За вікном пропливають нові квартали, сквери. Ось на постаменті з чорного граніту знайома гармата, вона увінчала славу революційних арсенальців.

У відділі кадрів нікого не застали. Дівчина з комсомольського комітету відвела їх у завком профспілки і познайомила з літнім робітником. Той довго протирав кінчиком хустки скельця окулярів, потім надів їх і попросив показати йому листа. Читав, намагаючись розібрати кожне слово.

— Федір Прокопович у листі згадується, — морщив старий чоло. — Майстер Федір Прокопович… — І враз ляснув себе долонею по лобі. — А чи не колишнього начальника цеху Шмарука має він, люди добрі, на увазі? Це ж Шмарука і звуть Федором Прокоповичем. Тільки рідкий гість він у нас, на пенсію вийшов.

Подзвонив у цех, потім ще кудись. Хвилин через десять-п'ятнадцять урочисто передав трубку Молибозі: «Шмарук».

Вислухавши розповідь про знахідку, Федір Прокопович Шмарук відповів:

— Лист Михайлові Левадному належав. Ми з ним справді кумували… Михайло працював до війни у моїй бригаді… Дружину його звати Галиною, а сина — Валерій. Знаєте братську могилу на схилах Дніпра, де поховані герої боїв за Київ? Там і він лежить… Ми часто ходимо туди з Галиною Дмитрівною…

Молибога відчув, як щось важке підкотилося до грудей, стисло серце. А в трубці звучав той самий голос.

— Валерій Левадний виріс, це вже здоровий хлопчисько. І, скажу відверто, біда з ним матері. Дуже вас прошу, дорогий товаришу, побувайте у Левадних… Я охоче покажу вам, де вони живуть.

У жінки, яка їм відчинила, лице пашіло рум'янцем.

— Цвітемо, весну чуємо! — приязно поздоровкався Федір Прокопович з хазяйкою. Побачив повні ночви і похитав головою. — З роботи і знову за роботу? Е, так ми з вами, Галино Дмитрівно, не умовлялися!

— Проходьте, прошу, в кімнату. Я зараз…

— Та ви не клопочіться. Завітав до вас, Галино Дмитрівно, з будівельниками столичними. Оце по дорозі розповідали, як там околиця змінюється. Чуєте, за шість-сім місяців чотириповерховий будинок готовий, електрика, парове опалення, газ і таке інше.

Федір Прокопович бадьорився, розмовляв надто голосно, і це було для тих, хто його знає, певною ознакою. Микола Молибога принаймні перехопив стривожений погляд жінки і відчув, що й сам хвилюється. Та пізно відступати. І навіть неможливо, бо Федір Прокопович ще по дорозі багатозначно заявив: «Нехай читають. Валерію особливо корисно…»

— А де ж синок? На роботі? — звернувся Федір Прокопович до хазяйки, коли та увійшла з кухні, вже без фартуха.

Вона дивилася на незнайомих, трохи ніяковіла.

— Мабуть, у кіно Валерій…

— Невже і досі не працює?.. Погано… — похитав незадоволено головою. — До вас на «Арсенал» не захотів. І, виходить, на шахту не поїхав…

Щоки Галини Дмитрівни тепер уже не грали рум'янцем, як спершу, великі чорні очі зробилися настороженими і перебігали з одного обличчя на друге.

А Молибога, оглядаючи два скромні, схожі на солдатські, ліжка, нефарбовані табуретки, прану-перепрану скатерку на круглім столику, тимчасом думав: «Не солодко живеться вдові, ой, не солодко». Згадав свою матір і худеньку босоногу сестричку, себе малого згадав з обмороженими пальцями і майже фізично відчув біль… Перед ним несподівано виник образ іншої жінки з такими ж красивими очима, як у цієї вдови. І подумав Микола ревниво, звертаючись до загиблого солдата, з чиїм листом прийшов сюди: «Твоя, Михайле, бач, і досі сама… А могла б давно знайти пару, могла б… Он як світиться в ній привабливий вогник жіночості!»

Минали хвилини, а Федір Прокопович усе ніяк не міг приступити до діла. Розмова крутилася навколо Валерія. І з цієї розмови Миколі Молибозі неважко було догадатися про сумну істину. Горя з Валерієм ця жінка має досить. Зріс він невдячним сином, материних рук не шкодує, а своїми нічого путнього не навчився робити.

«Має рацію Федір Прокопович, — вирішив Микола Молибога. — Лист нагадає синові його обов'язок перед пам'яттю батька».

Нарешті старий підвівся, підійшов до Галини Дмитрівни.

