Тим часом міністр імператорського двору граф Буйський оголошував імена високопоставлених гостей, що заповнювали собор:

— Его высочество принц Уэльский Джонатан, лидер лейбористской партии Объединенного Королевства Великой Британии, его высочество наследный принц Датский Гамлет, партия зеленых Дании, его выс…ство герцог Вюртембергский, его… принц Саксонский, великий князь Черногорский, его сиятельство, специальный посланник Поднебесной народно–демократической империи, генерал–губернатор дальневосточных и восточноуральских территорий посол Ли Хунчжан…

При цьому урочисто були внесені жовті прапори з червоними, мов полум'я, драконами.

— …принц Неаполитанский Сальваторе–Сарно Четвертый…

Гайдук згадав це ім'я — воно не раз звучало в донесеннях ВІРУ, це був керівник неаполітанської каморри, який замовляв у Керчі підводні міні–човни для транспортування наркотиків. Звучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмедєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова. Нескінченною чередою йшли титуловані особи, які переважно нікого і нічого не представляли, зате хизувалися своїми титулами, як старі олені — важкими рогами. Але з–посеред пишних титулів, звань, рангів і посад два прізвища привернули особливу увагу Гайдука:

— барона Буковинського, Подільського, Гомельського, Смоленського, графа Марбурзького, члена Світового уряду в Локарно (Швейцарія) Фрідмана, який увійшов до собору у великій хутряній гостроверхій хасидській шапці, не скинувши її, чим викликав загострення антисемітських почуттів серед православного люду

— і виконавчого менеджера скандинаво–руської благодійної організації «Вовки Півночі», високодостойного ярла Святополка Рьонгвальда — особистого представника конунга Фенрира Сьомого.

Гайдук не повірив власним очам: позаду в третьому ряду всівся колишній братчик Спасо–Дніпровського козацького братства Свято–полк, його рятівник — довгов'язий скандорус з холодно–блакитним поглядом і впалими щоками, що заросли світлою щетиною. Перед початком основної частини коронації Гайдук устиг по геджету закритого зв'язку дати наказ Невінчаному взяти з собою Мармизу та Іваненка і підійти якомога ближче до собору — рівень їхніх перепусток (охорона VIP) дозволяв це.

Тимчасом голографічні, об'ємні, лякаюче живі постаті–фантоми дев'ятьох найвидатніших царів Росії вийшли на подіум і розсілись на тронах.

Іноземні гості, бояри у високих шапках, схожих на ведмежі папахи англійської королівської гвардії, що зайняли правий сектор собору православні ієрархи, купці та опричники, пройняті містичним трепетом російської історії і вічною магією влади, вгадували — хто є хто серед привидів минулого: всі погляди негайно схрестилися на тіні Сталіна, який сів зліва від трону нового царя. Сталін був у світло–голубому маршальському мундирі (тут Гайдук прокляв Богошитську за вибір майже такого ж самого кольору генеральської уніформи, прокляв і себе, що спокусився на цей мундир, проміняв темно–зелений колір офіцера ВІРУ на це небесне одіяння, fucken old fart); Сталін спокійно розпалював люльку не звертаючи на зал жодної уваги. Мало хто помітив, що винесли також голову Леніна в скляній призмі, оголосивши, що це — подарунок науково–дослідного мавзолею; голову поклали на крайній правий трон. Серед символів історії були Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга (Гайдук не знав, що вона була така товста, нагадавши йому чимось Зару), Ніколай Перший та Ніколай Другий, якого всадовили по праву руку його молодого спадкоємця. В ході цього перформансу стався смішний інцидент: одним з останніх на подіум ледве видерся якийсь віртуальний ліліпут з колишніх хазяїв Росії й хотів зайняти місце поряд зі Сталіним. Стара, прозора, але все ще грізна тінь кривавого диктатора гаркнула на весь собор:

— Зачем прешься? Пошел на хер отсюдова, жид троцкистский…

Його підтримала Катерина Друга, яка піддала ліліпутові під зад кришталевим черевичком, так чудово описаним М. В. Гоголем, примовляючи при цьому:

— А фот щас физофу айнзацкомандо, ферфлюхте юде…

Але, незважаючи на окремі прецікаві інтермедії, що розігрувалися на потіху глядачам, відчувалося, що основна церемонія затримувалася. Нарешті страшна чутка промайнула, як подув холодного вітру з тундри: нібито невинного хлопчика Ніколая Третього щойно зарізали скритовбивці, підіслані конкурентом — царем–не–царем Кірілом Другим (Медуновим), і що біле, як сніг, знекровлене тіло Ніколая Третього лежить на бенкетному столі в Архієрейських палатах.

