— Чоловік Філіпи Геймс?

— Так. До речі, при ньому був старий автобусний квиток і досить велика сума грошей.

— Отже, гроші дала йому дружина? Я завжди думав, що саме з ним підслухала Міці розмову Філіпи в альтанці. Вона категорично заперечила цей факт, звісно. Але ж, сер, той інцидент із вантажівкою стався раніше…

Райдсдейл повільно видобував зі свого рота слово за словом:

— Так, він стався в Мілчестері двадцять восьмого жовтня. Напад на «Літл-Педокс» був двадцять дев'ятого. Це усуває будь-яку його участь у нападі. Але дружина, безперечно, нічого не знала про нещасливий випадок із ним. Вона могла думати протягом усього цього часу, що він причетний до нападу. Тож вона, природно, тримала язика за зубами — зрештою, він був її чоловіком.

— А хлопець учинив шляхетно, чи не правда, сер? — повільно сказав Кредок.

— Урятувавши того малого з-під коліс? Звичайно. То був подвиг. Думаю, не боягузтво спонукало Геймса дезертирувати. Але все це вже історія. Для чоловіка зі зганьбленою репутацією то була достойна смерть.

— Я радий за неї, — сказав інспектор. — І за їхнього сина.

— Так, йому не буде соромно за батька. А молода жінка знову вийде заміж.

Кредок повільно сказав:

— Я думав про це, сер… Це відкриває… нові можливості.

— Ти ліпше негайно віднеси звістку про те, що сталося, Філіпі Геймс.

— Віднесу, сер. Зараз же йду до неї. Та, мабуть, я ліпше дочекаюся, поки вона повернеться в «Літл-Педокс», Для неї це повідомлення може бути шоком — а перед тим я хочу спершу перекинутися кількома словами ще де з ким.

— Мені час іти, — сказала Банч. — Я увімкну вам лампу, бо тут так темно. Мабуть, буде гроза.

Вона підсунула невеличку настільну лампу до протилежного кінця столу, щоб вона відкидала світло на плетіння міс Марпл, що сиділа на широкому стільці з високою спинкою.

Коли шнур від лампи потягся по столу, кіт стрибнув на нього і став шматувати його зубами та пазурами.

— Облиш, Тиглат-Паласаре, облиш… Жахливий кіт. Гляньте, він прокусив шнур — ізоляція розтріпалася. Невже ти не розумієш, хвостатий йолопе, що тебе ж таки може вдарити електричним струмом, якщо ти таке витворятимеш?

— Дякую тобі, люба, — сказала міс Марпл і простягла руку, щоб увімкнути лампу.

— Вона вмикається не тут. Треба натиснути на цю ідіотську грушу посеред шнура. Стривайте хвилину. Я приберу квіти, щоб вони вам не заважали.

Вона підняла вазу з різдвяними трояндами, що стояли на протилежному боці столу. Тиглат-Паласар, крутячи хвостом, простяг бешкетну лапу й угородив пазурі в руку Банч. Вона розлила трохи води з вази. Кілька крапель упали на розтріпане місце шнура й на самого Тиглат-Паласара, який, обурено засичавши, стрибнув на підлогу.

Міс Марпл натиснула на вимикач у формі груші. У тому місці, де шнур просяк водою, бризнули іскри і пролунав тріск.

— Ой лишенько! — скрикнула Банч. — Сталося коротке замикання. Мабуть, тепер тут не увімкнеш жодної лампи. — Вона клацнула кількома вимикачами. — Атож, жодна не загорілася. Як це по-дурному, що всі вони підключаються до однієї штуковини, чи як вона там називається. І поверхню столу обсмалило теж. Паршигвий Тиглат-Паласаре, це все твоя провина. Тітко Джейн, що з вами? Ви злякалися?

— Ні, моя люба, не турбуйся за мене. Річ у тім, що я раптом побачила те, що давно вже мала б побачити…

— Я піду вкручу пробку й візьму лампу з кабінету Джуліана.

— Не треба, моя люба, не турбуйся. Ти запізнишся на свій автобус. Мені більше не треба світла. Мені треба лише посидіти тихо й поміркувати про дещо. Поквапся, люба, а то проґавиш свій автобус.

Коли Банч пішла, міс Марпл сиділа нерухомо близько двох хвилин. Повітря в кімнаті було важке й погрозливе — за стінами будинку збиралася буря.

Міс Марпл потягла до себе аркуш паперу.

Вона написала спочатку: Лампа? і підкреслила це слово двома жирними рисками.

Через хвилину або дві вона написала ще одне слово.

Її олівець мандрував по паперу, креслячи на ньому якісь таємничі знаки…

У досить темній вітальні садиби «Боулдерс» із низькою стелею й заґратованими вікнами міс Гінчкліф та міс Мерґатройд палко сперечалися.

— Головний клопіт із тобою, Мерґатройд, — сказала Гінчкліф, — полягає в тому, що ти не хочеш спробувати.

— Але ж я тобі сказала, Гінч, у мене нічого не тримається в пам'яті.

