Але доктор Блеклок, думаю, був старомодним, вузьколобим, деспотичним і впертим чоловіком. Він не вірив у такі операції. Певно, він переконав Шарлоту в тому, що її хворобі нічим не можна зарадити, крім лікування йодом та іншими подібними ліками. Шарлота вірила йому, і я думаю, що не тільки вона, а й її сестра переоцінювала знання доктора Блеклока в галузі медицини.
Шарлота любила свого батька солодкавою, покірливою любов'ю. Вона думала, він знає краще, як їй лікуватися. Але вона все більше й більше усамітнювалася, мірою того як зоб розростався, ставав усе потворнішим. Вона відмовлялася зустрічатися з людьми, хоч була істотою доброю й приязною.
— Дивна характеристика як на вбивцю, — сказав Едмунд.
— Я так не сказала б, — не погодилася з ним міс Марпл. — Слабкі й добрі люди часто бувають дуже зрадливі. І якщо вони мають претензії до життя, то втрачають ту слабку моральну силу, яка їх у ньому підтримує.
Летиція Блеклок, безперечно, мала зовсім іншу вдачу. Інспектор Кредок розповів мені, що Белі Ґедлер описувала її як дуже добру людину — і я думаю, Летиція була справді добра. Вона була жінкою надзвичайно чесною, яка була неспроможна зрозуміти, — так вона сама це пояснювала, — чому люди так часто не вміють бачити різницю між порядним і непорядним. Летиція Блеклок, хоч би яку вона переживала спокусу, ніколи не погоджувалася на най-вигіднішу оборудку, якщо помічала в ній елементи шахрайства.
Летиція була віддана сестрі. Вона писала їй довгі листи, у яких багато чого описувала, намагаючись у такий спосіб підтримувати в ній інтерес до життя. Вона була дуже стривожена тим станом безнадії та розпачу, у який провалювалася Шарлота.
Нарешті доктор Блеклок помер. Летиція, не вагаючись, покинула свою роботу в Рендела Ґедлера й повністю віддалася турботам про Шарлоту Вона повезла її до Швейцарії, щоб проконсультуватися з фахівцями на предмет операції. Хворобу було дуже запущено, але, як ми знаємо, операція виявилася успішною. Пухлину вдалося прибрати — а післяопераційний шрам був легко прихований під тугим намистом із перлів.
Війна закінчилася. Повернутися до Англії було не так легко, й обидві сестри залишалися у Швейцарії, працюючи в системі Червоного Хреста, а іноді виконуючи й іншу роботу. Я правильно кажу, інспекторе?
— Усе так і було, міс Марпл.
— Іноді до них доходили новини з Англії — серед них, думаю, і звістка про те, що Белі Ґедлер довго не проживе. Я думаю, вони поводилися цілком природно й по-людському, розмовляючи про ті дні, коли одержать велике багатство, й обговорювали, як витрачатимуть його. Думаю, не випадає сумніватися, що ця перспектива означала набагато більше для Шарлоти, ніж для Летиції. Уперше у своєму житті Шарлота могла почувати себе нормальною людиною, жінкою, на яку ніхто не дивиться з відразою або жалем. Нарешті вона здобуде можливість утішатися життям, помістити його в ті роки, які ще залишалося їй прожити. Мандрувати світом, придбати собі дім і чудову садибу, мати шикарний одяг і дорогі прикраси, відвідувати театральні вистави та концерти, задовольняти кожну свою примху — справді казкове життя мало ось-ось початися для Шарлоти.
І тоді Летиція, сильна й здорова Летиція підхоплює грип, який переходить у запалення легенів і протягом тижня зводить її в могилу. Шарлота втратила не тільки сестру, а й осяйну мрію про чудове, безтурботне життя, до якого вона готувалася. Я думаю, ви можете собі уявити, що вона могла навіть глибоко образитися або й розізлитися на Летицію. Навіщо їй було помирати саме тепер, коли вони тільки щойно одержали листа, у якому повідомлялося, що Белі Ґедлер довго не протягне? Можливо, треба було б зачекати Лише місяць або два, і гроші перейшли б до Летиції — а потім і до неї, коли Летиція помре…
Саме тут я бачу різницю між двома сестрами. Шарлота не вважала чимось поганим те, що надумала зробити, — по-справжньому поганим. Адже гроші все одно мали перейти до Летиції — вони мали перейти до неї через місяць або два, а вона дивилася на себе й на Летицію, як на щось одне.
