Але, як зазначив А. Дерош, “огидний злочин, який зробив із Петлюри мученика, міг лише возвеличити в народній душі славу отамана. Підле вбивство, за відомими словами Фуше, “було більше, ніж злочин; воно було помилкоюІ”⁴⁴

Справді, для українців ім’я Петлюри завжди залишатиметься символом боротьби українського народу за свободу і незалежність, боротьби справедливої і священної, що повинна покінчити з національним пригніченням, якого наш народ зазнає вже так довго і розплачується стількома жертвами.

ПЕТЛЮРА І ФРАНЦІЯ *

Тему “Петлюра і Франція” порушували, безперечно, різні автори у загальних статтях. Все ж таки цікаво буде накреслити цілісний образ цього співвідношення від початку Першої світової війни до занепаду української незалежної держави, в керівництві якої майже два роки брав участь Симон Петлюра.

Вже з початком Першої світової війни С. Петлюра декларативно виявив свою політичну орієнтацію на боці потрійного союзу — Росії, Франції та Англії — у відомій статті “Війна і Українці”, що була написана ЗО липня 1914 року і надрукована в “Украинской Жизни”⁴⁵. А в листі до Остапа Назарука від 18 грудня 1914 року він писав, що “все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-германської орієнтації, з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв'язку з перемогою потрійної комбінації держав”⁴⁶.

Однак конкретна профранцузька орієнтація виявляється у С. Петлюри після революції 1917 року, (тобто після утворення Української Центральної ради і її виконавчого органу — генерального секретаріату), коли йому доручено пост генерального секретаря військових справ.

Відомо, що у 1917 році С. Петлюра з деякими іншими військовиками належав до організації “Молода Україна”, яка лише прикривалася цією назвою, а насправді була секретною масонською ложею, безпосередньо пов’язаною з французькими політичними і дипломатичними колами, в тому числі з французькою амбасадою у Петрограді.

У другій половині 1917 року, коли Україна поволі ступала на шлях незалежного політичного життя, коли валився фронт на Сході, французький уряд почав пильно цікавитися Україною та українською владою. Оскільки про Україну мало що знали, то ще до більшовицького перевороту через Петроград було скеровано журналіста Жана Пелісіє, якому доручили зібрати всі відомості про ситуацію в Україні та існуючі у Києві політичні сили.

Жан Пелісіє перший переслав до французького уряду обширні і об’єктивні повідомлення про ситуацію та український національний рух. Більше того, журналіст став близьким приятелем С. Петлюри.

Треба сказати, що організація “Молода Україна” визнавала повністю політичні і воєнні цілі Франції, а саме:

1. Продовження війни проти Німеччини й Австрії.

2. Безкомпромісну боротьбу з більшовизмом, який розкладає фронт і вирішив закінчити війну та вступити в переговори з ворогами Франції й Антанти.

3. Відновлення некомуністичної Росії, яка має перетворитися у федерацію.

За планами французьких і російських кіл, Україна мала стати базою відвоювання об’єднаної, але федеративної Росії.

Власне це й було основною причиною, чому Франція цікавилася Україною, а насамперед військовики, члени французьких військових місій, завданням яких було втримати за всяку ціну східний фронт і тим самим не допустити, щоб німці перекинули свої дивізії на західний. Генерал Табуї, член французької військової місії на румунському фронті, відвідав, між іншим, С. Петлюру у вересні 1917 року. У листопаді до Києва переїхали ан-тантські місії, які були при головному командуванні російської армії. Тоді генеральний секретар військових справ був у постійному контакті з французькою місією.

15 грудня 1917 року совєтська Росія підписала перемир’я в Бересті. Після відомого ультиматуму уряду Леніна 20 грудня російсько-совєтські війська почали наступ на Україну. Не маючи потрібних збройних сил, за винятком невеликих відділів, український уряд опинився в тяжкому становищі. На додаток він почав боятися, що Совєтська Росія буде вести переговори від імені “цілої Росії”, отже, й від імені України. Український уряд не бачив іншої розв’язки, як приступити до переговорів у Бересті. Ця політика, зрозуміло, йшла проти інтересів Франції й Антанти.

