Він вирішив довести справу до кінця, навіть не повідомивши про це Кремера. Обмежився лише тим, що сказав гестапівцю про кілька номерів нелегальної газети, знайдених в порту.

Як і слід було чекати, обер-штурмфюрер кричав і лаявся, та, зрештою, задовольнився обіцянкою, що слідство триватиме далі. Джурка привів Фаніку в кабінет до Клонару. Він добре розумів, чого вартий цей в’язень, і не міг примиритися з тим, що допитувати береться чванливий і хвастовитий шеф. Проте суперечити резидентові не посмів.

— Ти вийди, — сказав Клонару, навіть не глянувши на інспектора.

І показав Фаніці на стілець.

Джурка зиркнув на нього сердито. Він був досить стриманий, та коли йшлося про його престиж, коритися було не під силу. Сподівався, що йому хоч дозволять побути на допиті. І от проганяють. Слухняно вийшов, злегка грюкнувши дверима.

— Сідай, — мовив Клонару, думаючи, що цей робітник не зрозумів його німого запрошення.

— Мені й так добре, — відповів Фаніка.

Допитливо дивились один на одного. В кабінеті пахло лавандою.

— Мене тішить те, пане Сабеу, пане Штефан Сабеу, — почав резидент, — що доля звела нас разом. Ти віриш в долю?

Котельник мовчав. Напружено, гаряче мізкував, намагаючись вгадати, що таїться в цих словах.

— Людина іноді вершить свою долю, — відповів трохи згодом.

— Саме так. Той факт, що кожен з нас є самим собою, не можна відділити од структури і, я сказав би, од всієї нашої біографії… Та бувають у житті випадки, щасливі обставини. Про них оце я й думаю.

— Не розумію вас, — відказав Фаніка. його веселі очі звузилися, вуста стислися.

— Нічого, зараз зрозумієш, — вів далі Клонару. — Я просто думаю про той щасливий випадок, завдяки якому ми оце розмовляємо. Ми обидва, — підкреслив він, — а не ти і, приміром, Джурка…

— Хто, хто?

— Інспектор, який привів тебе сюди, — люб’язно пояснив Клонару. — Фанатик, заклятий прихильник німців, такий же дурнуватий, як, скажімо, Рекс… Ба ні, пробач. Мій Рекс розумніший. Так, Рекс?

Мопс загарчав у відповідь. Фаніка обвів очима кабінет, і погляд його спинився на двох портретах, що висіли поряд на стіні, — король і Антонеску. Не відповів нічого.

— Отож я й кажу, — вів далі Клонару, — щасливий випадок звів мене з тобою, бо у нас однакові погляди на життя. Обидва ми знаємо, що німці програють війну… Бачиш, який я відвертий, — мовив він, напевно побачивши в очах в’язня подив.

Котельник мовчав. Та раптом посміхнувся:

— А звідки ви знаєте мої думки?

— Давай не будемо гратися в кота і мишку! Я щиро відкрив тобі свої переконання, так само як і ти виявив свої, затіявши цю невеличку операцію в котлі судна, що зветься, коли не помиляюсь, “Лола”. — Клонару якусь мить почекав. Та бачачи, що Фаніка мовчить, відразу ж додав: — Ні, ні, згадав. Здається, “Кармен”. Правда?

“Маєш мене за дурника!” — подумав Фаніка.

— Коли я винен в тому, що хтось помилково линув туди ще розчину… — заговорив він, знизавши плечима.

Та Клонару перебив його.

— Чув, чув я цю казочку. Та я мав на увазі твою операцію, в якій ти користувався… чим? Все забуваю…

— Розчин Піка, — підказав Фаніка.

— Це ти так називаєш каустичну соду? Про мене… Я розумію. Ти мені не довіряєш… хоч я щиро відкрив свою душу. Коли б тобі не набридло моє базікання, сказав би й більше…

— Не бійтесь, — відповів Фаніка, — я у вашому розпорядженні.

Пахло лавандою. І було тепло-тепло. Клонару цей жарт, здавалось, розвеселив. Тонкі губи його ворухнулися, жовтаве обличчя скривилось у посмішці.

— Скажу тобі, — говорив він, — що ти дав маху з тією каустичною содою… Мабуть, не подумав, що є кращі засоби…

— А які саме? — похопився Фаніка.

Біля резидентових ніг загарчав собака. Клонару переставив на столі прес-пап’є.

