«Ось, містер Гідкліф[83] з німих боліт, — думав Луїс, кривлячись від холоду. — Він збирається вкинути нашого кота у важкий мішок. Трясця!»

Він відкрив пакет і спробував підняти кота. Обличчя Луїса перекосилось від огиди, бо кіт віддерся від землі, до якої примерз, із майже смішним хрускотом.

Кіт здавався неймовірно важким: наче смерть, що поселилася в ньому, мала фізичну вагу.

Леле, та він важить, як відро з піском!

Джад допоміг притримати інший бік пакета, і Луїс засунув кота всередину, радіючи, що позбувся цього дивного, неприємного вантажу.

— Що ти збираєшся з ним робити? — спитав Джад.

— Думаю, покладу в гаражі. А вранці поховаю.

— На «Кладвишчі домажніх тварин»?

— Напевне, так, — Луїс знизав плечима.

— Говоритимеш з Еллі?

— Це я ще маю обмізкувати.

Джад ще трохи постояв, а потім ніби щось вирішив.

— Зажди хвильку, Луїсе. Я зараз вернуся.

Джад пішов геть. Йому навіть і на думку не спало, що Луїс може не захотіти такої сумної ночі чекати на нього. Він рухався з такою легкістю та гнучкістю, яка зовсім не притаманна людям його віку. І Луїс вирішив, що йому все одно немає чого сказати. Він ще ніколи так не почувався. Він просто дивився на Джадову ходу й був зовсім не проти почекати.

Коли двері будинку грюкнули, Луїс повернув обличчя назустріч вітру. Сміттєвий пакет з тілом Черча тріпотів у нього під ногами.

Задоволення.

Так, це було саме воно. Уперше відтоді, як вони переїхали до Мену, він відчув себе на правильному місці, відчував себе вдома. Тут, у вечірній імлі на краю зими, йому було сумно і на диво весело водночас. А ще він міг дихати на повні груди. Так вільно, як ніколи у своєму житті.

Щось має статися, братечку. Гадаю, щось дуже дивне має статися.

Він відкинув голову назад і побачив холодні зимові зорі в чорному небі.

Луїс не знав, як довго стояв там, хоча, можливо, з огляду на секунди та хвилини минуло все дуже швидко.

Потім на ґанку спалахнуло світло, знову грюкнули двері і залунали кроки. Це був Джад з величезним ліхтарем на чотири батарейки в руці. В іншій руці він тримав щось, що на перший погляд здалося Луїсові величезною літерою Х. Тільки згодом він помітив, що то були кайло і лопата.

Джад дав лопату Луїсу.

— Джаде, що ви, в біса, собі надумали? Ми ж не можемо ховати його вночі.

— Ми і можемо, і мусимо те робити, — обличчя старого зникло за сліпучим колом світла.

— Джаде, вже пізно! Тут темно і холодно.

— Цур тобі! Ми маємо то зробити.

Луїс затряс головою і спробував почати знову, але слова — слова логічних аргументів — раптом стало важко вимовляти. Вони здавалися такими безпорадними проти низького голосіння вітру та розсипу зірок у мороці неба.

— Це може почекати до завтра, тоді ми б…

— Вона любить свого кота?

— Так, але…

Голос Джада, м’який і незаперечний:

— А ти її любиш?

— Звісно, я люблю її. Вона ж моя до…

— Тоді вперед.

І Луїс пішов за ним.

Двічі чи тричі тої ночі — дорогою на «Кладвишче домажніх тварин» — Луїс намагався заговорити з Джадом, але той не відповідав. Відчуття задоволення, дивне, зважаючи на обставини, але абсолютне, нікуди не дівалося. Воно, здавалося, линуло звідусіль. І постійний біль у руках від Черча та лопати був частиною цього. Так само як і вбивчо холодний вітер, який, шарпаючи незакриті ділянки шкіри, завивав між дерев. Коли вони зайшли до лісу, снігу там було так мало, що й говорити не було про що. Луїс відчував беззаперечну, всюдисущу, магнетичну присутність таємниці. Темної таємниці.

Тіні розступилися, і з’явилася галявина. На ній блідо виблискував сніг.

