— Про одне лише проситиму вас, — нагадала Галина Дмитрівна. — Наша з вами розмова — таємниця. Валерій дуже просив нікому не розповідати…
— Совіститься хлопець… Це добре, коли совіститься…
У двері постукали.
— Це не вони, — сказала. — Наші не так стукають.
І справді, принесли вечірню газету. Поки Галина Дмитрівна поралася біля плити, гість встиг нашвидку проглянути першу й останню сторінки. Раптом він чимсь зацікавився.
— … під час обшуку… облігацій державних позик… золоті годинники, персні… Що? Золоті монети? Здорово! Чуєте, — обізвався до Галини Дмитрівни. — Тут ідеться про Чорнопудренка. Ось послухайте. «Працівниками карного розшуку з допомогою активістів з місцевого населення викрито зграю шахраїв, яка займалася спекулятивною скупкою облігацій, золота, дорогоцінностей. Організатор зграї М. Чорнопудренко, він же Черняк-Сокоропуд-Кітпіаді, його підручні П. Городинський, С. Лівшиць та інші — затримані. Під час обшуку на квартирі М. Чорнопудренка виявлено в панелі парового опалення схованку, де зберігалися облігації, золоті речі, дорогоцінне каміння, монети на загальну суму понад мільйон карбованців. Слідство триває…» Уявіть лишень, Галино Дмитрівно, скільки років треба працювати за таку суму робітникові. Мільйон! Хоча б мене взяти… Одержував я коли як — тисячу, тисячу двісті. За рік виходить десять, дванадцять тисяч, за десять років сто… Ну от — сто років треба простояти біля верстата Федору Прокоповичу Шмаруку, нічого не пити, не їсти, одягу не купувати і так далі… Та все одно не заощадиш мільйона, за сто років не заощадиш. А вони, бач, заощадили! Я б усю суму на дитячі будинки віддав. Нехай діти скористаються і таке інше.
Але що це з Галиною Дмитрівною? Тарілка, яку вона тримала, впала, тільки черепки брязнули по кімнаті.
Федір Прокопович збагнув: за сина боїться. Мабуть, останні два слова, вичитані ним у газеті, «слідство триває», нагадали матері, що і Валерій може опинитися на лаві підсудних. «Ні, не все ти, Галино, сказала мені про Валерія, якщо арешт зграї шахраїв так вплинув на тебе!» подумав Федір Прокопович. А втім, жінку треба було заспокоїти. Віті згорнув газету, сховав окуляри. Повільно заговорив:
— Найстрашніше для вас уже минуло. Тепер Валерій працює, дружить з чесними людьми і таке інше… Це обов'язково врахують…
— Чому його і досі нема? Я не переживу, якщо і його… — Та ось Галина Дмитрівна почала прислухатися. Стукіт був знайомий, батьківський. «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та». Галина Дмитрівна кинулася мерщій відчиняти і завмерла, побачивши Миколу Павловича одного. Переполошено округлила очі, тремтячими губами запитала:
— Де він? Де Валерій?
— За хвилину буде, — спокійно відповів Молибога. — Сусіди шафу нову привезли, гукнули його на допомогу…
Чоловіки поздоровкалися.
— Ви знову чимсь схвильовані? — Молибога підійшов до Галини Дмитрівни, співчутливо подивився на неї.
— Ось, — віддала йому газету. — Чорнопудренка заарештували. Слідство триває…
Він з цікавістю прочитав міліцейську хроніку.
— Так… Мільйонщиками виявилися шахраї. Добре, що їх викрили нарешті. Радіти треба, Галино Дмитрівно, а не вішати носа. Вірте мені… Пастку, куди міг потрапити Валерій, ліквідовано… Ніщо йому тепер не загрожує. Працюй, живи чесно.
— А як притягнуть і Валерія? Здавав же він облігації, знався з Чорнопудренком…
— Не притягнуть… — твердо пообіцяв Молибога. — Валерій своєчасно опам'ятався, визнав свою провину. Тепер він робоча людина, корисний член суспільства. До речі, я не встиг вам розповісти… Саме сьогодні в житті Валерія трапилася важлива подія. Він уперше самостійно керував краном!
Галина Дмитрівна з радісним хвилюванням дивилася на Молибогу.
