— Я все ж таки хочу знати, хто ця молода жінка.

Патрик із полегкістю обернувся, коли Джулія, холодна й незворушна, увійшла до кімнати.

— Нашу витівку викрито, — сказав він.

Джулія підняла брови. Потім, спокійнісінька, пройшла вперед і сіла.

— Окей, — сказала вона. — Так тому й бути. Ви, певно, дуже розгнівалися? — Вона подивилася з незворушною цікавістю на вираз обличчя міс Блеклок. — На вашому місці я була б дуже сердита.

— Хто ти? Джулія зітхнула.

— Я гадаю, настала та мить, коли я повинна розповісти все начистоту. Що ж, почнімо. Я одна з частин комбінації Піп-і-Емма. Якщо висловитися точніше, то мене звуть Емма Джоселін Стамфордис — щоправда, батько рано відмовився від прізвища Стамфордис. Думаю, згодом він називав себе де Курсі.

Мій батько й мати, дозвольте мені розповісти вам, розлучилися десь через три роки, після того як народилися Піп і я. Кожне з них пішло своєю дорогою. І вони розділили й нас Я дісталася батькові. Загалом він був поганим батьком, хоч і дуже чарівним. Протягом певних вельми занудних періодів я виховувалася в монастирях, коли батько зовсім не мав грошей або готувався взяти участь у якійсь особливо ницій афері. Він мав звичай щедро оплачувати перший семестр мого перебування в монастирі, а потім зникав і залишав мене в руках черниць на рік або два. У проміжках часу між тими періодами ми з ним іноді жили цікавим життям, обертаючись у космополітичному товаристві. Проте війна остаточно нас розділила. Я не маю жодного уявлення про те, що сталося з ним. Мені довелося пережити кілька власних пригод. Протягом певного часу я перебувала в лавах Французького Опору. То був незабутній досвід. Щоб скоротити довгу історію, скажу, що я приїхала до Лондона й почала думати про своє майбутнє. Я знала, що брат матері, з яким вона мала жахливу сварку, помер дуже багатою людиною. Подивилася його заповіт, чи немає там чогось для мене — там не було нічого. Тобто не було нічого в прямому розумінні. Я навела кілька довідок про його вдову — вона, схоже, була тяжко хвора, жила на ліках і потроху вмирала. Усі свої надії, як я зрозуміла, я могла покладати лише на вас. Вам мала дістатися величезна купа грошей, і вам не було на кого їх витрачати. Я буду з вами цілком відверта. Мені спало на думку, що я могла б познайомитися й подружитися з вами й ви могли б відчути до мене симпатію — адже багато чого змінилося, хіба ні, відтоді як дядько Рендел помер? Скільки тих грошей провалилося в прірву під час катастрофи, яка навалилася на Європу! Я подумала, а може, ви пожалієте нещасну дівчину-сироту, саму-одну у світі, і надасте їй невеличке утримання?

— То ти на це сподівалася? — похмуро посміхнулася міс Блеклок.

— Так. Адже я вас зовсім тоді не знала… Я уявляла собі, як приїду до вас і зі слізьми на очах розповім про своє становище… Потім мені пощастило зустрітися з Патриком, — бувають же такі щасливі випадки, — і він виявився вашим племінником, кузеном чи якимсь іншим родичем. Я сприйняла цю зустріч як неймовірне щастя. Я познайомилася з Патриком, і він охоче пішов мені назустріч. Реальна Джулія була без тями від своїх театральних мрій, і я незабаром переконала її, що високий обов'язок перед Мистецтвом вимагає від неї оселитися в якомусь незатишному помешканні в Перті й навчатися там сценічної майстерності, щоб стати новою Сарою Бернар.

Не звинувачуйте Патрика занадто. Він відчув великий жаль до мене, самої-одної на цілому світі, — і незабаром переконав себе в тому, що для мене буде просто чудово приїхати сюди з ним як сестрі й спробувати досягти своєї мети.

— І він також схвалив те, що ти наговорила стільки брехні поліції?

