Час великої гри. Фантоми 2079 року
1
2
З
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Частина третя. ЗОМБІ
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
Частина четверта. СЛИЗОВИКИ
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
Частина п’ята. ВОСКРЕСІННЯ
63
64
65
66
67
68
69
70
71
72
Частина шоста. ОПЕРАЦІЯ «БІС»
73
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
92
93
94
notes
1
2
3
4
5
6
Час великої гри. Фантоми 2079 року
Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою — продовженням гостросюжетного політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Вихід сенсаційного роману «Час смертохристів» у 2011 році став значною літературною подією, привернув увагу читачів і критиків, про що свідчать дві престижні премії.
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Ця книжка побачила світ завдяки фінансовій підтримці мецената Леоніда ЛІЩИНИ (Торонто, Канада), який присвячує свій дар світлій пам'яті батьків — Віри й Андрія Ліщин.
Тільки тоді,
коли помруть усі Гравці, закінчиться Велика Гра. Редьярд Кіплінг.
О, батьківшино моя! Велика арена кривавих битв, о дике поле Європи. Олександр Довженко.
Фантом (phantom) — видимість або ілюзія без матеріальної субстанції; Особа або річ з ілюзорною владою, статусом, силою. Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary, Gramercy books, NY, 1996.
Частина перша. БРАТСТВО
1
Перед смертю йому наснився останній сон: прийшла до нього мама — і він тихо й печально розплакався уві сні — і сказала, що сьогодні він одружується. Він розгубився, бо не знав нареченої — ні імені, ні як вона виглядає, ні хто вона, — і почав благати матір познайомити його з майбутньою дружиною. Пройшла по вулиці літня жінка у шовковому плащі малинового кольору, схожа на кардинала: мати підказала йому, що це майбутня теща. І одразу поряд з ним виникла наречена — тендітна молоденька дівчина, диво яка симпатична, з неприродно великими темними очима, що, здавалося, як на картині Пікассо, виходили поза межі обрису обличчя, чорноволоса, підстрижена «під горщик», у розстебнутому осінньому пальтечку з хутряним норковим коміром, під пальтечком — чорна коротка вечірня сукня. Дівчина йому страшенно сподобалась, хоч і була вдвічі менша за нього на зріст, але то нічого, подумав він: працює всесвітній закон усереднення — їхні діти будуть середнього зросту. Він був сповнений щастям, як осінній ярмарок — яблуками. «Як тебе, маленька, звати?» — спитав, і наречена довірливо пригорнулася до нього. «Флора», — сказала вона. «Флора?» — здивувався він, подумавши, що йому щастить на рідкісні дівочі імена — всі ці Стелли, Лінди, Хельги, Еллінори. Все штучне, претензійне. А він любив імена прості: Марія, Катерина. Але Флора йому сподобалась — як ім'я, так і її весела весняна усмішка. Стерпиться — злюбиться, подумав він, повільно вмираючи. Якщо вона Флора, тоді хто я — фауна чи Фавн? Флора притулилася до нього, йому стало щасно і тепло, він подумав, що нарешті народить з нею багато дітей, — і згинув у сніговій заметілі.
2
5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо–Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально–дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з–поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на свят–вечір, попросив Микиту допомогти Святополку на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг.
— Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна.
— Тридцять дев'ятий, — поправив Микита.
— Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку І це називається піст.
— Не п'є він нічого, він віруюча людина.
Святополк сардонічно зареготав:
— Віруючий, кажеш? У що і в кого він вірує? Не в Бога, а у власне черево. Ти чув про гуманітарну допомогу з Фортеці Берлін? Чув?
— Ну чув, — неохоче відповів Микита, бо задихався від морозу ходіння по високому снігу та ваги ґринджол, які залишали по собі слід — наче грейдер пройшовся по сніговому насту.
— А де вона, ця допомога? — намагався перекричати завивання хурделиці Святополк, зупинившись і впершись поглядом у тьмяну наче за завісою з сірої марлі, постать братчика.
— Ти світи краще, бо з дороги зіб'ємось, — злякано гукнув Микита. — Клята темрява.
Святополк тримав гасовий ліхтар, який, хоч і не освітлював місцевість, зате не давав Микиті загубити супутника.
— Кирило, падлюка, вже кабанця зарізав, піджарку жере. А нас сюди погнали.
Матюкнувшись, Святополк пішов далі мовчки; за якихось півкілометра на узліссі стояв великий стіг сіна, біля якого лежали попиляні, з осені заготовані дрова. Йти залишалося метрів сто, прикинув Микита. Обмерзлий важкий шолом лежав на його голові, мов брила криги.
— Твою мать, — знову тривожно зупинився, озираючись, Святополк. — Ти взяв автомат?
— Ні, а шо? — злякався Микита.
— А якщо вовки?
— Слухай, — нарешті розгнівався Микита, — що з тобою? Як не з добра. Іч, розумний який. А ти чого не взяв?
Проте почуття провини і тривоги вже охопило Микиту: тої зими зграї зголоднілих вовків лютували по всій Україні під покривом темряви.
Вони пришвидшили кроки, бо неясна тінь стогу малювалася близько попереду.
