На честь Фавна врятовані ним братчики спорудили з каміння і дерева подобизну у вигляді ідола з золотою головою, в руках — автомат з лазерним прицілом і книга, зроблена з баскетбольного щита, а ноги — зі стовбурів дуба.

Тут молився і досі молиться місцевий люд.

Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ

21

Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди — розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь-38» — виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.

Перевірка документів, яку вели двоє студентів — хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі Гудими, чорних беретах з тризубом, — також скидалася скоріше на декоративний ритуал, ніж на серйозний контртерористичний захід. Привітавшись з Олею та капітаном Середою і не подивившись на їхні перепустки, вони навіть не зазирнули в середину автомобіля, байдуже ковзнули поглядом по тимчасовому посвідченню Гайдука — члена вже неіснуючого Фронту визволення України, термін дії якого закінчився у жовтні 2077 року, й махнули рукою: проїжджайте. Своє старе посвідчення Гайдук знайшов у торбі, що зберігалася в сіні від того часу, як він помер. Там же лежала американська водійська ліцензія.

— Ви звідки, молоді люди? — спитав Гайдук перевіряльників.

— Члени революційної бригади імені Героїв Крут, — сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.

— Людей не вистачає, — зітхнув Середа. — Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…

Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.

— Приїхали, — весело зістрибнула з кабіни Оля. — Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи — на їдальню й проживання.

Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.

Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довїї паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.

— Пробачте, Ігорю Петровичу — звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. — Ви мене не пам'ятаєте?

— Ні, — здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.

— Я — пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?

— Звичайно, — відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. — А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?

Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:

— Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…

Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.

— Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… — помовчавши трохи, повідомила: — Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.

— Це хто?

— Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.

— Звідки?

— Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, — пояснила Гудима.

— А чому Воля?

— Це його псевдонім.

Гайдук відчув втому, голод і роздратування від повернення до суєти, що породжувала порожнечу в душі. Згадав, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном.

Оля взяла його за руку й повела до їдальні. Мружачи від незвичного електричного освітлення очі. Гайдук отримав свою пайку — кусень чорного хліба, миску гарячої баланди, в якій плавали шматки буряка і капусти, та дві картоплини «в мундирах» з хвостом солоного оселедця.

— Тут набагато гірше з харчуванням, ніж у вас у братстві, — ніби прочитала його думки Оля. — З поверненням, Ігорю Петровичу! — вона підняла кухля з гарячим чаєм.

22

Майбутній президент України–Руси кілька днів не мав часу на зустріч з Гайдуком. На прохання Олі, яка завідувала оргбюро ЦКР, за Гайдуком закріпили газогенераторний бронеавтомобіль «Козак Мамай», і він, маючи вдосталь вільного часу, вирішив побачити, що сталося з Києвом.

З розповідей Олі він уже знав, що, за орієнтовними підрахунками, після Великого Спалаху Київ утратив дві третини населення — тих, хто помер, і тих, хто покинув місто в пошуках порятунку Але побачене перевершило всі похмурі очікування: пустка затемнених вулиць, дерева на яких були поспіль вирубані, захаращених старими автомобілями, уламками меблів, дитячими візками, порожніми пластиковими пляшками, ганчір'ям та сміттям, вражала. Гайдукові здалося, що він опинився на дні колись повноводного водосховища, з якого збігла вода, відкривши всі потворні таємниці підводного світу потоплених будинків, зарослих водоростями, й колишніх кладовищ з поваленими набік хрестами.

Особливо вразили Гайдука Липки Печерські — фешенебельний район високопосадовців, банкірів, олігархів, куди колись не можна було потрапити без спеціальної перепустки. Гламурні висотні будинки зяяли пусткою, верхні поверхи цих пихатих башт, що безглуздо вивищувалися колись над дзвіницею Лаври, почали руйнуватися, і в сутінках їхні чорні силуети здіймалися, наче щербаті руїни казкового замку з привидами. Оля розповіла Гайдукові, що в одній з цих висоток погребенники на сороковому поверсі знайшли напівзотлілий труп людини, яка сиділа в кріслі навпроти телевізора. Гайдук згадав Альфреда Ісааковича Вебера та відкритий ним телевізійний вірус TDV — Television debility's virus. Липки повністю вимерли — казали, що радіоактивна хмара після вибухів зачепила ці пагорби, знищивши тих, хто тут намагався залишитись. Це сталося ще до початку епідемії Чорного Мору Будинок Національного банку як і гетьманський палац, був пограбований. Хідник і проїжджу частину вкривали, наче зотліле осіннє листя, злежалі коржі грошей — нікому не потрібні карбованці з зображеннями гетьманів, поп–зірок, кріпаків–стахановців, олімпійських чемпіонів та кобзарів; квадратний продірявлений циферблат годинника над входом до банку показував свій останній час: 20.00 15 серпня 2077 року.