— Майте співчуття, Леті. Невже ви не розумієте, що коли відбувся той безглуздий напад на ваш дім, — чи радше після того як він відбувся, — я почала відчувати себе не вельми затишно. Не випадає сумніватися, що я мала досить переконливий мотив прибрати вас зі своєї дороги. Та й тепер я нічим не можу довести вам, що то була не я, — крім свого слова. Ви не можете вимагати від мене, щоб я пішла до поліції і взяла на себе злочин, до якого не маю стосунку. Навіть Патрик підозрює мене іноді, а якщо він може думати про мене таке, то з якого дива мені повірить поліція? Той детектив-інспектор здався мені чоловіком надзвичайно скептичного розуму. Ні, я вирішила, що єдиний вихід для мене — тихесенько сидіти як Джулія і просто зникнути, коли час нашого перебування тут закінчиться.

Звідки я могла знати, що Джулія, яку ми обминули, реальна Джулія поскандалить зі своїм режисером і відмовиться від своєї витівки, не змігши дати раду своєму темпераменту? Вона написала Патрикові й запитала, чи можна їй сюди приїхати, а він замість написати їй: «Не з'являйся» — узагалі забув їй відповісти! — Вона скинула на Патрика гнівним поглядом. — Чи ж не йолоп?

Вона зітхнула.

— Ви навіть уявити собі не можете, як мені нелегко доводилося в Мілчестері! Звичайно, я не була у шпиталі. Але мені треба було десь гаяти час. І я годинами сиділа в кінотеатрах, знову й знову дивлячись найжахливіші фільми.

— Піп і Емма, — прошепотіла міс Блеклок. — Чомусь, попри слова інспектора, я ніколи не вірила, що вони існують реально… Вона запитливо подивилась на Джулію.

— Ти Емма, — сказала вона. — А де Піп?

Очі Джулії, чисті й невинні, зустрілися з її поглядом.

— Я не знаю, — сказала вона. — Не маю найменшого уявлення.

— Я думаю, ти брешеш, Джуліє. Коли ти бачила його востаннє? Чи Джулія на мить завагалася, перш ніж заговорила?

Перш ніж промовила чітким і впевненим голосом:

— Я бачила його востаннє, коли йому було три роки — коли мати забрала його. Після того я ніколи не бачилася ані з ним, ані з матір'ю. Я не знаю, де вони.

— І це все, що ти можеш мені сказати? Джулія зітхнула.

— Я могла б попросити у вас пробачення. Але мої слова не були б цілком щирими; бо я знову зробила б те саме, звісно, якби не знала, що відбудеться це жахливе вбивство.

— Джуліє, — сказала міс Блеклок. — Я називаю тебе Джулією, бо я так звикла. Ти брала участь у Французькому Опорі, чи не так?

— Так. Я воювала там півтора року.

— Тож, думаю, ти навчилася там стріляти.

І знову погляд тих самих холодних очей зустрівся з її очима.

— Я вмію стріляти добре. Я першокласний снайпер. Я не стріляла у вас, Летиціє Блеклок, хоч можу це підтвердити лише своїм словом. Але повірте мені, якби я у вас стріляла, то не схибила б.

Напружену тишу моменту порушив гуркіт автомобіля, який під'їхав до дверей.

— Хто б це міг бути? — запитала міс Блеклок.

У двері пропхалася скуйовджена голова Міці. Вона закотила очі.

— Це знову приїхав поліція, — сказала вона. — Він нас переслідувати. Чому він не давати нам спокій? Я не годен це витерпіти. Я писати сам прем'єр-міністр. Я писати ваш король.

Рука Кредока рішуче й нетерпляче відіпхнула її вбік. Він увійшов із таким похмурим виразом на міцно стиснутих губах, що всі подивилися на нього з острахом. Це був інший інспектор Кредок.

Він суворо промовив:

— Убито міс Мерґатройд. Вона була задушена — не більш як годину тому. — Він зупинив погляд на Джулїї. — Міс Симонс, де ви були протягом дня?

Джулія стомлено проказала:

— У Мілчестері. Я тільки щойно увійшла.

— А ви? — Інспектор спрямував погляд на Патрика.

— Теж там.

— Ви обоє повернулися разом?

— Так… Так, разом, — сказав Патрик.

— Ні, — відповіла Джулія. — Не треба брехати, Патрику. Таку брехню неважко спростувати. Адже в автобусі було багато людей. Я повернулася більш раннім автобусом, інспекторе, тим, який приходить сюди о четвертій годині.

— І що ви робили потім?

— Я пішла прогулятися.

— У напрямку садиби «Боулдере»?

— Ні. Я ходила в поле.

Він подивився на неї пильним поглядом. Джулія, з блідим обличчям, з міцно стиснутими губами, не відвела свого погляду.

Перш ніж хтось устиг заговорити, задзвонив телефон.