— Отже, виходить, це перукар, — заговорив Йоргу. — Я застерігав тебе. Треба ще з’ясувати… Але поки що зрозуміло одне: тобі не можна йти додому.

— Я привіз…

— Що?

— Та вибухівку ж!

Йоргу здивовано свиснув.

— Невже ти не знав, чого мене посилають до Бухареста? — посміхнувся Павло.

— Напевне, секретареві це було відомо…

Йшли повільно, наче прогулювалися на повітрі. Море колихалося в своєму гігантському піщаному ліжку, а небо, вкрите хмарами, здавалося другим морем, темним і неспокійним.

Дім, в якому Йоргу вирішив сховати Павла, належав Алді, учителеві чоловічого ліцею. Будинок стояв посеред великого двору і мав чимало кімнат. Побіч кам’яних сходів стояли два зафарбованих у зелений колір кадоби з фікусами, перев’язані червоною стрічкою. Ззаду був ще один хід, чорний, який вів на просторе горище, де містилась маленька кімнатка для наймички. Тепер служниця поїхала на кілька днів до родичів у Коджалак.

— Почекай мене тут, — сказав Йоргу Павлові.

Соромливий Алдя сумно дивився на нього крізь скельця окулярів. Старий учитель носив лавальєру[12], як спомин про юність, коли він плекав надію зоставити й своє ім’я в історії літератури. Та від студентських мрій лишилася тільки лавальєра. Тепер його волосся вже посріблилось, він мав дружину, дітей і примирився з своїм становищем викладача румунської мови. По неділях влаштовував вистави та літературні вечори і час від часу друкував статті у журналах Констанци.

Йоргу, залишивши Павла в дворі, попросив хазяїна дати на кілька днів притулок людині, яка ховається від поліції. Та Алдя зблід. Правда, він переховував на горищі невеличку бібліотеку, заспокоюючи себе тим, що нікому не спаде на думку шукати її саме там. А от людину, переслідувану поліцією, це вже…

Старий зняв окуляри, і Йоргу побачив блакитні невидющі очі, які наче дивилися з другого берега туманного моря. Він уже розсердився, але щоб вплинути на хазяїна, мовив з жалем і співчуттям:

— Зрозуміло, коли вам страшно, то…

Алдя витирав хусточкою окуляри. Відчув себе ображеним. “Як усі квапляться осуджувати! — подумав він. — Знають лише одне — чорне або біле…”

— Чого це так?.. Одразу ж про страх. Я думаю… У мене дружина, діти…

— Знаю, — відповів Йоргу. — Ви нам не давали ніякого зобов’язання. Але мій товариш чекає надворі вашої відповіді.

— Надворі? — поспішив спитати Алдя. А сам занепокоєно подумав: “Ніякого зобов’язання! А вже й привів до мене…”

Хотів уявити вигляд того, хто тікає від поліції… Гнаний звідусюди, він голодний і зляканий.

Учитель здригнувся і раптом спитав захриплим голосом:

— Він старий?

— Ні, це ще хлопець!

Йоргу не розумів оцих вчених людей. Людина є людиною. А яке значення має вік?

— Хлопець, — безтямно прошептав Алдя. Глянув на Йоргу і раптом скрикнув з серцем: — Чого ж ти чекаєш? Веди його!..

— Ви таки порядна людина, — посміхнувся Йоргу, з силою потискуючи йому руку.

— Зайдете чорним ходом, — пошепки мовив Алдя. — Я чекатиму там…

“Дивно! Так вирішується доля людини, — думав старий, прямуючи до сходів. — Хіба можна не допомогти до смерті наполоханому ближньому? (Алдя вважав, що всі, кого переслідує поліція, дуже налякані). Сандулеску, звісно, не допоміг би… Дивно! А я це зроблю… Наперекір усім застереженням…”

Юнак, що його привів Йоргу, не мав жодної з тих рис, якими його наділив Алдя. Він не видавався ні наляканим, ні виснаженим, і погляд його був зовсім спокійний. Тільки посміхався трохи зніяковіло. Видно, був дуже втомлений.

— Добрий вечір, — привітався учитель і, сам не знаючи чого, кашлянув. А тоді приклав палець до вуст: — Тільки тихше, щоб нас не почули…

Його дружина Амелія і діти вже спали. Та хазяїн усе боявся. Підіймаючись сходами попереду них, подумав: юнак не подякував за притулок, напевне, вважає цілком природним, що його переховують від поліції. Згадав зніяковілу посмішку і втому на обличчі. “Дивні вони люди… не такі, як усі. І ніякого тобі переляку”.