Можливо, ця думка не спадала їй доти, доки лікар або хтось інший не запитав у неї, як звати її сестру, — і тоді до неї раптом дійшло, що майже всі сприймали їх як двох міс Блеклок, літніх, добре вихованих англійок, одягнених майже однаково й дуже схожих одна на одну суто родинною схожістю (а я вже відзначала у своїй розмові з Банч, що одна літня жінка дуже схожа на іншу, навіть якщо та ніяка їй не родичка). Тоді чому б не назвати ту з двох сестер Блеклок, яка померла, Шарлотою, а ту, яка залишилася жити, Летицією?
Мабуть, то був радше підсвідомий імпульс, аніж чітко обміркований план. Летицію поховали під ім'ям Шарлоти. «Шарлота» померла, «Летиція» повернулася до Англії. Уся природна ініціативність та енергія, яка спала протягом стількох років, раптом прокинулася в Шарлоті. Як Шарлота, вона завжди грала другу скрипку. Але тепер, опинившись у ролі Летиції, змогла задіяти всі ті приспані владні здібності, якими раніше користувалася тільки сестра. З погляду ментальності вони фактично не відрізнялися — хоча з погляду моралі була між ними, гадаю, велика різниця.
Шарлоті треба було, звичайно, стерегтися. Вона купила собі дім у тій частині Англії, де її ніхто не знав, адже уникати вона мала лише кількох людей, що жили в її рідному місті у графстві Камберленд (хоча й там її мало хто знав, адже вона перебувала в цілковитому усамітненні), і звичайно ж, їй ніяк не можна було зустрічатися з Белі Ґедлер, яка надто добре знала Летицію, тому не могло бути й мови про зміну особи в її присутності. Зміну почерку можна було пояснити артритом рук. Полегшував цю справу й той факт, що дуже мало людей реально знали Шарлоту.
— Але ж вона не могла цілком уникнути зустрічей із людьми, що знали Летицію, — зауважила Банч. — Адже їх було багато.
— Не всіх треба було остерігатися однаково. Дехто з них міг сказати: «Кілька днів тому я зустрів Летицію Блеклок. Вона так змінилася, що я не зміг її впізнати». Але при тому жодної підозри, що то не Летиція, у таких людей не виникало. Люди неминуче змінюються протягом десятьох років. Її неспроможність упізнати їх завжди можна було списати на короткозорість; і не забувайте про те, що вона мусила знати кожну подробицю з життя Летиції в Лондоні — знати людей, із якими вона була знайома, місця, де вона часто бувала. Адже вона мала листи Летиції, де все це детально описувалося, і відразу могла спростувати будь-яку підозру, згадавши про той або той випадок або запитавши про спільного друга. Вона могла боятись лише одного: що хтось упізнає її як Шарлоту.
Вона оселилася в садибі «Літл-Педокс», познайомилася із сусідами, а коли одержала листа з проханням прийняти на тимчасове проживання двох своїх молодих родичів, яких ніколи не бачила, то залюбки погодилася на це. Той факт, що вони визнаватимуть її тіткою Леті, побільшував її безпеку.
Усе йшло просто чудово. Але потім вона припустилася своєї найбільшої помилки. Та помилка пояснювалася добротою її серця та вродженим прагненням до приязні й любові. Вона одержала листа від давньої шкільної подруги, яка потрапила в дуже скрутне становище, і поквапилася їй на допомогу. Можливо, це сталося тому, що вона, попри все, почувала себе дуже самотньою. Через свою таємницю вона мусила триматися осторонь від людей. І вона щиро любила Дору Баннер і пам'ятала її як символ свого власного безтурботного шкільного дитинства. Хай там як, а під впливом несподіваного пориву вона відповіла на Дориного листа від самої себе. І можна тільки собі уявити, як була здивована Дора! Адже вона писала Летиції, а відповіла їй Шарлота. Не могло бути й мови про те, щоб прикинутися Летицією для Дори. Дора була однією з тих її найдавніших подруг, яким було дозволено зустрічатися з Шарлотою у дні її самотньої й нещасливої молодості.
Вона знала: Дора зрозуміє, навіщо вона зробила те, що зробила, а тому розповіла їй усю правду. Дора схвалила дії своєї давньої подруги від щирого серця. У своїй плутаній свідомості вона вважала б глибокою несправедливістю, якби її дорогу Лоті позбавили спадщини через невчасну смерть Леті. Лоті заслуговувала на винагороду за всі ті страждання, які вона так мужньо витерпіла. Було б украй несправедливо, якби всі ці гроші дісталися комусь такому, про кого вони ніколи й не чули.
