Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…

… У вікно заглядав світанок.

Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.

Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?

Нетерпеливо чекала, коли Олег піде з дому. Тоді розповіла все свекрусі.

— І ти повірила йому? — накинулася на неї Олегова мати. — Олег навмисне тебе лякає, жартує з тобою. А ти хтозна-що верзеш. Дивися, перед людьми нас не осором…

Віра з надією дожидала Олегового батька. Він кращий за матір, щиріший, правдивіший. Він — чесний. Невже й він не повірить, що ті дві тисячі не вигадка? А свекруха вела своє.

— Гроші, кажеш? Вірю, міг і гроші показати. Хіба тобі не відомо, що Олег знову збирає на машину. Скільки там у нього, не знаю. Дві тисячі, мабуть, набереться. Ех ти, нерозумна! Жартів не розумієш. Випив хлопець, от і захотілося йому похизуватися.

На тому розмова й скінчилася.

До своїх батьків Віра не пішла. Нізащо в світі вона не скаже їм ні слова…

Олег сьогодні прийшов раніше, ніж завжди. Тверезий, тихий. Приніс їй красиву коробочку з духами, пудрою, кремом. Розмовляв лагідно.

Віра бачила, що він підлещується до неї, але їй від цього не легшало.

— Сердишся? І досі сердишся?

— І досі, — відповіла вона. — Ти обіцяв стати іншим…

— Яким?

— Чесним… Інакше не буде нам життя. Ні нам з тобою, ні нашому синові…

— Чесність, чесність… Сподобалося тобі це слово. На самій чесності далеко не поїдеш.

— І не треба далеко їхати. Треба жити, як усі. У тебе є руки, є розум. Скоро і я зможу працювати. Хіба ми не заробимо на себе, на сім'ю?

— Ну добре, добре, — примирливо сказав Олег. — Якщо хочеш, я дам тобі таку розписку… Через три місяці я дозволю тобі піти на роботу, вчитися.

— А ти знову візьмешся за своє?

Він трохи подумав.

— Розумієш, я ж не сам. Нас ціла компанія. Треба якось хлопцям пояснити… А то подумають — я боягуз…

— І поясни, — наполягала Віра, — а якщо ні, то я поясню. Я їм скажу… Ти не сам, у тебе дружина, син… Вони не мають права на тебе, а ми — маємо.

— Ну добре, добре. Говори тихше…

— Ти більше не підеш? Скажи, що більше не підеш до тих… — ледве не назвала його дружків злодюгами. Стрималася, бо хотіла спробувати ще по-доброму поговорити з Олегом.

Він пригорнув Віру.

— Заради тебе… Я на все згоден… Ну, посміхнись, і не будемо більше сваритися.

Їх троє сиділо у буфеті. Три пляшки пива перед ними. Під столиком лежала порожня пляшка від «Московської».

Курили і про щось тихо радилися.

Широкоплечий юнак у новому пальті і дорогому велюровому капелюсі говорив:

— Мій план гарантує повну безпеку. Один — бере, другий забезпечує доставку… Третій — збуває…

— Третій — це ти, Олег? Ну, а я — перший?..

— Само собою… Ніхто не їздить краще за тебе, Левко.

— А гроші порівну?

— Як і раніше… Ну, згода?

— Спробую… А там видно буде, — і Левко молодцювато випустив під стелю кільце жовтуватого диму.

— А ти? — звернувся Олег до третього.

— Питаєш! Куди тільки їх доведеться переганяти?

— Я ж казав — у Житомир… Вірніше, в тому напрямку. Квартиру я підібрав…

— Тоді все. Кінчайте базар… Нам же сьогодні…

Левко зупинив його.

— Годі… Все ясно.

Розлили пиво, випили. Платив Олег.

На вулиці людно — кінчився робочий день. Повз них промчала темносиня «Победа» з широкою червоною смугою.

Хлопці перезирнулися.

— З якою швидкістю пішла! — захоплено сказав Левкові Олег.

— Теж мені швидкість!

— А тебе наздогнали б…

— Дивлячись на якому мотоциклі.

— Треба на всякому давати клас. Тоді і гроші будуть, і неприємностей менше…

Гуляли на Хрещатику, зачіпали дівчат, сміялися. Олег кілька разів дивився на годинник. І, нарешті, сказав:

— Пора.

