Вранці Павло вийшов до криниці вмитися і побачив у воротах дядька Янку. Старий спав погано, прокидався на світанку, прямував на вулицю і проходжався на березі Колентіни. Та зараз він був дуже сердитий.

— Знову заворушились, падлюки! — лаявся він. — Облави, перевірки! Чорти б їх забрали!

— Облава? — занепокоєно спитав Павло.

— А що їм? За це ж одержують і платню! — буркнув дядько Янку.

Хоч часу до зустрічі ще було досить, та Павло хвилювався. Чим він зможе пояснити свою присутність у Бухаресті, коли його мобілізовано на роботу в Констанці? Не варто й вигадувати якусь причину, бо пер-ший-ліпший офіцер зрозуміє обман. Як це Йоргу не роздобув йому відрядження?

В кімнаті дядька цокав будильник. Поїзд відходив о дванадцятій, а Павло призначив зустріч Санді на одинадцяту. О десятій треба вже вийти від дядька. Ще було дві години вільного часу.

За чаєм дядько Янку знову заходився розповідати, на цей раз згадавши аварію, яка сталося у Бачкой В товарному поїзді, що вийшов з Широкої Долини, зіпсувалися гальма, і він почав котитися назад до Плоєшт, а Мунтяну звідти вже вів експрес на Біхор. Спускаючись схилом, товарняк набирав швидкості. За кілька хвилин він промчав аж до Комарніка, і начальник станції ледве встиг про це повідомити. У Брязі експрес хотіли перевести на іншу вітку, але той ешелон випередив їх і вихором пролетів до Кимпіни. Нічого не підозріваючи, дядько Янку наближався до Байкой. Всі дуже полякались. Коли експрес прибуде в Байкой раніше, ніж товарний, його зможуть перевести на іншу лінію. А коли товарняк примчить першим, то його пустять під укіс, щоб уникнути аварії. Однак не було певності, що машиніст експреса вчасно загальмує, що він не вдариться в розбитий товарняк. Поки це вирішували, минуло чимало часу, і пасажирський все наближався. Стояла ніч. Залізничники з Байкой вибігли з ліхтарями назустріч експресові, бо ззаду вже почувся гуркіт товарного, тріск і скрегіт заліза. Товарняк зійшов з рейок.

— І?.. — спитав Павло.

Од напруження, викликаного вісткою про облаву, розповідь старого залізничника схвилювала його. Проте дядько Янку не поспішав.

— В експресі було більше двохсот пасажирів, — повів він, трохи помовчавши. — Чоловіки, жінки, діти…

— Ну й що? — не стримався небіж. — Що трапилось?

— Я загальмував поїзд за три метри од товарняка, — гордо проказав дядько Янку.

Павло почав проходжатись подвір’ям. “Спокійніше, — радив він собі. — Я мушу зустрітися з Сандою. Коли не вийду на побачення, не одержу пакунків з вибухівкою, то ніколи не зумію знайти й Раду. Не можу уявити, куди це мене водила Соня… Спокійніше”.

Глянув через паркан. З обох кінців вулиці стояли солдати.

— Котра зараз година, дядьку Янку?

— Ще є час, твій поїзд відходить о дванадцятій.

— А мені треба ще зайти до знайомих.

Старий безнадійно махнув рукою, по-своєму зрозумівши відповідь племінника.

— Гей, хлопче, послухайся моєї поради. Ти посварився з Джетою? Облиш її… Латаного вже не залатаєш. Це неможливо!..

Було ще п’ять хвилин до десятої. Павло, кусаючи собі губи, з-за побіленого паркана сердито зиркав уздовж вулиці. Невже йому перешкодять саме зараз?

Аделаїда затулила долонями вуха:

— Ох, я скоро збожеволію через цей проклятий вітер та море!

Буря, яка почалася ще вночі, подужчала, і море тепер ревло, а вітер завивав у димарях, як зимою. Султана, заплакана і мовчазна, сиділа на стільці і думала про Павла.

Другого дня на світанні до корчми знову прийшов Горе і почав шептатися з Чунту. Султана всю ніч не склепила очей, не могла забути, як шушукались цілий вечір Горе і отой дивний чоловік, що був їй батьком. Той, хто знущався з неї багато років, а недавно став на диво дбайливим і турботливим, тепер знову лякав її. Все, що він робив, було якимсь дивним і таємничим. Дівчина відчувала, що з його боку їй загрожує якась небезпека, та не знала, як уберегтися від неї. Павло розвіяв би її страх. Але він не прийшов, і Султані без нього було важко і страшно. В її кімнатці під іконою горіла лампадка. Спробувала молитися, та не могла зосередитися.