— Мушу тобі сказати, пане Сабеу, що ти не маєш совісті, — мовив він. — Я ось тут, у приміщенні Секретної служби, висловлюю думки, за які мене треба посадити в тюрму, а ти приховуєш, відмовчуєшся… Чи можна тобі довіритися?

— Це правда, я міг би вас арештувати, — глузливо мовив Фаніка.

На якусь мить залягла мовчанка. Рекс голосно гавкнув.

— Карти на стіл! — спокійно мовив Клонару, наче й не почув його слів. — Розумію, це до деякої міри здається незвичайним, що резидент Секретної служби не підтримує політичної лінії держави. Але траплялися і курйозніші речі. Я на службі, маю платню… І все! А що в мене на думці, то вже моя справа. Не хочу плести дурниць, не хочу переконувати тебе, що і я такий же комуніст, як ти…

— Як я? — перепитав Фаніка.

— Вислухай мене до кінця. Мої симпатії на боці союзників. Але в цій війні вони захоплюються героїзмом росіян, разом з ними захоплююсь ним і я. Битва під Сталінградом — це початок ганебного кінця. Я добре розумію, що резидент Секретної служби не може зостатися живим, коли росіяни будуть тут, а союзники десь там, у Франції… Та якщо зможу довести, що врятував життя комуніста, тоді… Те, що я тобі пропоную, це звичайнісінька угода: моє життя за твоє життя… Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що тебе треба розстріляти? — За що?

— За те, що тобі і мені добре відомо. Тільки я можу тебе врятувати. Не доживеш до процесу або будеш страчений, навіть без суду, без доказів…

Котельник почув виразне цокання маятника, наче йому раптом відкрили вуха: тік-так, тік-так, тік-так…

— Правда, доказів немає, — підтвердив Фаніка.

— Не турбуйся, докази будуть, — посміхнувся Клонару. — Все залежить від мене.

Маятник бився нерівно. Тепер він цокав швидко-швидко, як серце людини.

— Що ж за це? — спитав робітник.

— Дрібничка! Лише кілька слів на цьому аркуші,— байдуже відповів резидент, подаючи Фаніці папір. — Приміром, таке: “Я, Сабеу Штефан, комуніст, заявляю, що мене було звільнено завдяки резидентові Секретної служби Валеріу Клонару”. Дата і підпис…

Фаніка глянув на закам’яніле пожовкле лице співрозмовника. Нічого не міг розгледіти і в його зелених очах, в яких стрибали іржаві вогники. Рекс мовчав. Мовчав і Фаніка.

— Я тебе розумію, — мовив Клонару. — Можеш поміркувати. Поспішати нічого… — І натиснув на кнопку.

Після других відвідин підземної галереї Павло вже не міг заспокоїтися. За взятим муляжем зробив ключа. А з думки не йшов невідомий. Юнак намагався пригадати його постать, пробував уявити її по тіні, яка промайнула в темряві. Можливо, той чоловік навіть трошки нижчий за нього…

На вулиці Павло пильно придивлявся до перехожих. Жест, манера ходити, тягнучи за собою ногу, — щось та могло б видати його. Але ж він не знає ніяких прикмет. На якусь мить побачив тінь… А хіба тінь зоставляє щось у пам’яті?

Кожен перехожий міг бути отим невідомим. Пан, який поважно веде під руку високу жінку, продавець з крамнички на вулиці Мангалії, візник, який сидить на козлах. Може, він маскується. Вдень — пан, продавець або візник, а вночі пробирається в підземну галерею і сідає біля чорного ящика. Павлові вві сні ввижалося, що він знову там, під землею. Начебто бачив і промінь, який повз по долівці, розумів, що незнайомець наближається. Ось зараз присвітить ліхтариком. Ще трошки… Вихопилося з темряви лице. Це була чорна, блискуча куля… Юнак відчув огиду.

Але тепер у нього вже є ключ від скрині. Перед ним розкриється таємниця галереї. Хто ж такий цей невідомий?

Юнак швидко пройшов знайомою дорогого уздовж кам’яних стін. Мигцем глянув на скелет. Подумав про Фаніку, про якого він більше нічого не знає. Ось уже скільки днів минуло! Наче вирвали його з-поміж людей, наче виїхав він в іншу країну або помер.

Павло з болем у душі признався, що останніми днями через несподівану появу невідомого він менше думав про Фаніку. Але ж котельник сидить у тюрмі. І він не зізнається. Коли б Фаніка не витримав і заговорив, тут уже крутилися б шпиги. Та за ними ніхто не стежить. Значить, їхній товариш мовчить.