— А ти послухай-но мене, Емі Мерґатройд, ми спробуємо організувати справді конструктивне мислення. Досі ми не дивилися на події під детективним кутом. Я припустилася істотної помилки щодо дверей. Ти не мала змоги надійно притримати двері для вбивці. Тебе виправдано, Мерґатройд!

Міс Мерґатройд усміхнулася досить невиразною усмішкою.

— Нам дуже не пощастило, що ми маємо єдину мовчазну домашню робітницю на весь Чипінґ-Клеґорн, — провадила Гінчкліф. — За звичайних обставин я б цьому раділа, але тепер вона добряче нас підвела. Кожен у селі знає про існування других дверей, які були використані, а ми почули про них лише вчора…

— Я все ще не зовсім розумію, як…

— Усе дуже просто. Наші перші припущення були цілком правильні. Ти не можеш водночас тримати двері відчиненими, махати ліхтарем і стріляти з револьвера. Ми розглянули револьвер і ліхтар, а двері відкинули. Але ми припустилися помилки. Треба було виключити з розгляду револьвер.

— Але в нього був револьвер, — сказала міс Мерґатройд. — Я бачила його. Він лежав на підлозі поруч із ним.

— Коли він був мертвий, так. Усе це очевидно. Але він не стріляв із того револьвера…

— Хто ж тоді стріляв?

— Саме це нам і слід з'ясувати. Але хоч би хто стріляв, ця ж таки особа поклала кілька отруєних пігулок аспірину біля ліжка Леті Блеклок — і в такий спосіб порішила бідолашну Дору Баннер. І то не міг бути Руді Шерц, бо він уже мертвий-мертвісінький. То був хтось із людей, присутніх у вітальні під час нальоту, і, мабуть, присутній також на святі народження Дори Баннер. І єдиною особою, яка відповідає цим обом вимогам, є місіс Гармон.

— Ти думаєш, хтось поклав ті пігулки аспірину біля ліжка міс Блеклок, коли святкували день народження Дори Баннер?

— А чом би й ні?

— Але як вони могли це зробити?

— Ми всі ходили до нужника, хіба ні? — сказала міс Гінчкліф, яка ніколи не відзначалася делікатністю мови. — А я ще й мила руки у ванній кімнаті, щоб змити з них рештки липучого торту А маленька мила Істербрук заходила до спальні міс Блеклок, щоб напудрити там своє брудне личко, хіба не так?

— Гінч, невже ти думаєш, це вона?..

— Я ще не знаю. Це було б надто очевидно. Не думаю, що якби тобі треба було підкинути кілька отруйних пігулок, ти захотіла б, щоб тебе бачили в чужій спальні. Адже були й інші можливості — й то чимало.

— Чоловіки не ходили нагору.

— Існують сходи чорного ходу. Зрештою, коли чоловік виходить із кімнати, ти не виходиш за ним, щоб перевірити, чи він справді йде туди, куди сказав. Це було б нечемно! Хай там як, а ти не сперечайся зі мною, Мерґатройд. Я хочу повернутися до першого замаху на Леті Блеклок. Щоб почати, упорядкуй факти у своїй голові, бо далі все залежатиме від тебе..

Міс Мерґатройд здавалася стривоженою.

— О, люба Гінч, ти ж знаєш, яка каша у мене в голові!

— Справа не у твоїх мізках або в тій сірій каші, що замінює тобі мізки. Справа у твоїх очах. Ідеться про те, що ти бачила.

— Але ж я нічого не бачила.

— Проблема з тобою, Мерґатройд, як я вже тобі сказала, полягає в тому, що ти не хочеш спробувати. Ну ж бо, напруж увагу. Ось що сталося. Незалежно від того, хто зазіхав на життя Леті Блеклок, він був у вітальні того вечора. Він (я кажу він, бо так легше, проте я не бачу причини, чому це мав бути чоловік, а не жінка, якщо, звісно, обминати увагою той факт, що всі чоловіки — брудні собаки), так-от, він попередньо змастив ті другі двері, які ведуть до вітальні і начебто були забиті цвяхами чи щось таке. Не запитуй мене, коли він їх змастив, бо це тільки заплутує справу. Фактично в будь-який час я можу увійти в будь-який дім у Чипінґ-Клеґорні й робити там усе, що мені заманеться, протягом півгодини. Для цього треба лише з'ясувати, коли туди приходять поденні робітниці і коли господарі йдуть із дому, куди вони йдуть і як довго вони там затримаються. У такому з'ясуванні немає нічого складного. А тепер міркуймо далі. Він змастив ці другі двері. Тепер їх можна було відчинити беззвучно. Ось за якою схемою все відбувалося: світло гасне, двері А (головні двері) розчиняються навстіж. Вимахування ліхтарем, ілюзія пограбування. Тим часом, поки ми всі отетеріли, Ікс (це найкращий термін для того персонажа) спокійно прослизає крізь двері В у темний хол, заходить за спину того швейцарського ідіота, двічі стріляє в Леті Блеклок, а потім стріляє у швейцарця. Кидає револьвер і, поки ледачі мислителі на зразок тебе анітрохи не сумніваються в тому, що стріляв швейцарець, знову прослизає назад до вітальні на той час, коли комусь знову вдається увімкнути світло. Ти все зрозуміла?