Прозвучало знайоме: «Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та».
У робочій ватянці, трохи широкій на нього, у батьківській чорній шапці-ушанці ввійшов Валерій. Брезентові потерті рукавиці, запхнуті за пояс, мали на собі рудуваті плями іржі і мастила. Він скинув шапку і стріпнув головою. Русявий чуб Валерія був мокрий.
— Салют, Федоре Прокоповичу! — привітався Валерій. — З сирого дерева шафа, чи хтось каміння в ящики понакладав, — розповідав він, витираючи спітніле чоло, — пудів десять, не менше. Ледве подужали…
Матері здалося, що на синовій голові вона бачить сиве пасмо. Але ні, звідки йому взятися… То стружечка заплуталася…
Обережно дістала стружку, розглядала її, як щось дороге. Може, стружка і не з будови, а з шафи, яку тільки-но допомагав нести Валерій, Але перед очима Галини Дмитрівни враз постав той будівельний майданчик, де колись був бліндаж її чоловіка і де тепер працює Валерій.
Стружка у волоссі сина… Пахуча стружка соснини… Як багато заспокійливого сказала вона серцю матері!
ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
У кабінеті капітана міліції Миколи Данилевича пролунав телефонний дзвінок. Працівник швидкої допомоги коротко розповів про пригоду. Півгодини тому до них привезли пораненого підлітка. Хлопець твердить, що він тренувався на кільцях і впав. Але це брехня. Від падіння рана була б іншою. Хлопця хтось поранив ножем.
Микола Данилевич записав адресу лікарні.
— Лікуйте хлопця, а ми все з'ясуємо, — пообіцяв він.
У той же день капітан познайомився з кількома учнями восьмого класу, де вчився потерпілий, з його вчителями. Потім він пішов до батьків хлопця.
Квартира з двох кімнат, красиві меблі, картини. До капітана вийшла добре одягнена молода жінка — мати пораненого. Вона намагається вдавати з себе зовсім спокійну, але очі її дивляться на капітана стривожено…
— Так. Мій Вася постраждав. Я завжди просила його бути обережним. Та й учителі хороші, хіба можна займатися фізкультурою там, де розкидано всілякі дошки, залізо? Мій синочок, моє сонечко так страждає, так страждає…
Капітан Данилевич сказав, що йому хотілося б почути від матері докладніше про Васю. Як він ріс, з ким дружить. Обличчя жінки зробилося настороженим.
— А ви, пробачте, хто будете? Піонервожатий?
— Ні, не піонервожатий, — сказав Микола Данилевич. — Я працюю в міліції.
Жінка зблідла.
— Я нічого не розумію. Чому це раптом вас зацікавив мій син?
Почувши від капітана, що ні з яких кілець її син не падав і що його хтось поранив ножем, жінка нервово запротестувала.
— Ні, ні, і не вигадуйте нічого такого! Мій Вася не водиться з хуліганами.
Вони кінець кінцем домовилися, що мати нічого не скаже синові про візит працівника міліції.
Зустріч з Васиною матір'ю дещо дала капітанові. Він дізнався, що Вася, або, як його називає мати, — «сонечко», живе не тільки в цій квартирі, а часом і в своєї бабусі на Пушкінській вулиці. Довгий час Вася виховувався без батька, бо той після війни не повернувся в сім'ю і живе десь у Москві. Про батька Васі нагадують раз у місяць, коли приходить грошовий переказ на чотириста карбованців.
З ким Вася дружить? З ким ходить у кіно, з ким проводить вільні години після навчання? Які книжки читає шістнадцятирічний юнак і про яку професію, про яку працю мріє?
На жаль, ці запитання поки що залишилися без відповіді.
В лікарні капітанові підтвердили, що рану зроблено чимсь гострим.
Хто з Васиних друзів носить із собою ніж?
Може, зайти до Васі в палату, познайомитися з ним і про все поговорити по щирості? Але чи це допоможе? Лікар каже, що хлопець уперто дотримується вигаданої версії. До того ж тепер і нервувати йому не можна. Хіба що через два-три дні, коли мине небезпека зараження.
У капітана Данилевича багато справ, але Васина історія примушує зайнятися нею в першу чергу.
* * *
