— Пусте, моя люба, — сказала вона.

— Ви здогадалися, хто скоїв убивство? — запитала Банч. — Хто це був?

— Я не знаю, — сказала міс Марпл. — На мить у мене з'явився здогад, але відразу й зник. Мені хотілося б знати, хто це. У нас зовсім мало часу.

— Що ви маєте на увазі?

— Стара леді в Шотландії може померти щохвилини.

Банч сказала:

— То ви й справді вірите в Піпа й Емму? Ви гадаєте, це вони — і вони скоро вдадуться до нової спроби?

— Звичайно, вони вдадуться до нової спроби, — сказала міс Марпл майже неуважно. — Якщо вони спробували один раз, то спробують і вдруге. Якщо ви надумали когось убити, то ви не зупинитеся тому, що першого разу у вас нічого не вийшло. А надто коли ви переконані, що вас не підозрюють.

— Але якщо йдеться про Піпа й Емму, — сказала Банч, — то ними можуть бути лише двоє людей. Ними мусять бути Патрик і Джулія. Вони брат і сестра, і тільки вони підходять за віком.

— Люба моя, усе далеко не так просто, як тобі здається. Існує безліч розгалужень та сполук. Існує дружина Піпа, якщо він одружений, або Еммин чоловік. Існує їхня мати — вона зацікавлена сторона, навіть якщо й не пряма спадкоємиця. Якщо Леті Блеклок не бачила її тридцять років, то, певно, не впізнає й тепер. Одна літня жінка дуже схожа на другу. Ти, либонь, пам'ятаєш, як місіс Вотерспун одержувала свою пенсію та пенсію місіс Бартлет, хоч місіс Бартлет давно померла. Крім того, міс Блеклок короткозора. Ти хіба не помітила, як вона мружиться, придивляючись до людей. А крім того, існує й батько. А він був поганою людиною — у цьому сумніватися не випадає.

— Але ж він чужоземець.

— За народженням. Але немає жодних підстав припускати, що він розмовляє ламаною англійською та жестикулює обома руками. Я вважаю, він міг би зіграти роль… полковника, що служив в Індії, так само добре, як і будь-хто інший.

— Ви так вважаєте?

— Ні, не думаю. Я справді так не вважаю, моя люба. Думаю тільки про те, що на кону стоїть велика сума грошей, надзвичайно велика сума грошей. І боюся, що надто добре знаю, на які жахіття спроможні люди, коли вони прагнуть здобути великі гроші.

— Та мабуть, що спроможні, — сказала Банч. — Але ж це не приведе їх до добра. У кінцевому результаті?

— Ні, але вони спочатку про це не знають.

— А я не дивуюся. — Банч несподівано усміхнулася своєю лагідною, хоч і трохи кривою усмішкою. — Людина вважає, вона зможе змінитися… Навіть я це відчуваю. — Вона на мить замислилася, а тоді провадила. — Ти переконуєш себе в тому, що зробиш багато добра, якщо матимеш гроші. Допомога вбогим… Притулки для покинутих дітей… Стомлені матері… Приємний відпочинок за кордоном для старих жінок, які тяжко працювали…

Її обличчя спохмурніло. Очі стали темними й трагічними.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона, звертаючись до міс Марпл. — Ніби я ще гірша від них, бо себе обманюю. Якби я прагнула здобути гроші тільки для себе, то принаймні не обманювала б ані себе, ані когось іншого. Та коли я почну переконувати себе, ніби вони потрібні мені для добра, то зможу переконати себе й у тому, що когось убити за них — не такий уже великий злочин.

Потім її очі проясніли.

— Але я не буду, — сказала вона. — Я не стану нікого вбивати. Навіть якби йшлося про людей дуже старих, дуже хворих або таких, які чинять багато зла у світі. Навіть якби вони були шантажистами або лютими хижаками. — Вона виловила з кофейної гущі муху й поклала її на стіл сушитися. — Бо люди люблять жити, чи не так? Як і мухи. Навіть якщо ми вже старі, і нам усе болить, і ми спроможні тільки виповзти на сонечко. Джуліан каже, що ці люди люблять жити навіть більше, аніж люди молоді та дужі. Для них важче, каже він, померти, їхня боротьба за життя відбувається багато більш напружено. Я теж люблю життя — не просто бути щасливою і втішатися його радощами, а просто відчувати себе живою — прокидатися, перекочуватися, пересуватися.

