову побачити обличчя старого. Воно було схоже…

— Джаде, куди ми йдемо? Що ми, в біса, робимо в цій безликій глушині?

— Я скажу тобі, коли ми дійдемо. Гляди за куп’ям.

Вони пішли далі, обережно переступаючи з однієї купини на іншу. Луїс на них навіть не дивився. Ноги ніби самі знали, куди ступати. Він оступився тільки раз — ліва нога провалилася під тонку кригу в холодну стоячу воду. Він миттю витяг її і поспішив за проблисками Джадового промінця. Той плив під деревами, навіваючи Луїсу спогади про піратські історії, які він дуже любив у дитинстві. У холодному світлі місяця лиходії закопують скриню з золотими дублонами, і, звісно, одного з них кинуть у яму з кулею в серці, оскільки пірати вірять (чи, коли хочете, автор цих дешевих історійок похмуро припускає), що привид побратима якнайкраще оборонятиме їхній скарб.

Тільки ми йдемо ховати не скарб, а всього-на-всього кастрованого кота моєї дочки.

Луїс відчував, як у ньому підіймається дикий регіт, але він його притлумив.

Він не чув жодних звуків, «схожих на голоси». І не бачив вогнів Святого Ельма. Але, попереходивши якийсь час по купинах, він опустив голову і побачив, що його стопи, литки, коліна та стегна тонуть у цілковито білому, гладкому, непроглядному тумані. Здавалося, що пливеш крізь найсвітліший у світі сніг.

Повітря також здавалося світлішим, і Луїс міг заприсягтися, що потепліло. Він бачив, як попереду йшов Джад. Тупий кінець кайла дід закинув собі на плече, і це ще більше підсилило враження, буцімто вони йдуть закопувати скарби.

Відчуття божевільної радості нікуди не зникало, але Луїс раптом захвилювався, що Рейчел, можливо, саме зараз намагається до нього дозвонитится; що, як там, удома, телефон дзвонить, і дзвонить, і дзвонить, і дзвонить зі своїм огидно-раціональним прозаїчним деренчанням; що, як…

Він знову мало не налетів на Джада. Старий зупинився посеред дороги. Голова в нього була схилена на один бік. Рот зморщився, напружився.

— Джаде! Що тра…

— Тссс…

Луїс затих, уважно роззираючись. Тут туман стоншився, але все ще не було видно власних ніг. Раптом він почув тріщання гілок і шурхіт між дерев. Там щось рухалося. Щось велике.

Він відкрив рота, щоб спитати Джада, чи то, бува, не лось (хоча насправді він подумав про ведмедя), але знову вирішив помовчати. Звуки ваблять, казав Джад. Луїс також схилив набік голову, мимоволі копіюючи рухи Джада, і прислухався. Звуки то наближались, то віддалялись; вони майже торкалися чужинців.

Луїс відчував, як піт з лоба потік йому на обвітрені щоки. Він вкотре переклав лопату і пакет з Черчем з руки в руку. Долоні також змокріли, і зелений пакет, ставши ковзким, ледь не вислизнув з пальців. Тепер здавалося, що істота між дерев так близько, що Луїс був готовий будь-якої миті побачити розмиту тінь, яка б здіймалася на двох ногах, можливо, затуляючи зорі своїм неосяжно великим, кошлатим тілом..

Він більше й не думав про ведмедя.

Тепер він і не знав, про що думати.

За мить воно пішло і зникло в лісах.

Слова «Що це було?» вже майже крутилися у нього на язику.

Потім з пітьми долинув різкий, маніакальний сміх. Істерично циклічний, він то гучнішав, то зникав, пронизуючи все навколо холодом. Луїсові здавалося, що від холоду в нього скрижаніли всі суглоби; що він раптом суттєво поважчав, поважчав настільки, що тільки-но він спробує бігти, як одразу ж потоне навік у цьому холодному болоті.