— Мені жаль вас, Зореславо, — Гайдук з відразою подивився на її чорне, немовби обвуглене, обличчя. — Чому ви зрадили рідновірів?

— Пішов ти нах, вівчарка поліцейська… Не я їх зрадила, а вони мене! Вони! А Тас підібрав мене, обігрів, виходив… Що тобі треба від мене, падлюко?

У приступі істерики вона почала бити кулаками по столу й дряпати темно–сіру пластикову поверхню.

— Мені нічого від вас не треба, — сумно сказав Гайдук, відчуваючи новий напад головного болю. — Просто я випадково дізнався про вас, вашу хворобу Як лежали ви самотня на вулиці Сковороди…

— Хто тобі це сказав? — припинила шкребти нігтями по столу Зореслава. — Хто?

— Один молодий хлопець, який дуже страждає. Зовуть його Маркіян, Воїслав. Чи Нестор. Він кохав вас… Думаю, і зараз кохає.

— Кохає? Кохає? — захлиналася в риданнях Зореслава. — Це його закляття на мені… Де він? Що він тобі казав? Мовляв, Зореслава така курва, що кинула його заради трахання?

— Він нічого такого не казав. Заспокойтеся. Дати вам води?

Тут Зореслава вистрибнула з‑за столу ставши посередині кімнати, й почала швидко розстібати байковий сірий тюремний халат — не встиг Гайдук опам'ятатися, як вона скинула халат і голою стала перед ним, підперши руки в боки.

— Так, я курва! Я хотіла трахатись, хотіла спізнати щастя, а він мені молов щось про Святослава, про його череп… Я почала всім давати й була щаслива. І тобі дам, якщо хочеш. Подивись, хіба я тобі не гарна? А хочеш, покажу тобі, як це робиться?

Вона поклала праву руку поміж ніг.

— Показати?

Дивлячись на її чорне, наче обгоріле, сліпе потворне обличчя, не можна було повірити, що тіло її — біле, з невеличкими дівочими грудьми, звабливе і прекрасне — належить тій самій людині.

До кімнати увійшла огрядна наглядачка і гримнула:

— Ану Зорько, припини цей зайоб! Думаєш, якщо ти курва, то можна шмоньку начальнику показувати? Вдягнися негайно!

Наглядачка накинула на Зореславу халат і, всадовивши за стіл, вийшла. Гайдук сидів мовчки. Зореслава, затуливши сліпі очі долонями, наче в пориві сорому тихо схлипувала.

— Це я в усьому винна, — плакала вона. — Він мене кохав, а я… по–справжньому кохав. А я зрадила його, смертельно образила… Такого чоловіки не прощають. І ніякі мої оргазми, і конвульсії, і злягання на горищах і в підвалах не можуть замінити його кохання. Це — кара Божа… я заслужила її. Він мені вірші писав, а я…

— Що ви думаєте далі робити?

— Буду разом з Тасом. Я люблю його. Я його не кину що б з ним не трапилося…

— Хто такий Пухир — той, на четвертому поверсі?

— Це — Мережко. Радник Таса. Тас його також врятував… Він дуже хворий. А що ти зробив з Мережком? Га? Ти його вбив?

Огрядна наглядачка вивела Зореславу зі слідчої кімнати. Через декілька хвилин Мармиза притягнув на спині Фелікса, скинув його на стілець і став по стійці струнко перед колишнім братчиком. В гармонійних, наче відкарбованих у ході природного добору аристократичних рисах його обличчя не було нічого, що свідчило б про безжальну жорстокість Мармизи.

— Що, Миколо?

— Які будуть вказівки, пане генерале?

— Ідіть. Я вас викличу — Гайдук уважно подивився на в'язня — чи здатний він відповідати на запитання після «каруселі».

— Я розкажу все. Тільки заберіть цього… — простогнав Фелікс.

— Яку роль відігравав Мережко в КОМАН?

— Після приходу до влади Клинкевича Мережко перейшов на нелегальне становище й переховувався на таємній квартирі ДерВару на Оболоні. Я знав адресу цієї квартири і відвідував його. Під час Великої Темряви він, покинутий усіма, дуже бідував. Ми з Зореславою допомагали йому Торік він захворів на міксомікоз і дуже страждав…

— Ви не про страждання цієї людини кажіть, а чим він займався.

Фелікс змовк, але, згадавши про можливий третій тур «каруселі», продовжив розповідь.

— Він став головним ідеологом і гуру КОМАН. Навчав слизовиків стратегії й тактики боротьби, читав курс підпільної роботи, викладав правила конспірації. Це було дуже змістовне навчання.

