— Для мене це надто складно, — сказав Кредок.

Міс Марпл обернула до нього своє біле з рожевим рум'янцем обличчя.

— А ви спробуйте поставити себе на місце міс Мерґатройд… Людина іноді бачить речі й не знає, що їх бачить. Якось я потрапила в залізничну катастрофу, і найбільше мені там запам'яталася велика пляма фарби на стіні вагона. Згодом я могла б намалювати її з усіма вигинами. А одного разу я перебувала під бомбардуванням у Лондоні — повсюди уламки, розбите скло, гуркіт, але особливо мені врізалася в пам'ять жінка, що стояла переді мною, вона мала велику дірку на одній із панчіх, а панчохи на ній були різні. Тож коли міс Мерґатройд перестала думати і лише спробувала пригадати, що вона бачила, їй пригадалося дуже багато.

Вона почала, думаю, від каміна, куди, певно, насамперед упав пучок світла від ліхтаря — потім він ковзнув попід двома вікнами, і там були люди, між вікнами і нею. Наприклад, місіс Гармон протирала собі очі суглобами пальців. Далі її внутрішній погляд пройшов слідом за ліхтарем повз міс Баннер із її роззявленим ротом та витріщеними очима, повз голу стіну та стіл, на якому стояла лампа й лежав портсигар. А потім пролунали постріли — і зненацька вона пригадала неймовірну річ. Вона побачила стіну, де згодом будуть знайдені дві дірки від куль, стіну, де стояла Летиція Блеклок, коли в неї стріляли, вона дивилася на стіну в ту мить, коли гримнули постріли з револьвера, націлені в Леті, але саме в ту мить Леті там не було…

Тепер ви розумієте, про що я кажу? Вона думала про трьох жінок, про яких наказала їй думати міс Гінчкліф. Якби однієї з них там не виявилося, то саме вона була б тієї особою, яку вони шукали. І тоді міс Мерґатройд сказала б: «Ось вона! Там її не було!» Але в ту мить вона думала про місце, — місце, де хтось мав би бути, але те місце було порожнє — там не було нікого. Місце було там, де й мало бути — але на ньому не було особи, яку вона сподівалася там побачити. І вона не змогла сприйняти цю картину відразу. «Чи ж не дивина, Гінч, — сказала вона. — Там її не було». Отже, вона могла мати на увазі лише Летицію Блеклок…

— Але ви вже знали про це ще раніш, чи не так? — запитала Банч. — Коли відбулося коротке замикання в лампі. Коли ви написали те, що ви написали, на папері.

— Так, моя люба. До мене тоді все прийшло відразу — усі розрізнені фрагменти стулилися й утворили зв'язну систему.

Банч замислено проказала:

— Лампа? Тепер мені це зрозуміло. Фіалки? Теж зрозуміло. Де пляшечка з-під аспірину? Ви мали на увазі, що Банні в той день збиралася купити собі нову пляшечку й не мала потреби позичати аспірин у Летиції?

— Якщо тільки її власну пляшечку не було вкрадено або заховано. Адже треба було створити враження, що вбити хотіли Летицію Блеклок.

— Так, тепер зрозуміло. А потім — «Солодка смерть». Торт — але більше, ніж торт. Святкова вечеря. Щасливий день для Банні, перед тим як вона помре. Вона поставилася до неї, як до собаки, яку збираються приспати. Така фальшива доброта здається мені особливо жахливою.

— А вона ж і справді була жінка добра. Вона була цілком щира, коли сказала на кухні: «Я не хотіла нікого вбивати». Вона хотіла лише одержати велику суму грошей, яка їй не належала! І для того, щоб задовольнити це бажання (а воно стало для неї справжньою одержимістю — так, ніби ці гроші могли винагородити її за всі страждання, які довелося їй витерпіти в житті) — вона була готова переступити через що завгодно. Людей, які мають претензії до світу, завжди треба боятися. Вони вважають, що життя в боргу перед ними. Я знала багатьох інвалідів, яким довелося витерпіти набагато тяжчі страждання і які були відокремлені від життя набагато більше, ніж Шарлота Блеклок, — але вони проте жили щасливим і задоволеним життям. Те, що робить вас щасливим або нещасливим, перебуває десь у вашій середині. Але боюся, моя люба, я відхилилася від теми нашої сьогоднішньої розмови. Де ми були?

— Ми згадували ваш список, — сказала Банч. — Що ви мали на увазі, коли написали «з’ясувати»? Що саме з'ясувати?