Взяли на Бесарабці таксі. Олег назвав адресу.

Зупинилися біля високого будинку. Таксі відпустили. Олег оглядівся, потім показав на дерев'яний кіоск в кінці вулиці.

— Я чекатиму там.

Двоє відчинили парадні двері будинку і зникли в сутінках коридора.

Олег зайняв вигідну позицію, витяг цигарку і спостерігав. На вулиці було чимало пішоходів, проїжджали автомашини, трамваї. Хвилини тяглися помалу, ніби годинник застрайкував. Та ось у під'їзді будинку з'явилася знайома постать. Ще через мить Левко вихопився звідти ж на мотоциклі. Олег бачив, як Левко пересік трамвайну колію і взяв курс на набережну.

— Повний порядок, — кинув Олегові напарник, проходячи до трамвайної зупинки.

Через хвилину Олег став поруч з ним.

— Тепер на вокзал?

Олег ствердно кивнув.

… Повернувся додому о першій годині ночі.

— Не спиш? — запитав Віру. — Даремно… А мені завтра в Житомир… Рано доведеться вставати.

— І надовго в Житомир?

— Та ні. Ми з одним дружком взялися кіноапарат ремонтувати. Справа невелика, а по сотні чистими заробимо. Транспорт за їхній рахунок…

Хотілося вірити, що він каже правду.

Таксі мчало по асфальтованому шосе. Київ залишився далеко позаду. Олег час від часу виглядав з машини. Все йшло добре. Ніхто за ним не гнався, ніхто ним не цікавився.

У шофера свої турботи. Відразу за Києвом він вимкнув спідометр і тепер придивлявся до шляху, щоб не наскочити бува на автоінспектора.

Контрольний пункт. У шофера перевіряють маршрутний лист (спідометр знову ввімкнено). Повний порядок. У Житомирі Олег зупиняється на автобусній станції. Забирає свій вантаж — розібраний і акуратно упакований мотоцикл. Звідси Олег бере інше таксі, місцеве.

Ще півтори години їзди, і він на околиці великого села. Переїжджають місток. Почалися хати… Ось і зупинка. За ворітьми гавкає собака. У хвіртці немолодий чолов'яга в пальті наопашки.

— Приймай гостинець, Михайле Івановичу.

— Іжевський? — запитує той нетерпляче.

— Як бачиш.

— І знову без коляски. Не дотримуєшся, виходить, свого слова…

— Ну, добре, добре, — незадоволено обриває його Олег. — Встигнемо полаятись.

У селі він довго не затримується. Гроші в кишені — можна їхати додому. На ходу вислухує останнє напучення…

Тільки аж у Києві згадує пораду Михайла Івановича. Усміхається загадково. Хлопцям він скаже, що сам придумав таке. Ось коли, справді, можна буде переключитися на машини з колясками!

Минає кілька днів, і він знову в дорозі…

З Києва таксі, в якому за пасажира Олег, виходить надвечір. Метрів за п'ятсот від нього — мотоцикліст. Швидкість у «Победы» досягає тепер вісімдесяти кілометрів, та інтервал між ними не збільшується. Молодець Левко! Ось попереду заблискотіли вогні контрольного пункту. Таксі стишує хід. У світлі фар — постать людини у формі.

— Погасіть фари!

Та шофер не чує чи робить вигляд, що не чує. Засліплена фарами «Победы», людина у формі не встигає дати сигнал мотоциклістові і вже бачить тільки його спину…

— Ну й зірвиголови їздять! Бачили, як прошумів, ніби реактивний.

Перевірено документи у шофера таксі — і вони їдуть далі.

Олег дружньо плеще шофера по плечу.

— Маєш четвертну на чай. Заробив чесно…

Шофер, звичайно, не знає, що фарами прикрив злодія, йому розповіли вигадану історію: придбали мотоцикл, а прав поки що нема. От, мовляв, і доводиться викручуватися…

На околиці Житомира Левко зустрічає в умовленому місці Олега.

Далі вони рушають разом. Олег похитується в колясці, придивляється до знайомого шляху. Дорога тут важка, швидкість невелика. В кількох місцях доводиться підштовхувати машину, яка в глибокій колії «сідає» на черево.