2 Українські синаксари в київських та львівських тріодях XVII-XVIII в. Епізод з історії "простої мови" на Україні, "Науковий збірник" за 1925 р.
Його колега Памво Беринда, як ми бачили, був викликаний Плетеницьким пізніш, коли почали друкувати в новій Київській друкарні 1. Викликали його, очевидно, як спеціаліста, що працював ще раніш, при Стрятинській друкарні. Про свої раніші заняття, головно готування свого словаря, він дає цікаве оповідання, яке варто тут навести, бо воно містить подробиці для історії тодішньої освіти і книжності. Подаю в свобіднішім перекладі.
1 Про Беринду маємо тепер дві спеціальні студії: А. Сичевская, Памва Берында и его вирши на Рождество Христово и др. дни, 1912 ("Чтенія в общ. Нестора", т. XXIII) і С. Щеглова, Один з київських літератів XVII, 1925 ("Наук, збірник" за 1925 р.) і чимало більших і менших згадок про нього в загальніших працях (Голубев, П. Могила; Харлампович, Зап.-рус. школы; Возняк, Історія укр. літератури та ін.). Особливу увагу викликав його лексикон (про нього в працях Житецького, Очерк литерат. исторіи малорусского нарЂчия, Булича, Очерк исторіи языкознанія в Россіи, Грінченка, Огляд укр. лексикографії, в "Записках", Львів, т. LXVI, Огієнка, Огляд укр. язикознавства, там же, т. LXXIX.
"Проживаючи свого часу в пресвітлім домі благочестивого пана Федора Балабана — мужа мудрості, великого прихильника божественних книг і людей, в них знающих, бачив я, що в своїй бібліотеці мав він множество книг, і святу Біблію в п’яти мовах — єврейській, халдейській, еллінській, латинській і сірійській, Новий Завіт з толкованнями біблійних імен — антверпенського друку. І з розмови зі мною і іншими набравшими охоти видати справлену слов’янську Біблію, просив він листовно патріарха александрійського Мелетія, посилаючи й дарунки, аби присилав йому еллінську Біблію 70 толковників, типом (друком) або пером начертану, аби тільки була підписом засвідчена його рукою, що свобідна вона від помилок і змін іновірців. Тим часом понудив і мене, хоч і простого, але захопленого тою ревністю, аби я вибирав речення і імена словенські, бо тоді не було лексикону, окрім любомудрого кир Лаврентія Зизанія, тоді дидаскала, а тепер пресвітера; що я з нього взяв і що поправив, мусить бути ясно. З того я тоді почав — поки смерть мого добродія не спинила і його (заміри) і мої: (вибирав) з різних книг і праць, особливо толкування Максима Святогорця, Мануїла Ритора й інших. Потім, через багато літ, коли мене покликано до друкарні (Печерської), до справлення "Бесід на посланія апостольські", і в ній працював два роки вдень і вночі (нощеденствуя), я посписував "произволники", позначені там на боках листів і деякі нерозтолковані (там), і так з тих "Бесід на Діяння" доповнив і зібрав цей лексикон" 1.
1 Післяслово Лексикону словенороського, 1627 р., передр. в збірці Тїтова, с. 187.
Після смерті свого патрона Балабана і взагалі потім, як Балабани втратили свої ієрархічні позиції, Беринда якийсь час працював у Львівськім братстві, як ми бачили, і в цім часі заявив себе визначною віршарською працею — збірником віршів на різдвяні й інші деякі свята, присвяченим новому львівському владиці Тисаровському (1616). В Печерській друкарні, куди його викликав Плетеницький, мабуть, при кінці того ж року, ім’я Беринди стоїть на "Анфологіоні", 1619, з титулом "типографа" і в супроводі комплімента його "обичности в благоіскустві типографськім".
Повернувшися до Львова, очевидно, на те тільки, щоб упорядкувати свої справи, він зараз же 1620 р. випускає "Номоканон" і після того аж до смерті зістається на чолі друкарської справи печерської — найвищою рангом особою в друкарні (степенем вищої від Земки). В "Імнології" — цім "особовім складі" її (1630), титулується він "типікароводцем", а за свої заслуги одержав (мабуть, під час побуту в Києві патр. Феофана) почесний титул "протосинкела трону (патріархату) єрусалимського".
Привівши з собою зі Львова своїх свояків — сина Лукіяна (Лукаша), котрого бачимо серед "спудеїв" Братської київської школи, і Стефана Беринду (брата чи братанича), він поставив цього на роботу в Печерській друкарні, і він уже на "Бесідах" 1623 р. значиться разом з другим своїм товаришем як "благовЂйній и розумичній от прототипа типографове" і в такому рангу молодого типографа зістається, мабуть, до смерті свого брата як його технічний помічник (попросту, мабуть, складач і коректор).
Оця трійця — учений богослов Копистинський і два менші спеціалісти-книжники П. Беринда і Т. Земка — становили осередок, хребет печерської видавничої й літературної роботи. Більш епізодично брали в ній участь інші печерські і позапечерські літературні сили. Для ілюстрації, як виконувалися значніші літературно-видавничі праці, наведу кілька редакційних пояснень, що подаються часом у печерських виданнях.
Випускаючи "Анфологіон", редакційний колектив просить читачів пом’янути передусім архімандрита кир Єлисея, аби бог "усугубив літа сідины єго в прочая, усугубити ввірений йому талант сподобить яже о благочесній церкви восточния" (дасть змогу йому для неї ще потрудитись) 1.
"Його ж подвигом, попеченієм і тщанієм неліностним движим (ініціативою і намовами) пречестний в отцях кир Іов Борецький, ігумен святої обителі архистратига Михаїла Златоверхого в Кієві, учитель сий благочестия і достовірен в божественных писаніях, всяким прилежанієм от істинного греческого на словенскій діалект ісправив, многа ж і істолкував. В дечім привніс ісправленіє преподобний і благородний в архідіаконах кир Захарія Копистинський, муж ревности презільної в благочестії, словесно ж премудр і в богословії, і в ісповіданню православної віри. Посліди ж привніс подвиг бодростного ізслідователів ісправленія честний в єромонахах кир Памво Беринда, обичнішим по благоіскуству типографському діланнєм. І інші сопоспівшниці в сих (справах) — котрих імення нехай напишуться в книгах живот" (передмова "кліриків св. великої церкви Лаври печерської") 2.
1 Там же, с. 55.
2 Передр., с. 23.
Історія видання "Бесід Івана Златоустого на посланія ап. Павла", що їх печерський гурток уважав верхом своїх досягнень (це була дійсно монументальна праця, прегарно виданий фоліант, понад 1600 сторінок друку, призначений не на якийсь практичний церковний вжиток, а для чистого побожного задоволення), оповідається так:
"Передусім треба згадати пресвітлого і державного того Василя Константиновича Острозького, воєводу київського, що був великим ревнителем і поборником православної віри східної церкви, правдивого отця і добродія Русі ("Россіи"). Піклуючися про побожність і маючи велике бажання книги видавати, — що й далося йому, — хотів він і цю книгу, як і інші, майстерством типографії подати.
Також годиться згадати тут пресвітлу і благороднішу княгиню Федору Чорторийську Боговитинову, хорунжину волинську, добродітельми украшену: піклуючися про ангельське іночеське життя, вона гідно приложила до себе писане про Юдиф: прославилось ім’я її на всій землі, бо до красоти її була придана чистота, і не знала вона мужа всі дні життя свого, коли помер її одинокий чоловік. Оця христоіменита, як та Олімпіада Константинополітана, з пресвітлого роду преподобна і найвищих добродітелів св. Івана Златоустого учениця і наслідниця, упросила преподобного священоінока Кипріана, з города Острога мужа, в еллінськім діалекті іскусного, що в Енетіях (Венеції) й Патавії любомудрствував, а потім на горі Афонській жив і тепер там в премудрості й воспіванні, й ума просвіщенню пробуває, духовно насоложуючися будучими благами небесного Єрусалима. Сього — кажу, — ублагала вона, щоб він зробив переклад (перевожденіє) з еллінського язика на словенський "Бесід св. Івана Златоустого на посланія блаженного Павла". Це він і зробив, тільки типографії бачити того перекладу не довелось.
