Темно в хатах. Спить село. І на подвір'ї Михайла Івановича теж ні вогника.
— А як ми звідси виберемося? — озивається Левко. — Хіба таксі з Києва викличемо? — жартує він.
Михайло Іванович просить хлопців закотити мотоцикл у сарай і сам їм допомагає. Потім зачиняє двері. Спалахує електричний ліхтарик…
— Подобається? — запитує Олег.
— Конструкція, самі знаєте, застаріла. Новий випуск куди кращий. А за цей… навіть не знаю. Дві мало, а три багато.
Олег не повірив. Огризнувся без гніву.
— Ми й самі жартувати вміємо. Відраховуй п'ять кусків, Михайле Івановичу.
— П'ять?!
— Ні копійки менше, — твердо говорить Олег.
Михайло Іванович гасить ліхтарик. Його голос чується вже від дверей. Він може і не брати мотоцикл, якщо їм не вигідно. Але більше трьох тисяч не дасть.
«Гад! — шепоче Левко. — Ми рискуємо, а він…» Ніч. Холодний вітер залітає з шляху на подвір'я. Троє стоять, мов німі.
— Беріть три. Я добре даю. Самому збиток буде. Покупець тепер хитрий…
Левко хотів послати його під три чорти, але Олег випереджає Левка.
— Чотири… Давай чотири. Нам у піжмурки не можна гратися, Михайле Івановичу. З колясками і дістати трудніше і пригнати…
Торг триває і в хаті. Нарешті погодились на три з половиною.
Олег підраховує. На дорогу майже тисячу витратили, потім бензин… Що ж їм лишається? А ще ж і третій у Києві жде своєї частки.
— Ми міліцію одурили, а цей… нас.
* * *
У той час, як Олег з напарником перебували поза межами Києва, працівники карного розшуку, між іншим, займалися однією новою справою. В місті знову почали зникати мотоцикли. Їх крали просто на вулиці. Зайшла людина в магазин, і поки вона там побувала — мотоцикл її зникав. Біля однієї перукарні злодіям вдалося одурити хлопчика, який стеріг батьків мотоцикл. Хлопчик потім навіть розповів прикмети злочинця: це був кругловидий, чубатий юнак, у заправлених в чоботи штанях.
Потерпілим показали фотографію затриманого у свій час Левка.
— Він! Точно він, — підтвердив хлопчик.
Принагідно згадалися приятелі Левка і серед них Кущ.
— А де він, справді, Олег Кущ? — зацікавився майор Дубчак. — Може, повернувся вже?
Дзвінок у райвідділ міліції — і все з'ясувалося. Олег дома…
На другий день у кількох квартирах будинку їхньої вулиці побували працівники міліції. Заходили і до Кущів. Вони, правда, цікавилися тільки, чи нема порушень паспортного режиму… Але для Віри це був сигнал тривоги.
— Я знаю, — сказала вона свекрусі. — Їм потрібен Олег… А він, ніби навмисне, дома не сидить… Ночував десь…
Свекруха замахала на неї руками.
— Мовчи. Не накликай біди. Олег відбув своє і нікому нічого не винен…
— Мамо, — просила Віра, — давайте скажемо, що у нас робили обшук. Треба налякати його… Треба…
Вона ще не встигла докінчити, як увійшов Олег. Очі його полохливо бігали по кімнаті.
— До нас приходили? Про що вони питали?
— Тобою цікавилися. Оглядали речі, чогось шукали…
Олег зблід. Вірині слова приголомшили його. Але раптом озвалася мати.
— Ну годі, годі. Не вигадуй… — суворо сказала вона Вірі. — Не тільки до нас приходили. Пропискою цікавилися, от і все.
Олег не знав, кому вірити. Та зустрівшись поглядом з матір'ю, трохи повеселішав.
— Що ж ти, на бога хотіла мене взяти? — Олег презирливо подивився на дружину і вилаявся брудними словами.
* * *
Золоті серпи світла полоснули асфальт, блиснула пряжка на поясі працівника міліції. Таксі стишило хід.
— Черговий контрольно-пропускного пункту лейтенант Таран. Прошу документи.
В цей час із темряви вискочив мотоцикліст: його не зупинили.
— Де взяли пасажира? — розпитував лейтенант водія таксі.
— Ось тут недалеко, по дорозі.