“Вони задумали якесь зло…” Дівчина стомлено заплющила очі і приглушено скрикнула. Наче побачила Горе, який схилився над закривавленим Павловим тілом. А батько дивився на них обох і стиха, з якоюсь жахливою лагідністю сміявся…

Султана підхопилася, ламаючи руки і водночас проклинаючи себе, бо збагнула, що їй несила відвернути те нечуване лихо. Мучилася, що не може добрати розуму там, де інша знала б, що їй робити.

Повітря в кімнаті здалося їй задушливим. Дівчина підбігла до вікна, відчинила його. З темряви на неї вдарила буря, і Султана затремтіла. Все було ворожим і похмурим. Вона наче заплуталась у якомусь невидимому павутинні. її підстерігали злі духи, знані з дитинства, коли ще дівчинкою вночі йшла до криниці по воду. Та духи ніколи не чинили їй зла. А це не духи і не привиди, вигадані дитячою фантазією. І все-таки вони стежили за нею. За нею чи за її коханим, за Павлом?

Раптом Султана пригадала, яким лютим поглядом зміряв її батько в корчмі, коли його переміг Павло. А потім одразу полагіднішав, став добрим до неї і до її милого.

“Боже, — прошепотіла дівчина, здригнувшись од несподіваної думки, — він усе прикидався!”

Як це можна з приязню ставитися до того, кого ненавидиш? А він ненавидів. Прикидався, а в душі ненавидів. Обох, її й Павла… Ох, ці передчуття і страх недаремні. Щось лихе він надумав. Разом з Горе…

Піднесла до вуст золоту сережку і наче відчула себе сильнішою, вже не такою самітною. Павло прийде по неї, викраде її, як татари викрадали колись своїх наречених. Вона ж наполовину татарка.

“Боже, коли б тільки минув щасливо завтрашній день!”

Султана цілу ніч дивилась у вікно. Буря не вщухала, та дівчина вже не лякалась її. Поклялася тоді в коханні перед морем, і ось воно, бурхаючи хвилями, наче відтворювало хвилювання її душі.

А на світанку прийшов Горе, з букетом гвоздик, у новому костюмі, на диво веселий. Очі його бігали на всі боки. Він наче боявся, щоб його не застукали зненацька. Пошептався з Чунту, потім обидва зайшли в корчму, і шинкар покликав Султану.

— Сьогодні чудовий день, — мовив він. — Мені від щастя хочеться плакати, моя доню… В добрий час!

Очі його були сухі. Батько шкірив зуби. А Султана, біла, як папір, відступила крок назад. Її вже не залякають, вона готова на все.

— Як це розуміти? — спитала з такою зневагою, що Чунту фиркнув і вже підняв руку, щоб ударити її.

— Що ми будемо щасливі, Султаніко! — випередив шинкаря Горе і поклав дівчині в руки квіти. — Батько дав згоду, тепер треба тільки справити весілля.

— Так, я згоден, — прогримів корчмар. — Чого ж ти мовчиш? Уже протуркотіла мені вуха. Горе й хороший, Горе й добрий… Виходь за нього, і дай мені спокій!

Султана поклала квіти на стіл і спокійно вимовила:

— Горе знає, що я люблю Павла.

— Султаніко, — аж застогнав парубок. І почервонів, як рак. — Я тебе кохаю! Ти це знаєш… Викинь з голови Павла, він не пара тобі. Я одягну тебе, як лялечку, матимеш усе, що захочеш… Не дивись, що я перукар, може, ще десь підробляю і маю більше грошей, ніж ти думаєш! Будеш купатися в щасті, чуєш? Носитиму тебе на руках, як панночку…

— Не піднімеш, — відказала Султана, вириваючись од нього. — Я вже виросла…

Чунту подумав, що вони даремно згаяли так багато часу. Тільки зваживши на прохання перукаря, він погодився на цю комедію. Горе знає, що дурнувата дівчина любить Павла, і все-таки надіється її вмовити.

— Вийдеш заміж за Горе, хочеш ти цього чи ні, — сказав він владно. — Я вже досить надивився, як ви женихаєтеся з оцим… Моє слово закон! Одягайся!

“Що? Вони хочуть спровадити мене з дому… А Павло? Він же шукатиме”.

— Швидше, — буркнув Чунту. — Не гніви мене!

Горе мовчки слухав, і злобна посмішка перекривила його вродливе лице. Зволожені очі блищали, наче дві вишні. Знав, що Султана любить Павла, і все-таки на щось сподівався. Ображений і сердитий, тішився, що дівчина опинилась у скрутному становищі. Був задоволений своїм планом, таким простим і підступним.