Не бажаючи підтримувати таку політику, С. Петлюра 31 грудня 1917 року залишив пост генерального секретаря військових справ і виїхав на Лівобережжя, де взявся організувати гайдамацькі відділи для боротьби проти совєтських військ. Дуже правдоподібно, що якусь фінансову допомогу для цього він отримав від французів.

У другій половині січня 1918 року російсько-совєтські війська підійшли до Києва. Перед тим український уряд Четвертим Універсалом формально проголосив незалежність України. Проантантсь-кі кола в Києві намагалися цього не допустити, навіть готували переворот. Але вони були випереджені більшовиками, які підняли повстання у столиці України. Не маючи достатньо військ для придушення повстання, український уряд звернувся за допомогою до С. Петлюри.

С. Петлюра негайно прибув до Києва зі своїми гайдамаками і перебрав керівництво операціями.

Українцям вдалося взяти Арсенал і розгромити повстання. Від цього моменту С. Петлюра залишився до смерті вірним справі незалежності України.

Протягом 1918 року контакти С. Петлюри з французьким політичним світом були майже ніякі, навіть у той час, коли він був членом Директорії. На початку 1919 року ці контакти поширилися. Тоді відбувалися переговори між українцями й Антантою, яка висадила свої війська на півдні України.

Під час цих переговорів французький полковник Фрейденберґ висловив домагання, щоб усунути з уряду всіх членів соціал-демократичної партії, яких Антанта вважала майже більшовиками. Внаслідок цього кілька членів уряду виїхали за кордон (Винниченко, Чехівський, М. Шаповал), а С. Петлюра вийшов з соціал-демократичної партії. Він залишився членом Директорії і невдовзі (11 лютого) став її головою.

Усі старання С. Петлюри, щоб Антанта, зокрема Франція, визнала незалежність України, в тому числі і перед Мирною конференцією, залишилися безуспішними. Антанта створила повну блокаду для України. Боротьба українців за незалежність вступила в період повної ізоляції від західного світу.

Ця ізоляція мала декілька причин. Політичні кола, які, дбаючи про інтереси держав Антанти, робили зусилля, щоб втримати східний фронт, вважали, що переговори в Бересті були ножем у спину Антанти. Ці самі впливові кола на Заході, явні і секретні, залишилися прихильниками ідеї неподільності Росії. Вони були радикальними противниками не лише совєтської влади Леніна, а й всіх “сепаратистів”, зокрема українських. Під впливом російських і польських політиків та дипломатів вони вважали, що, підписуючи договір з Німеччиною в Бересті, Україна зрадила, а український національний рух та уряд своєю діяльністю ведуть до розчленування Росії.

Почалася дипломатична, політична та ідеологічна боротьба проти ідеї незалежності України. Коли С. Петлюра став на чолі Директорії і взагалі боротьби України за незалежність, на Заході почали атакувати його особисто. Адже країну чи її режим завжди дискредитують атаками проти головних керівників.

Про те, які закиди робили С. Петлюрі, можна прочитати в газеті “La Victoire” від 7 квітня 1919 року. Автором статті був редактор газети Ґюстав Ерве. Він назвав С. Петлюру “большевизуючим” політиком, “керівником банди”, ворогом Росії, Франції і Антанти, “сепаратистом”, “шефом тої партії, яка підписала мир у Бресть-Литовському” і т.д. Правда, Петлюрі тоді ще не приписувалася відповідальність за погроми.

На захист С. Петлюри виступив Жан Пелісіє. У відкритому листі до Ґюстава Ерве він писав, що такі напади на С. Петлюру поглиблюють непорозуміння, яке виникло між Францією і Україною і не дозволяє залучити Україну до боротьби “проти більшовизму, цієї нової форми московської анархії і азіатського варварства”.