— Гм… А на лічильнику нуль… Забули своєчасно увімкнути?
Водій щось винувато пояснював, пробачався.
— Ні, так діло не піде, — сказав йому лейтенант, — Доведеться скласти акт. А ви, товаришу, — звернувся лейтенант до пасажира, — будете за свідка. До нас часто надходять сигнали, що водії таксомоторів не полюбляють лічильників…
— Але мені ніколи. Я поспішаю, — пасажир був незадоволений несподіваною затримкою.
— Вам у Житомир?
— В Житомир. А потім далі…
— Нічого страшного. До Житомира доїдемо разом, а там ви будете потрібні на кілька хвилин. Підпишете акт як свідок, та й усе.
«Свідок» хоч і сперечався, але не мав наміру сваритися з міліцією.
В міській міліції водія і свідка повели до чергового… Тимчасом у сусідній кімнаті майор Дубчак розмовляв з житомирськими колегами.
— Затримаємо «свідка» до завтра. Я займуся ним лише після того, як наші товариші до кінця простежать за мотоциклістом. Нас цікавлять їхні зв'язки, адреси… Олег поки що не повинен догадуватися, в чому справа.
Викликали чергового.
— Документи у водія в порядку? — запитав Дубчак.
— Так точно!
— А у «свідка»?
— Свідок назвався Фьодоровим й каже, що забув документи дома в Києві.
— Фьодоров! Не Кущ, а Фьодоров… Добре. І те, що він без документів, добре… Ось вам формальна причина для затримки…
Як і слід було чекати, такий поворот справи не сподобався Олегові. Він гаряче запротестував:
— Хто вам дав право хапати людину на дорозі? Я скаржитимусь…
Перед ним вибачались і все ж сказали, що до ранку відпустити не зможуть.
— Ви без документів. Тепер ніч. А в нас до того ж трапилася одна неприємна історія…
Його залишили в кімнаті чергового. Це до певної міри заспокоювало. Вранці, коли прийде місцеве начальство, у всьому розберуться і негайно відпустять.
… На околиці Житомира сидів на мотоциклі з потушеною фарою Левко. Він ніяк не міг зрозуміти, чому так довго немає Олега.
Годинник показував, що він стоїть уже більше години. Чим довше він чекав, тим більше тривожився. Різні думки непокоїли його. Кінець кінцем вирішив сховати десь мотоцикл і вертатися в місто, щоб з'ясувати, де Олег.
Обережно, не заводячи мотора, покотив мотоцикл на польову стежку, яка ледве вимальовувалася в темряві. Пройшовши метрів сто, звернув у вибалок і тут під кущами заховав мотоцикл.
Через півгодини він опинився в центрі міста. «Де шукати Олега або водія таксі? Може, водія затримав контролер, у нього ж не працював лічильник». Так розмірковуючи, брів навмання і мимоволі звернув у провулок, де містилася міліція. При світлі, що лилося з вікон, побачив «Победу», поцяцьковану шашками. «Таксі!» І на ньому київський номер. За мить він уже твердо знав, що це та машина, якою вони їхали.
«Ні, справа тут не тільки в лічильнику», вирішив він і похолов від догадки. Треба було негайно добиратися до Михайла Івановича і попередити його.
Над містом висів низький туман, і ліхтарі здавалися матовими. Хтось ішов попереду, добре чути було його кроки, але постаті Левко не бачив. Він подумав, що світити фарою не зовсім безпечно. А не світити — шию звернеш. Чи не краще скористатися таксі або вантажною автомашиною? А мотоцикл можна буде забрати, як усе минеться.
На зупинці стояло кілька машин. Він поговорив з шофером, сказав, куди йому треба їхати. Той відмовився, пославшись на ненадійність скатів. Левко підійшов до другої машини.
— Знаю я це село. Дорога туди погана, — морщився шофер. Але почувши, що Левко заплатить за обидва кінці і ще на «сто грамів» дасть, погодився.
Скоро вони виїхали на ровенський шлях, і Левко побачив слід на стежці, що вела в поле. Це був слід мотоцикла…
* * *
Нічний туман трохи нашкодив працівникам карного розшуку. Ті, що стежили за мотоциклом, не помітили, коли він зник. Слід вивів їх на польову стежку, і незабаром вони дісталися до кущів, де й натрапили на мотоцикл без водія.