— Спочиньмо тут, — сказав Джад, і Луїс, опустивши пакет на землю, витер піт з чола. Спочиньмо тут? Але ж вони вже були тут. У безцільно блукаючому світлі Джадового ліхтаря він бачив похилені таблички. Але Джад просто сів на тонкий сніг і сховав обличчя в долонях.

— Джаде? З вами все гаразд?

— Аякже! Маю тіко дух перевести та й усьо.

Луїс сів біля нього і кілька разів глибоко вдихнув.

— Знаєте, — почав він, — а я зараз почуваюся краще, ніж за останні шість років життя. Божевілля казати таке, коли йдеш ховати кота своєї дочки, але це щира правда, Джаде. Мені добре!

Джад також раз чи два глибоко вдихнув.

— Еге ж, я знаю таке! Це все ця стежка, Луїсе. На задоволення завжди бракує часу, як і на все інше. А це місце виробляє такі штуки, та ти не вір їм. Героїн також дає нарикам кайф, коли ті ширяються, та разом з тим він їх отруює. Отруює тіло і свідомість. Це місце може бути таким, Луїсе, завжди пам’ятай про це. Сподіваюся, я правильно зараз чиню. Гадаю, що так, але певним бути не можу. Часом думки у мене плутаються. Мо’, то старість.

— Я не розумію, про що ви.

— Це місце має силу, Луїсе. Не те, що тут… а те, куди ми йдемо.

— Джаде…

— Ну ж бо, ходімо, — Джад знову звівся на ноги. Світло ліхтарика падало на бурелом. Старий пішов прямо до нього. Раптом Луїсові згадався його останній досвід сомнамбулізму. Що тоді сказав йому Паскоу?

«Як би тобі не хотілося, не йди туди, лікарю. Кордон має лишатися непорушним».

Але тепер, цієї ночі, здавалося, що те застереження — чи що то було — пролунало багато років, а не місяців тому. Луїс почувався доволі бадьоро і був готовий зіткнутися з чим завгодно, навіть із чимось надприродним. Його переповнювало здивування. На думку спало, що все дуже нагадує сон.

Джад повернувся, його каптур тонув у білизні, і на секунду Луїсові здалося, що перед ним стоїть Паскоу і варто світлу трохи змінитися, як нізвідки проступить обрамлений хутром череп. Він сміятиметься і бурмотітиме щось нерозбірливе — знову страх холодною водою вилився на Луїса.

— Джаде, — покликав він. — Ми не зможемо через це перелізти. Ми поламаємо ноги, а потім замерзнемо на смерть, намагаючись доповзти додому.

— Просто іди за мною, — пролунала відповідь. — Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко і впевнено.

Луїс почав думати, що, можливо, це сон; можливо, він так і не прокинувся після святкового обіду. Якби я дійсно був при тямі, то точно б не поліз на цей бурелом, як і не стрибав би з парашутом, добряче напившись. Та зараз я збираюся зробити саме це. Справді збираюся. Отже, я, напевно, сплю. Правда ж?

Джад плавно повернув ліворуч від центру бурелому. Промені ліхтарика падали на безладно скинуті (кістки) дерева та старі колоди. Коло світла зменшувалось і трохи яскравішало, поки вони наближалися до бурелому. Без найменшої паузи, без найменшого огляду території, щоб упевнитися, що ти там, де маєш бути, Джад просто поліз угору. Він не дряпався на вершину, обережно, вивіряючи кожен свій крок, як це роблять альпіністи при сходженні на гору чи піщаний пагорб. Ні, він наче йшов сходами, поводився як людина, що точно знала, яким буде її наступний крок. Луїс ішов за ним. Він не дивився вниз, не шукав опори під ногами. Так було через дивну, але абсолютну певність, що бурелом не зашкодить йому, якщо він сам того не дозволить. Звісно, в цьому щось було від дурної певності бухого водія, який сідає за кермо, свято переконаний, що уникне аварії тільки тому, що носить медальйон Святого Христофора[84].

Але це працювало!

Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття (Мокасини «Хаш Паппі» — найкращий вибір для лазіння по буреломах) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.