Литмир - Электронная Библиотека

Святополк, як підійшов до стогу, передав ліхтар Микиті й почав задирати маскхалат, довго вовтузячись у матні. Потім так само довго мочився, постогнуючи від задоволення, аж пристрибував. Микита тим часом почав смикати сіно з копни — щоб на свят–вечір вистелити ясла та стіл, за яким обідали братчики. Сніг різав очі — довелося опустити прозорий щиток на обличчя. Ступив крок управо і скрикнув від жаху: наступив на мертву людину, вже задубілу, наче стовбур спиляного дерева.

— Мертвяк, мертвяк! — гукнув Микита. — Святополку, ходи сюди…

— Чого кричиш, мудило? — Святополк рвонув ліхтар з Микитових рук й підніс до голови мертвяка. Обличчя сірою маскою обліпив сніг, тільки навколо рота й в очницях вгадувалися проталини.

— Він живий, — зрадів Микита.

— Він здох і залишиться тут, — твердо мовив Святополк.

— Ні, подивись. Зміряй пульс, — наполягав Микита. — Ну, я прошу тебе.

— Нам потрібні дрова чи невідомий мертвяк? — обурився Святополк. — Залиш його нах і берися за дрова.

— Ну я тебе прошу, Святику. Давай віднесемо його. Батько Чміль вирішить, що робити. Не можна залишити, адже це — наша територія. Якщо помер — треба поховати по–людському Допоможи покласти його на сани… Ну ти, блядь, і гандон, Микито. Знав, що ти гівно, але що таке…

Святополк бридливо нахилився над покійником, узяв його за ноги. Микита підхопив тіло попід пахви. Мертвяк виявився легким, наче березове поліно. Вони поклали його на сани.

— Ну й що тепер? — спитав Святополк. — Робити через цього обморозка нову ходку по дрова? Та я його краще вб'ю, — він люто вдарив нерухоме тіло, що лежало в санях, важким десантним черевиком. Мертвяк навіть не ворухнувся, а звук удару вийшов глухий, ніби в мерзлу деревину.

— Зупинися, іроде. — Микита витягнув з‑за пазухи ракетницю з чорним стволом, великого, як водопровідна труба, діаметру й навів на Святополка. — Ще одне слово — пропалю дірку в твоїй сатанинській хвігурі. Впрягайся в ґринджоли.

— Вовки! — злякано сіпнувся Святополк. — Тікаймо.

І справді, крізь шерехливий монотонний звук завірюхи виразно почулося завивання голодних хижаків. Микиті навіть здалося, що в кількох метрах від стогу він побачив вогники вовчих очей, що кружляли в сніговій темряві, наче світлячки. Він уже звів курок своєї ракетниці, щоб пальнути туди, де серед низькорослих ялинок ховалися сірі тварюки, але раптом світлячки зникли.

— Вони злякалися! — переможно гукнув Микита, обережно спустив курок й сховав ракетницю за пазуху Святополк, подумавши, що його напарник не такий дурний лох, як можна уявити, схопився за мотузку приторочену до саней, і вони поспіхом потягли мертвяка до воріт братства.

З

Невідомого доправили до медчастини, де командував головний лікар братства Яків Гальперин (він же — колишній лікар швидкої допомоги з Умані). Благеньку рвану одіж невідомого, попередньо обшукавши й нічого не знайшовши — жодного папірця, що засвідчував би його особу чи якогось предмета, — кинули у піч разом з дірявими чоботами, які шипіли у вогні й бризкали іскрами, немовби ялинкові віті.

У слабкому світлі олійного ліхтаря малювалася сумна картина: невідомий лежав, наче оголений мрець на столі патологоанатома перед розтином, покірливо випроставши руки уздовж тіла. Подивитися на покійника прийшов сотенний Чміль, були, звичайно, Святополк і Микита, ще кілька братчиків, вільних від чергувань й молитов. Гальперин, наче професійний патологоанатом, ледь не вголос оцінив ситуацію: «Труп невідомого чоловіка років п'ятдесяти — п'ятдесяти п'яти, міцної статури, зріст — сто вісімдесят п'ять сантиметрів, вага — кілограмів п'ятдесят; сліди тривалого недоїдання. Волосся чорне з сивиною, обличчя вкрите густим чорним заростом, довга чорна з сивими пасмами борода. Спроби знайти пульс на сонній артерії марні, дихання не простежується. Стан глибокої гіпотермії. Особливих відміток, татуювання та шрамів на тілі немає».

