— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України–Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.

Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту Воля знову як і в минулому відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.

Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки–но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу Воля набрав номер Розвідувального комітету Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.

— Я слухаю, пане президенте.

— Хочу з вами зустрітися, Ігорю Петровичу.

— Коли? — в голосі Гайдука не було ні здивування, ні радості -лише холодна офіційна ввічливість.

— Сьогодні ввечері о сьомій. Я чекаю на вас у палаці.

— Буду — відповів Гайдук й одразу відімкнув геджет.

* * *

Тридцятишестиповерхова башта, в якій колись жила з батьками Ерна Еріхівна Богошитська, стояла порожня: більша частина мешканців померла під час Великої Темряви й Чорного Мору а ті, хто залишилися в живих, розійшлися по селах і так і не повернулися; Богошитська, ще будучи членом ЦКР, потурбувалася переписати на себе цю власність. Будинок почистили, відремонтували, налагодили роботу ліфтів, поставили внизу варту — щоб відбивала спроби слизовиків перетворити елітну споруду на содомогоморний бар–далей.

Стоячи на тридцять п'ятому поверсі перед ледь прочиненим вікном, Ерна дивилася на зелені лісові масиви, що підступали з заходу до Окружного шосе, — і ці поліські пейзажі, залляні літнім сонячним світлом, ледь задимлені легким туманом відстані, викликали в неї сум, якого вже Давно не знала, — сум за батьками, які так любили свою маленьку Ерночку сум за дитинством, за втраченими ілюзіями, їй раптом схотілося відкрити навстіж вікно й полетіти над шосе на південь — над Вишневим, над соснами Боярки до рідного Василькова, до їх старого дерев'яного будиночка біля Застугни; знову сидіти у дворі за дощатим столом й малювати своїх улюблених птахів; а поряд, відбиваючись від ос, щоб мама варила вишневе варення на літній печі й Ерночка бігала раз за разом лизати біло–червону солодку піну яку мама збирала великою дерев'яною ложкою з булькаючої поверхні й скидала на тарілку Вітер з лісів розкидав папери по кімнаті, й Богошитська зачинила вікно, наче відрізала всі спогади та ілюзії.

Пішла до ванної кімнати, стала перед дзеркалом й почала краяти ножицями вибілені патли, знищуючи досконалий витвір перукарського мистецтва Льоні Брежнєва. Потім вичавила з тюбика чорну фарбу й густо намастила нею голову попередньо одягнувши полілатові рукавички. Одразу відчула аміачний запах — добре, що не сірчаний. Через півгодини стала на коліна перед ванною й пустила на голову струмінь теплої води.

Відновивши природний свій колір, який, хоч як дивно, сподобався їй більше блондинного, Ерна Еріхівна витягла з торби принесені нею з канцелярії паспорти — всього чотири, на ім'я Хельги Мюллер, Оксани Хлузько, Катажини Дембко та Марфьони Каретникової — й сховала за підкладкою легкого плаща, виготовленого зі спеціальної радіопоглинаючої тканини, що гарантувала невидимість на екранах радіолокаторів. Нарешті дістала з комори, де зберігався ще з батьківських часів різний мотлох, картонну скриню й поклала на паркетній підлозі найбільший свій скарб: PFD‑X15 — personal flying device, апарат індивідуального лету взятий на озброєння ізраїльськими десантниками й українськими військовими розвідниками.

Почувши тупіт і гуркіт згори, з пентхаузу Ширки, зрозуміла, що то її охорона займає позиції на даху й перетягує меблі на верхньому поверсі. Страх, якого ніколи не знала раніше, стиснув її серце.

84

О 6.45 РМ бронеавтомобіль Гайдука «Козак Мамай-2» з десятьма спецназівцями, очолюваними Чмілем, під'їхав з Хрещатика на Європейську площу — до парадних сходів президентського палацу Численні пости жандармерії не зупиняли «Мамая-2».

Можна було скористатися службовим в'їздом з Трьохсвятительської, але Гайдук, боячись пастки, вирішив увійти до палацу через головні двері: снайпери РОК контролювали площу і вхід до Українського дому.

Однак нічого не трапилося, навпаки, начальник охорони президента Шаміль, якого Гайдук знав ще з часів гетьмана Махуна, зустрів його перед входом й люб'язно запросив до палацу У вестибюлі світилися лише плафони резервного світла, й перші літні сутінки лягли на постать Перуна, який стояв у похмурій задумі; навіть титановий меч у його руках не виблискував грізно, як колись. Китайської охорони всередині не було — мер China‑town Янь Дун'юе, обурений вбивством Індіри, а ще більше Тристороннім пактом, що суперечив інтересам Піднебесної імперії, відкликав китайських народних добровольців з президентського палацу. Рідновіри також не стояли у почесній варті біля ніг Перуна.

Шаміль ні слова не сказав, побачивши охорону Гайдука, яка щільно оточувала генерала, коли, накульгуючи, повільно йшов він до ліфта: троє увійшли до кабіни з Гайдуком і Шамілем, а семеро кинулися сходами вгору й, захекані, зустріли Гайдука в приймальні президента, заблокувавши про всяк випадок референтів з вечірньої зміни.

Василь Воля зустрів Гайдука на порозі свого кабінету чарівною білосніжною усмішкою.

— Радий вас бачити, Ігорю Петровичу при повному здоров'ї. Мені весь час доповідав професор Поліщук, а ми допомагали йому чим могли — ліками, людьми. Щойно я підписав указ про ваше повернення на посаду після тривалої хвороби. Сідайте, прошу вас. Каву питимете?

Проте Гайдук не причинив за собою двері. До кабінету разом з ним увійшли Чміль та троє охоронців, і генерал став перед відполірованим столом президента (тепер, у згасаючому світлі літнього надвечір'я, яскраво сяяли барвами вітражі у верхній частині башти–кабінету).

Гайдук, вдягнутий у легку літню камуфляжну уніформу витягнув з кишені куртки складений навпіл папірець й розгорнув його.

— Громадянин Капран Василь Маркіянович, — читав повільно, щоб утамувати хвилювання, щоб не зірвався голос. — Рішенням Комітету порятунку головою якого обрано мене, ви позбавлені посади президента. Вас буде інтерновано без права займатися політичною діяльністю упродовж п'яти років. Причина — ваша нездатність керувати державою, укладення вами зрадницького Пакту Трьох, ваше небажання створити дієздатні Збройні Сили у період зростання зовнішніх загроз самому існуванню держави й народу Ви зробили все, щоб обеззброїти народ і державу перед лицем агресії.

— Хто ви такий?! — вигукнув Василь Воля, відступаючи впритул до столу й шукаючи кнопку тривоги: сподівався, що, коли натисне її, на порозі з'являться охоронці й знищать цих вторгників на чолі з божевільним генералом, якому забаглося скуштувати влади, що по праву належить йому Василеві Волі. — Ви — зрадник, самозванець, узурпатор! Не ви мені давали цю владу і не вам її забирати!