Міс Марпл подивилася на інспектора з грайливо-докірливим виразом.

— Ви мали б звернути на це увагу, інспекторе Кредок. Ви показували мені листа від Летиції Блеклок до її сестри. У ньому двічі було повторене слово «з'ясувати» і двічі написане з апострофом. А в тій цидулці, яку я попросила Банч показати вам, міс Блеклок написала «з’ясувати». Люди не часто міняють свій правопис, мірою того як старіють. Така зміна здалася мені дуже значущою.

— Справді, — погодився Кредок. — Я повинен був звернути на це увагу.

Банч читала далі:

«Тяжка хвороба, мужньо перенесена…» Це Банні сказала вам у кав'ярні, і, звичайно ж, Леті не переносила тяжкої хвороби. Йод. Це слово наштовхнуло вас на думку про зоб?

— Так, моя люба. Вони поїхали до Швейцарії, а міс Блеклок розповідала, що її сестра померла там від сухот. Але мені пригадалося, що найбільші авторитети з вивчення зобу й наймайстерніші хірурги, що оперують цю хворобу, живуть у Швейцарії. І це пов'язувалося з недоладним перловим намистом, яке Летиція Блеклок завжди носила. Воно абсолютно їй не личило, але надійно приховувало шрам.

— Тепер я розумію, чому вона так схвилювалася в той вечір, коли порвалося намисто, — сказав Кредок. — Тоді мені її хвилювання видалося надмірним.

— А потім ви написали: Лоті — ні Леті. Її е схоже на о.

— Атож, я пригадала, що її сестру звала Шарлота і що Дора Баннер двічі або тричі назвала міс Блеклок Лоті — і щоразу, коли вона так казала, у неї дуже псувався настрій.

— А з якої причини вам пригадалися Берн і пенсія?

— Руді Шерц працював санітаром у клініці в Берні.

— А пенсія?

— О, моя люба Банч, я розповідала тобі про це в «Синьому птахові», хоч тоді я не знала, як використати цю аналогію. Мені згадалося про те, як місіс Вотерспун одержувала пенсію місіс Бартлет як свою власну, — хоч місіс Бартлет померла багато років тому, — і їй це вдавалося тільки тому, що одна стара жінка дуже схожа на іншу стару жінку, — отже, усе складалося в моїй голові в досить струнку систему, і я почула себе такою виснаженою, що вийшла охолодити голову й поміркувати, як можна все це довести. І тут міс Гінчкліф підібрала мене, і ми знайшли міс Мерґатройд…

Голос міс Марпл посуворішав. Він уже не був збуджений і задоволений. Він був спокійний і безжальний.

— І тоді я зрозуміла: треба щось робити. І негайно! Але я досі не мала жодного доказу. Я обміркувала можливий план й обговорила його із сержантом Флетчером.

— І я зробив Флетчеру сувору догану за це! — сказав Кредок. — Він не мав жодного права погоджуватися з вашими планами, не доповівши спочатку мені.

— Він не дуже хотів із ними погоджуватися, але я умовила його, — сказала міс Марпл. — Ми пішли до «Літл-Педокса», і я взялася за Міці.

Джулія глибоко втягла у груди повітря і сказала:

— Не уявляю, як вам пощастило її зламати.

— Я добре попрацювала з нею, моя люба, — сказала міс Марпл. — Хай там як, а вона дуже високої думки про себе, настав час, сказала я їй, щоб вона зробила щось і для інших, а не тільки для себе. Я дуже лестила їй, звичайно, і сказала, що коли під час війни вона жила у своїй країні, то, звичайно ж, брала участь у русі Опору, і вона відповіла мені: «Авжеж, звичайно». Потім сказала, що бачу в ній такий темперамент, який дуже підходить для такої роботи. Вона жінка хоробра, не боїться ризикувати й зуміє зіграти потрібну роль. Я розповіла їй кілька історій про подвиги дівчат, які брали участь у рухах Опору, деякі з них були правдиві, а деякі, боюся, я вигадала. І Міці зрештою опанувало велике натхнення!

— Дивовижно! — сказав Патрик.

— І тоді я умовила її зіграти свою роль. Тренувала, поки вона вивчила її досконало. Тоді я сказала, щоб вона пішла нагору до своєї кімнати і не сходила вниз доти, доки прийде інспектор Кредок. Найбільша вада вразливих людей — це те, що вони збуджуються надто швидко й можуть завчасно все зіпсувати.