Складаючи опис мерця, Гальперин для себе відзначив, що на лиці незнайомого застигла щаслива усмішка, наче в момент смерті його спостигла якась небачена радість, хоча не виключено, що то мерехтливе світло ліхтаря створювало ілюзію усмішки.

— Ну що, Яшо, будеш різати його, — нетерпляче спитав сотенний, — чи так поховаємо?

— Смороду буде багато, — скривився Святополк. — Спалити його в котельні нах…

Святополк не хотів довбати мерзлу землю на могилу.

— Стули пельку, — визвірився Чміль, — і йди по дрова. Я тут вирішую.

— Спробую реанімувати, — Гальперину хотілось чимось вразити братчиків, щоб знали, з ким мають справу. — Несіть швидше гарячу воду. Краще в ночвах.

— Може, снігом розтерти? — спитав Микита.

— Яким снігом? — скипів Гальперин. — Хочеш сильніше заморозити? Йому тепло потрібне.

— Виконуйте наказ, — кивнув Чміль.

З півгодини порався Гальперин над покійником — обтирав йому ноги ганчіркою, вмоченою в гарячу воду, клав на груди паруючі компреси, робив закритий масаж серця, ледве не зламавши незнайомому ребра. Все марно.

Братчики, зрозумівши, що мертвяка не оживити, поволі розбрелися хто куди, лише сотенний вперто чатував над тілом, наче чекав на якесь диво. Дихання рот у рот також не дало жодних результатів. І тоді Гальперина осінило:

— Два роки тому я прочитав в Інтернеті статтю американських медиків про особливості ведення війни в Арктиці. Вони посилаються на німецький досвід ще з часів Другої війни. Для того, щоб врятувати пілотів, які потрапляли до крижаної води й моментально замерзали, німці винайшли оригінальний спосіб. Американці підтвердили ефективність й тепер широко застосовують.

— Якісь ліки нові? — з надією спитав Чміль.

— Баба потрібна.

— Баба? — не зрозумів Чміль.

— Баба, — підтвердив Гальперин. — Конфедерати навіть ввели у військово–повітряних силах спеціальну посаду — реаніматорів–обігрівачів. Елітний підрозділ повій «Евридика». Коли витягують з води пілота, дівка або навіть дві дівки з «Евридики» заходяться його обігрівати. Ефективність цього методу науково доведена.

— Але в нас баб немає, — почесав неголену щоку Чміль.

— Як немає? А баба Зара?

— Яка ж вона баба? Страшне і старе.

— Може, спробуймо? — наполягав Гальперин, не бажаючи визнати свою поразку.

Баба Зара, єдина жінка в братстві, працювала на кухні підсобницею — чистила картоплю й буряк, переносила продукти з комори до харчоблоку Була така стара, товста і занедбана, що найхтивіші жеребці–братчики гребували нею: ніяких романтичних історій за нею не водилося. Ще й казали про неї, що вона несповна розуму пережила якесь лихо, після чого дах у неї поїхав.

Чміль махнув рукою й погодився — наказав привести Зару до медчастини.

Від Зари тхнуло картопляним лушпинням й кислою капустою. Вдягнена в засмальцьовану камуфляжну куртку й довгу сукню, зшиту з солдатської ковдри, у валянках–бурках, узутих в гумові чуні. На голові — грибоподібна двоповерхова афганська панама, залишена кимось з вояків Чорної Орди. На набряклому від самогону обличчі не було ні брів, ні вій — руде старече ластовиння. Зубів теж майже не лишилося. В руках тримала великий кухонний ніж.

«З цього роя не буде ні X..», — гидливо скривився Чміль, побачивши цю потвору.

— Ти сам, Яшо, займайся цим, я пішов, — сказав, відчуваючи, як блювотний спазм почав ворушитися десь зсередини, нагадавши про необхідність закінчення посту Хоч би швидше свят–вечір. Чміль зачинив за собою двері медпункту й наказав тим роззявам, що стояли у чекальні, йти геть. Кіна не буде.

— Заро, — м'яко спитав харчоблочну бабу Гальперин, забираючи ніж. — Ти хочеш врятувати людину?

— Роботи багато, завтра свят–вечір, а риба ще не почищена, — Зара подивилась на свої зчорнілі, порепані руки.

— Робота почекає. Скидай одяг, — наказав Гальперин.

— Кажу ж, що роботи до біса.

Тільки тепер Зара помітила голого покійника, обкладеного мокрими ганчірками, й кинулася до дверей.

2
{"b":"262435","o":1}