Хазяїн відчинив кімнатку наймички, і Павло озирнув її — залізне ліжко з високими спинками, на яких були намальовані жіночі обличчя, а далі стіл, шафа. На стіні, на шматку полотна, червоними нитками вишито двох ангелів. Вони наче бажали щасливих снів.

— Тут уже можна говорити. А внизу дружина, діти… — промовив Алдя. І одразу ж розсердився на себе, що не прийняв юнака в якійсь великій кімнаті.

— Я розумію, — погодився Павло.

Побачивши ліжко, юнак відчув страшенну втому. Згадав, що в Бухаресті майже не спав.

— Ти житимеш тут, як у бога за дверима, — жартівливо мовив Йоргу.

А коли Павло поклав портфель на стіл, лице друга враз стало серйозним і поважним.

— Ключ у дверях. їх краще замкнути. І не відмикай, — проказав Алдя.

— Гаразд…

Учитель подумав, що їм треба поговорити наодинці. Посміхнувся і поспішно мовив:

— Так, так, зрозуміло… Я від щирого серця… Ну, на добраніч!

— На добраніч, пане учитель.

Алдя пішов.

— Треба б забрати з собою вибухівку, — сказав Йоргу, глянувши на стіл, де лежав динаміт.

Павло раптом відчув, який дорогий йому оцей коричневий портфель.

— Візьми, — тільки й спромігся вимовити.

— Легко сказати, — мовив насуплений Йоргу. — Думаєш, чого я просив тебе знайти конспіративну квартиру?.. Крім цієї, де ми оце сидимо, у нас нема жодної. Надіявся на твого перукаря, і от… Ну, нічого, — вирішив він одразу. — Хоч це не дуже конспіративно, але іншого виходу я не бачу! Все сталося зовсім несподівано… Залишу вибухівку тут, бо цей дім безпечніший, аніж квартира будь-кого з нас. Ніхто не знає, де ти, і нікому не спаде на думку шукати тебе тут.

Павло охоче погодився. І намагався не показати своєї радості.

— Я ще заскочу сюди або кимсь перекажу, — пообіцяв Йоргу.

Павло замкнув двері, роздягнувся і простягся на ліжку. Хотів зосередити думки і уявити своє майбутнє. Але відразу ж заснув, як убитий.

Вранці прокинувся від стукоту в двері.

Вчитель приніс на таці чашку чаю, кілька скибок хліба та банку меду.

— Ви такий турботливий, — посміхнувся Павло.

— Поспішаю, мені треба йти на уроки…

— А ви не дуже турбуйтесь. Через день — два я й піду од вас, — запевнив його юнак.

— Та що ви, живіть собі, — відповів хазяїн, хоч в його зляканих очах з’явився вогник вдоволення. — Так… Замкнетеся знову. Що я хотів ще сказати?.. Ага! Сидіть тихо. Ця кімната якраз над кухнею. Розумієте, може почути дружина…

— Я весь час лежатиму.

Лице Алді проясніло. Навіть скельця його окулярів, здавалося, заблищали якось незвичайно.

— Не насмілювався вас просити, — мовив він вдячно. — У кухні чути кожен крок… Знаєте, це старий будинок… Ми попереджали й наймичку…

Як тільки він вийшов, Павло відразу ліг. Підклавши руки під голову, лежав і думав. Султана зараз уже мусить знати, що він тут. Агоп її попередив. Їм не пощастить побачитись, поки він тут. Хай уже пізніше… Електрик Мунтяну Павло зник, його вже немає! Шукайте, сищики, вітра в полі!

“Хтозна, яке тепер у мене буде ім’я, Йоргу має принести нові документи. Стану професійним революціонером. Звелить партія — поїду в Молдову, в Олтенію, всюди, де буду потрібен. Заберу з собою й Султану. А проти Горе треба вжити якихось заходів”.

Грігоре вбили ті, проти кого бореться тепер він. Павло був певен, що стрічка моряка з “Потьомкіна”, бюлетень “Антивоєнного комітету” і заклик товариства “Друзі СРСР” стали причиною смерті брата. Боялись його і вбили, за наказом поліції, яка й зам’яла всю ту історію. Павло дізнався про вбивство саме тоді, коли вони обидва й справді могли порозумітися. Брат загинув у вересні 1934 року, в розпалі боїв за зміцнення антифашистського фронту. Може, саме тому…