І хоча церемонія розпочалася через півгодини (сказали, що то Басманову стало зле) і всі нарешті побачили молодого царя, страшний і підступний поголос поповз по Суздальській землі, перекинувшись на Москву та інші сепаратні частини колишньої Імперії Двоголового Орла, і чутки ці не вдалося викоренити чи притлумити в ході інтенсивної антидифамаційної кампанії, розпочатої піар–командою молодого царя.

Велике скупчення людей і затримка в протоколі призвели до того, що, відчувши нестачу кисню, почали гаснути воскові свічки в соборі — довелося заміняти їх муляжами з електролампочками. Нарешті на амвоні з'явився патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій — двометровий гігант, який колись грав за збірну духовної академії з баскетболу і запам'ятався кліру тим, що, закинувши м'яч до кошика, щоразу ставав на коліна і хрестився на всі чотири боки.

— Во имя Отца и Сына и Духа Святаго, — басовито проголосив патріарх, і всі встали.

Священики внесли стіл з імператорськими регаліями: царським вінцем, отороченим хутром, ясно–червоною мантією з підкладкою з горностаю, скіпетром і державою. Всі повернули голови до входу в собор, де з'явилися юний цар, його регент боярин Басманов і опричники. Хлопчисько трохи підріс від того часу коли Гайдук бачив його, але залишався, як і в 2077 році, блідим, задумливим підлітком, якого, здається, не обходило те, що відбувалося в соборі. Басманов дуже постарів — його сиві патли зжовкли й поріділи, а сам він згорбився, і рука, що колись твердо тримала посох–сокиру тепер безперервно тряслася, від чого цокотіння посоха на підлозі лунало в соборі, як автоматна черга. Новий цар був одягнений в мундир гвардійського полковника дивізії МГБ, тільки чоботи були не чорні, а — червоні, з білими написами «Nilce».

Почався чин коронації. Новий цар, зійшовши на подіум, проігнорував віртуальні постаті своїх попередників: зупинився тільки перед головою Леніна, навіть присів, щоб краще роздивитися вбивцю свого батька, матері та невинних сестер і братика. Потім наблизився до царської брами, перехрестився й відважив земний уклін, відтак умостився на троні, трохи завеликому для нього, і ну собі роздивлятися навсібіч, вітаючи помахом руки знайомих, яких побачив у соборі. Патріарх підійшов до Ніколки й щось тихо спитав. Той відповів голосно і роздратовано:

— Да православный я, будто не знаешь. Не тяни резину мудак.

Накинувши на себе мантію, яка виявилася задовгою, виказуючи велике нетерпіння, підліток вихопив з рук патріарха шапку Мономаха, надягнув її й почав крутити на голові, не знаючи — де перед, де зад. На допомогу йому поспішив його попередник, Ніколай Другий, допоміг підлітку надіти корону Патріарх підштовхнув хлопця до трону і вклав у його праву руку скіпетр, схожий на електрошокер, тільки золотий, і в ліву — державу що нагадувала золоте гарматне ядро.

Тепер, коли хор співав урочисто–сумний псалом «Просимо милості Твоєї, Господи», настала черга для таємничого ритуалу миропомазання на царство: Ніколай неохоче зняв з себе корону не віддаючи її ні Басманову ні єпископам, й підійшов до царської брами. Вона розчинилася — на порозі олтаря царя зустрів патріарх, який спеціальною ароматною рідиною, перевіреною в хімічній лабораторії центрального управління опричників, помазав хлопцеві чоло, очі, ніздрі, від чого Ніколай голосно чхнув, а далі — рот, груди і руки, примовляючи: «Печать дара Духа Святаго». Окропивши Ніколая святою водою, патріарх радісно гукнув: