1 Р. И. Б., IV, с. 1134-9.
По цім наступає похвала старшому синові Василя-Константина Янушеві. Прославивши вище молодшого Василевича Олександра, що один зістався вірним православній вірі, Копистинський вважає потрібним похвалити і старшого за те, що він, хоч прийняв латинство, не став гонителем православія і не робив ніяких заходів для поширення унії в своїх володіннях, сповняючи заповідь свого батька, "віру благочестиву побожно поважав і в усякім спокою заховував до смерті, утисків і ґвалтів ніяких не чинив; як сенатор розважний і прозорливий ("зрительний"), маючи розум і "многонародній свій нарід російський люблячи", не здався на ніякі намови латинських біскупів і готовий був скорше сам якісь неприємності потерпіти з цієї причини, ніж чинити які-небудь насильства над своїми православними підданими. Він навіть, — твердить Копистинський, — часто висловлювався, що коли б ззамолоду бачив у церкві східній те, що бачить і знає тепер (розумій: усе те відродження її, що прийшло після його переходу на латинство), — ніколи б на латинство не перейшов. Все це має бути прикладом для нинішніх наслідників Острозького князівства (там саме тоді починала господарити "ієзуітська преподобниця", як її прозвав пок. Ор. Ів. Левицький, Анна Алоіза, молодша донька того самого Олександра, нагороджуючи своєю католицькою ревністю схизматицьку вірність свого батька); Копистинський обіцяв Острозьким спадкоємцям щасливий вік, коли вони підуть за прикладом толерації Януша, і це, очевидно, — мотив цього панегірика Янушеві. Далі він переходить до згаданого листа кн. Василя-Константина і нарешті додає ще такий епізод про старого князя, що має, очевидно, бути докором політиці сучасного короля Жигимонта:
"От зацной a вЂры годной особы, в розумЂ и в лЂтЂх дозрЂлой, слышалем тую певную повЂсть, а то в той способ:
Трафило ся, мовит, пану воєводЂ кіевскому святой памяти княжати єго милости короля Стефана навЂдити в ГороднЂ, где по третем на покою бытю 1 король єго милость гды на пана воєводу пилне поглядал, надЂючи ся, же розмову якуюсь вносити хочет, тогда пан воєвода рекл: "Найяснішій, милостивый королю! Ваша королевская милость на мене поглядати рачиш, розумЂючи, же потребу и мову якую дто вашей кролевской милости маю. ВправдЂ, жадной потребы моєй не маю; єдно то, же ми тескно было, жем вашу кролевскую милость пана моєго милостивого давно виділ: умыслне приЂхалем вашу королевску милость пана моєго милостивого навЂдити и утЂшити ся з притомности вашей кролевской милости".
А король его милость, любезным лицем ку пану воєводі смотрячи и оног голову руками своими обнявши, мовил: "дякуємо вам велце за то. и вдячни естесмо таковой ку нам милости вашей".
Потом король єго милость, взявши лист, почал мовити: "Папеж пишет до нас, жадаючи нас, обысмо народ Росскій до нового календара приводили". А пан воєвода, як муж благочестивый и ростропный, станул статечне и дЂлне в своєй розмовЂ, и межи иными важными и памяти годными словы повЂдЂл иж: "О той речи в головах 2 з патріархами всходными належить трактовати".
1 Втретє прийшов до королівських покоїв.
2 Передусім.
На то король єго милость, як пан мудрый и розсудный, и зрителного на пришлыи речи будучій ума, вЂчне достойной памяти вымолвил слова тыи: "Пане воєводо! Хвалимо пана Бога, же наЂхавши нам на кролевство Полское, видимо народ Росскій многій и можный, з народом Полским и Литовским в згодЂ и в милости живучій, и повиновацтво з собою маючій. Сполный межи ними о речи посполитой промысл, на войнЂ згода и ровность, и пошанованьє вшелякоє. Розорваня и непріязни межи тыми народами не видимо. А надто, яко в костелах римских, так и в церквах Росских набоженство спокойне без вшелякой перешкоды и турбаціи отправуєт ся. Досыт маємо на той таковой згодЂ. А до календара нового и до зъедноченья Россов з костелом и папежем римским приводити — не здаєт ся нам: бовЂм знаємо ся мы на тых речах, и што за тым урости может. Уважаємо и упатруємо, иж вмЂсто єдности и згоды незгоду, мерзячку и турбацію и непріязнь учинили быхмо. Але мы того вщинати не хочемо: якохмо тыи народы застали, так з оными жити хочемо". То король єго милость святой памяти Стефан мовил" 1.
1 Р. И. Б., IV, с. 1145-7.
Очевидно, сі остороги Баторія мають служити контрастом до того образу релігійної війни і роз’ятрення, що був поданий вище.
Як бачимо з наведених прикладів, автор, там, де він відходить від академічного розкладання аргументів за і проти, він виявляє нахил до риторства і моралізації, показує темперамент і пафос. Це, розуміється, не Вишенський, але тим не менше оратор з визначними прикметами. І в його спеціальних казаннях, які він уважав потрібними оголосити друком, ми могли б сподіватись, що він розгорне власне ці найсильніші сторони своєї ораторської здібності. Але воно не так. Друкуючи ці проповіді (наскільки він переробив їх до друку проти того, як вони були проголошені, ми, розуміється, не знаємо), Копистинський, видно, хотів дати взірець проповіді, написаної згідно з усіма вимогами шкільної риторики. Насамперед подається вибраний текст з Св. Письма, що має служити за вихідну точку. Далі йде приступ — пояснюється аналогія чи ідейний зв’язок цього тексту з тою конкретною пригодою, що викликала виступ оратора (смерть і похорон архім. Єлисея в першім казанні, рокові поминки його — другім).
Потім програма: він вказує, про що він буде говорити з цього приводу, які теми порушить. В однім і другім разі він таких тем кладе по три, і відповідно до того кожне казання поділяється на три частини, виразно відзначені в тексті й в друку такими заголовками: перша частина, друга, третя; закінчуючи кожну частину, автор виразно це означує і робить перехід до наступної.
Нарешті йде закінчення з короткою молитвою на кінці. З того, що обидва казання мають таку докладно витриману схему, мусимо міркувати, що автор надавав чималу вагу формальній витриманості цих своїх творів. Заразом — як я то підносив уже — він, очевидно, з певним любуванням надає їм вигляду імпозантної ерудиції, залюбки вживаючи грецькі вирази і цілі тексти. А поруч певних частин, присвячених звеличанню небіжчика і закликів до шанування його пам’яті й молитов за його душу, ставить своїм завданням також дати поучення і інформацію — не стільки, очевидно, слухачам, скільки читачам — в певних питаннях церковної доктрини і практики. Так, у першому казанні його перша частина присвячена звичаєві плачу над покійником: вияснює його одвічність, правильність і спасенність і заохочує сотворити плач над помершим. В другім казанню оратор у першій частині доводить спасенність і канонічність молитов за померлих і жертви за їх душі, в другій — пояснює значення поминок і молитов у день третій, дев’ятий і сороковий по смерті і, віддавши честь заслугам небіжчика, в третій частині вияснює потребу для християнства пам’ятати завсіди про смерть і суд посмертний. Все це робиться з великим накладом посилань на Біблію і Новозавітне Письмо, на приклади історичні, з масою цитат, прикладів і цілих більш-менш докладно розповіджених історій. Маються на увазі читачі не тільки свої, але й іновірні: в передмові "Омілії" автор ставить завданням свого писання — "єретикове a любопытныи, то єсть цекавыи, повагу того задушного набоженства ровно з нами абы почитали, з правовЂрныи утверженє и потЂху мЂти могли"; в формі казання, в стислій формі, як зазначає сам автор, подається учений трактат з усім потрібним апаратом 1 (ці частини, очевидно, були особливо поширені й обгрунтовані при виданні). Єсть цікаві гадки, стилістично красовиті звороти 2, але загалом стиль "академічний", сухуватий, холодний; емоціональна патетична сторона — слаба. Мова "общая", але з більшим ухилом у слов’янщину, ніж "Палінодія".
1 Маєте в той малой книжицЂ о том з многих Св. Богословов писм и книг зобраныи свЂдоцтва. — Матер., c. 148.
2 Наведу, напр., ці гадки, що єсть правдиве шляхетство для християнина — в противставленні до шляхетства правного. Цю актуальну в ті часи тему, порушену свого часу на свій спосіб Вишенським (див. в т. V, с. 315), підіймає автор з того приводу, що покійний Плетеницький був "з зацных родичов урожоный".