— Дивні речі відбуваються, Галино, на світі. Слухай-но, з чим ми прийшли до тебе. Казав, тобі, ці люди — будівельники. І треба ж трапитися такому. Викопуючи котлован, наткнулися вони на старий окоп чи бліндаж… Чуєш, Галино. А там серед різних забутих солдатських речей — лист…

Жінка побіліла.

— Кажіть… Кажіть…

— Що там казати… Ось у товариша лист, і ми його всі, пробач нам, змушені були прочитати. Без адреси був конверт, розумієш. Не встиг, видно, Михайло…

Галина Дмитрівна простягла тремтячі руки. Взявши в Молибоги сіренький трикутничок, притисла його до грудей і завмерла.

Вона ще не отямилася від несподіванки, як у двері постукали. Стукіт був незвичайний, ніби чиїсь пальці добували з сухого дерева мелодію пісні.

— Отак… Отак і Михайло стукав завжди… А тепер син… Це я навчила… — крізь стогін почулися слова Галини Дмитрівни.

«Це я навчила»… Тільки про стукіт, певно, й могла вона так сказати, — думав Микола Молибога, вертаючись додому. — Тільки стукіт батьків… А все інше в хлопчиськові чуже, ніби народився він не в трудовій родині.

Мимоволі порівнював двох юнаків. Петро знає, як свій хліб заробляти, сам себе зодягає, ще й у село посилає щомісяця «малим на гостинці». А цей… Ні на що не звернув уваги — ні на чужих людей, ні на материні заплакані очі. «Гроші одержала?» — і накопилив верхню губу, почувши відповідь. Навіть кепочки клітчастої не скинув, збирався, видно, зараз же кудись бігти, і тільки грошей йому бракувало.

Стояв на порозі кімнати, зухвало міряючи всіх красивими, як у матері, очима. Сіре габардинове плащ-пальто з хутряним коміром, туфлі на товстенній світлій підошві…

Федір Прокопович майже силою посадив хрещеника на стілець.

Усе, що було потім, назавжди запам'ятається Миколі Молибозі. Тільки-но мати дочитала до того місця, де йшлося про нього, Валерика, про те, що йому після школи слід іти на «Арсенал» під руку кума Федора Прокоповича», Валерій криво усміхнувся. І вже так і сидів, скептично поглядаючи на лист у материних руках і на несподіваних гостей.

Суворо розмовляв Федір Прокопович, казав, що Валерій не вартий називатися сином героя-солдата, обіцяв написати про нього в газету Гудив при всіх, а Валерій — хоч би що. Тримався бадьоро, навіть зухвало і наостанку звернувся до арсенальця з проханням позичити йому «хоча б десятку».

«Зовсім зіпсований хлопчисько!» гнівався Молибога.

Петро теж ніяк не міг зрозуміти відносин, які склалися між матір'ю і сином Левадними, не міг повірити, що на оте сіре пальто і на дорогі черевики та костюм заробляла для нього мати, а не сам Валерій.

— Я так думаю, що не варто показувати йому бліндаж, — обізвався Петро до Молибоги. — У нього ні розуму, ні серця. Тільки матері настрій псуватиме. Шкода мені її, Миколо Павловичу. Бачили, який на ній одяг? І чоботи кирзові… Валерій поруч з нею — професор! А не видно, щоб хоч вдячний був. — Глянувши в зосереджене обличчя старшого друга, Петро впевнився, їло той поділяє його думки. І вже сміливіше додав: — От прийдуть вони, а ми відкличемо чепуруна вбік і дамо йому «прикурити»… Поговоримо відверто, що він за птиця…

Молибога, мабуть, щось своє мав на думці, бо не дозволив зачіпати Валерія. Після вечері обидва побували в сусідній кімнаті, у знайомих шоферів. І на другий день, — якраз був вихідний, — усі шестеро на чолі з Молибогою прийшли на будівельний майданчик. Були в святковому одязі, в начищеному взутті. Петро приніс електричний ліхтарик.

Через кілька хвилин на шосе зупинився синій «Москвич». Першим виліз арсеналець Федір Прокопович за ним — жінка у чорній шалі, далі Валерій у своєму шикарному плащ-пальті. Федір Прокопович прикрив очі долонею від сонця, яке підбилося вже височенько і світило сьогодні по-весняному, оглянув кучугури насипаної екскаватором землі, будівельні матеріали. Потім переніс свій погляд на київські висоти… В ці хвилини йому хотілося, мабуть, уявити, що саме бачили солдатські очі незабутньої осені сорок третього року…