Вона легенько дмухнула на муху; муха змахнула крильцями й полетіла, хитаючись, наче п'яна.

— Не бійтеся за мене, люба тітко Джейн, — сказала Банч. — Я ніколи нікого не вб'ю.

Перебувши ніч у поїзді, інспектор Кредок зійшов на невеличкій станції на шотландській Верховині.

На мить йому здалося дивним, що багата місіс Ґедлер, — жінка-інвалід, — яка могла б придбати собі дім у Лондоні, на одній із його фешенебельних площ, маєток у Гемпширі або віллу на півдні Франції, обрала за місце свого проживання глухий і провінційний шотландський маєток. Безперечно, тут вона відрізана від багатьох друзів і багатьох розваг. Її життя має бути дуже самотнім чи вона вже така хвора, що не помічає свого оточення?

Його приїхав зустрічати автомобіль. Великий старовинний «даймлер» із літнім водієм. Ранок був сонячний, і інспектор щиро втішався двадцятитрьохмильною подорожжю, хоча знову дивувався тому, що господиня цього маєтку віддавала перевагу такій усамітненості. Він спробував заговорити з водієм, і той почасти просвітив його.

— Це її батьківщина, вона жила тут ще дівчиною. Вона залишилася остання зі своєї родини. І вона, і містер Ґедлер завжди почувалися тут щасливішими, ніж будь-де, хоч йому нечасто вдавалося вирватися сюди з Лондона. Та коли вони тут зустрічалися, то втішалися, наче діти.

Коли на обрії виникли сірі мури середньовічної фортеці, Кредок мав таке відчуття, ніби час повернув назад. Літній дворецький зустрів його, а коли він помився та поголився, його провели до кімнати, де горів величезний вогонь, і там йому подали сніданок.

Після сніданку увійшла висока літня жінка в халаті медсестри з приємними й авторитетними манерами; вона відрекомендувалася як сестра Мак-Клеланд.

— Моя пацієнтка готова зустрітися з вами, містере Кредок. Вона чекає вашої зустрічі з нетерпінням.

— Я зроблю все від мене залежне, щоб не хвилювати її, — пообіцяв Кредок.

— Ліпше я відразу попереджу вас, як усе буде. Спочатку ви знайдете місіс Ґедлер у цілком нормальному стані. Вона розмовлятиме з вами й тішитиметься розмовою, але потім — геть несподівано — сили її покинуть. Тоді вам треба буде негайно вийти з кімнати й попередити мене. Річ у тому, що ми тепер постійно тримаємо її на морфії. Вона перебуває більшість свого часу у напівсні. Готуючись до вашого візиту, я дала їй прийняти сильний стимулянт. Як тільки його дія закінчиться, вона провалиться у стан напівсвідомості.

— Я все розумію, міс Мак-Клеланд. Якщо це не таємниця, то скажіть мені, будь ласка, які прогнози щодо стану здоров'я місіс Ґедлер.

— Вона помирає, містере Кредок. Її життя може бути продовжене лише на кілька тижнів. Ви здивуєтеся, коли я скажу, що вона померла вже багато років тому, але це правда. На цьому світі місіс Ґедлер досі підтримувала лише її палка любов до життя. Дивно говорити так про людину, яка протягом багатьох років жила інвалідом і вже п'ятнадцять років не виходила з дому, але так воно є. Місіс Ґедлер ніколи не була сильною жінкою, але вона розвинула до високого ступеня свою любов до життя. — І міс Мак-Клеланд додала з усмішкою. — Вона чарівна жінка, і ви незабаром переконаєтеся в цьому.

Кредока провели до великої спальні, де горів вогонь і де на великому ліжку під балдахіном лежала немолода жінка. Хоч вона була лише на сім або вісім років старша від Летиції Блеклок, проте її тендітність робила її старшою за її вік.

Її біле волосся було акуратно укладене, піна з блакитної вовни обгортала їй шию та плечі. На обличчі було видно сліди болю, але й сліди втіхи також, І на свій превеликий подив Кредок навіть помітив у її збляклих синіх очах те, що можна було назвати не інакше, як лукавими вогниками.

— Цікаво, дуже цікаво, — сказала вона. — Мені нечасто доводиться приймати візити з поліції. Я чула, ніби Летиція Блеклок була не дуже поранена, коли на неї вчинили замах? Як там моя люба Блекі?

— Дуже добре, місіс Ґедлер. Вона з любов'ю передає вам привіт.