— А вибухи?

— З початку року коли стало зрозуміло, що невдовзі держава буде відновлена, Мережко запропонував узяти на озброєння тактику терористичних актів. Першим був замах на генерала Гайдука біля Феофанії.

— Успішний?

— Судячи з того, що ви допитуєте мене, — ні. Виконували недосвідчені бойовики з Борщагівської групускули. Повний провал, майже всі вони загинули. Ледве трупи встигли винести. Мережко лютував, казав, що втрачено унікальний шанс. Після того він порадив перейти до вибухів, порекомендував нам двох підривників, агентів ДерВару Перший вибух ми організували біля Києво–Могилянської академії. Потім хотіли підірвати спортивний зал «Космічний», але церемонію раптово перенесли на Софійський майдан. Тоді ми не встигли. Але домовилися за наступної нагоди організувати вакуумний вибух, який зніс би Софійський та Михайлівський собори. Загинули б усі люди в цій зоні.

— Як ви збиралися це робити?

Тас розумів, що підписує собі смертний вирок, але зупинитися вже не міг. Точніше — не хотів. Життя втратило для нього сенс.

— З допомогою Мережка та його підривників ми розробили схему розстановки чотирьох–п'яти автомобілів, завантажених вибухівкою. При одночасному підриві зарядів виникав вакуум страшної руйнівної сили.

— Де брали вибухівку?

— З таємного складу ДерВару біля Умані. У Мережка були там свої люди.

— Звідки надходили наркотики для слизовиків?

— До Великого Вибуху регулярно — з Афганістану переважно з транспортними колонами Фрідмана. В цьому секторі працювали люди Крейди. Після Вибуху наркотики йшли переважно з підпільної лабораторії Крейди під Полтавою. Про все, що я знав, я дав свідчення майору Домбровському.. Дайте мені спокій, генерале. Сил немає.

— Ви ні про що не шкодуєте?

Тас–Фелікс Бикоріз задумався, потім виплюнув на підлогу кривавий згусток.

— Шкодую. Є три речі, яких шкода. Перша. Шкодую, що тоді тебе, генерале, не вбили, коли їхав вінчатися зі своєю сучкою. Напартачили, засранці. Друга. Шкодую, що не підірвали нах всю вашу Русь–Україну на Софійському майдані. І всіх зрадників на чолі з Капраном і Богошитською. Третє. Шкодую, що Зореслава залишиться одна… Загине без мене.

Він підвівся, тремтячи від холоду й передчуття смерті. Ні в чому не був схожий на самовдоволеного маленького Льва Троцького у червоно–чорному балахоні, а нагадав Гайдукові одного закатованого до півсмерті молодого таджика, якого вели в Пешаварі на страту: в сіро–жовтому дранті, яке ледь прикривало понівечене тіло, неголений, з запалими щоками й чорним поглядом ненавидячих усе очей.

— Вас судитиме військовий трибунал. Не тільки за вибухи в Києві та інших містах. Але і за жертви серед слизовиків. Своїм безглуздим ультиматумом ви спровокували цю бійню. Вас присудять до страти і повісять на Майдані Незалежності. Ви хочете щось сказати?

— Будьте ви прокляті разом з вашою державою. Хай живе революція… — ВИЙШЛО: ЛЕ–ВО–ЛЮ–ЦІЯ — безсило, без оклику Тас ледве прошепотів це велике слово.

…Дегтярівська вулиця була занурена в суцільну мокву. Біля «Козака Мамая» виднілась якась постать, хоча охорона спецізолятора пильно стежила, щоб ніхто підозрілий не вештався перед ворітьми. Двері бронеавтомобіля були прочинені — незнайомий розмовляв з Круком. Гайдуку здалося, що він звідкись знає цього довготелесого чоловіка; побачивши, як той відкидає правою рукою довге волосся з обличчя, пригадав: це Нестор–літописець. Або Маркіян. Або Воїслав. Волосся в юнака було мокре, а вигляд розгублений.

— Я звертаюся до вас не як до генерала, а як до отця Фавна, — сказав Нестор.

Гайдук жестом руки зупинив охоронців, які збиралися відтиснути не відому їм людину.

— Слухаю вас.

— Мені сказали, що Зореслава тут.

— Так, — сухо підтвердив Гайдук.

— Як ви думаєте, чи можу її побачити? Поговорити? — Нестор був у старому промоклому до нитки пальті, з волосся й ріденької борідки крапала вода.