Зате ніздрі його наповнилися сильним запахом золота! Тому він повернув назад і поїхав уздовж річки, доки не дістався вершечка водоспаду. Там вода не падала вниз пінистою стіною, а круто стрибала, розбризкуючись, десь на тисячу футів униз із тераси на терасу. Під каскадом простягалася широка долина; там ріка булькотіла, звиваючись поміж вологіших, більш заокруглених пагорбів, усіяних виходами граніту й валунами.

«Хтось уже частково встиг розчистити деякі з вологіших пагорбів, але явно під пасовище», — припустив Александр, бо ніде він не помітив ознак золотодобування. Звірившись із мапою та положенням сонця по секстанту, Александр дійшов висновку, що, окрім всяких інших обставин, увесь цей район був невідчуженою власністю уряду Її Величності Королеви Англії.

Майже два дні пішло в нього на те, щоб з високогір’я дістатися до долини річки; там він розбив стоянку на твердому ґрунті таким чином, щоб було видно отой прекрасний річковий каскад. Тут, без сумніву, є розсипне золото, подумав він, але мій ніс підказує також, що в отій горі є й золотоносна кварцова жила. «Це дуже добре, що моя інтуїція зосереджена в моєму носі», — подумав Александр.

Два дні він мив лотком пісок та гравій — і намив сотню тройських унцій золотого піску та маленьких самородків. Час збиратися назад, до Сіднея.

Він знищив усі сліди своєї присутності, навіть прибрав кінські кізяки і накидав гравію в тих нечисленних місцях, де залишилися відбитки його черевиків. Потім він подався на північний захід до Батерста і заїхав іще до одного лісу. Хоч який би скватер не «володів» оцим конкретним обширом землі, очевидно, у його незаконному володінні знаходилися іще більші ділянки землі і в інших місцях.

Ненав’язливе розпитування в Батерсті допомогло виявити ім’я скватера, який за копійки орендував більшість земель між Блейні та якоюсь точкою північніше села на ймення Круквел.

Однак інший скватер, який дав Александру цю інформацію, сказав, що цей Чарльз Дьюї не зробив спроби захопити гори на схід від пологих пагорбів, бо якщо вигнати туди корів та овець, то вони зникнуть назавжди в непрохідних чагарниках.

Озброївшись точними показниками широти й довготи, а також іншими характеристиками місцевості, які він не мав ані найменшого наміру розголошувати, Александр вирушив до Сіднея, щоб відвідати там Департамент земельних ресурсів.

Уперше він зупинився в дорогому готелі на Елізабет-стрит напроти Гайд-парку і замовив охочому кравцеві-левантинцю відповідне вбрання, щоб той зшив його в дуже стислий термін. Хоч яким би скупим він не був (це слово, кинуте Рубі, надовго застрягло в його пам’яті), Александр вважав ці витрати невід’ємною частиною інвестицій. Тому коли він заявився до Департаменту земельних ресурсів, йому було зовсім не важко потрапити на прийом до одного зі старших чиновників.

— Ми намагаємося покінчити з впливом скватерів з різних причин, — мовив містер Осберт Вінфільд. — Одна з них полягає в тому, що ці люди набули надто великої політичної влади порівняно з набагато більшою рештою населення Сіднея. Інша причина полягає в тому, що вони платять мікроскопічні ліцензії за оренду невідчужуваної державної землі. Уряд, чиїм найманим представником я є, має бажання заохотити робочий люд та колишніх старателів придбавати невеличкі ділянки землі. Ну, не такі вже й маленькі, звісно — достатньо великі, щоб з них можна було жити, але аж ніяк не сотні квадратних миль.

— Йдеться про ділянки під майбутні ферми? — поцікавився Александр.

— Саме так, містере Кінрос. 1861 року був прийнятий новий закон про відчуження державних земель, до якого згодом були прийняті поправки, що обмежують терміни ліцензії для скватерів максимумом у п’ять років. Ліцензію можна подовжити, однак її дія скасовується, якщо хтось забажає придбати цю конкретну, топографічно не визначену ділянку землі.

— А яким чином, — невимушеним тоном спитав Александр, — можна придбати отаку ділянку топографічно не визначеної державної землі? Я маю намір придбати ділянку під майбутнє фермерське господарство.

І на столі з’явилися мапи та виміряні Александром географічні координати. Мапи Департамента земельних ресурсів були набагато кращими за ті, які можна було придбати у Батерсті, але він з цікавістю пересвідчився, що знайдена ним річка не мала назви і була позначена просто як «притока ріки Аберкромбі».

— Скільки землі зможу я придбати таким чином?

— Не більше трьохсот двадцяти акрів, сер, по фунту за акр. Згідно з вимогами, ви маєте заплатити готівковий депозит розміром у чверть зазначеної суми, а решту три чверті сплатити протягом трьох років.

— Загалом це — триста двадцять фунтів. Я заплачу всю суму відразу, містере Вінфільд.

— А де знаходиться вибрана вами земля? — спитав містер Вінфільд.

— Ось тут, — відповів Александр і тицьнув пальцем на річку біля підніжжя гори.

— Гм-м-м-м, — задумливо протягнув містер Вінфільд, уважно розглядаючи мапу крізь окуляри. А потім поглянув на відвідувача і хитро примружив очі. — Чудове місце для золотих розробок, еге ж? І до того ж іще не торкане старателями. Дуже мудро, містере Кінрос, дуже мудро з вашого боку. Однак ви зможете придбати цю ділянку лише за умови, що підпишете заяву, засвідчену мировим суддею, згідно з якою зобов’язуєтеся огородити цю землю, обробляти її і жити на ній.

— Ясна річ, я збираюся огородити її, обробляти і жити на ній, містере Вінфільд, — відповів Александр, так само хитро примруживши очі. — А як мені можна придбати оцю ділянку землі? — поцікавився він, показуючи на гору. — Наскільки я можу судити, вона не в оренді у містера Чарльза Дьюї, який орендує долину та район біля річки. Ця ділянка крута, густо поросла лісом і абсолютно ні до чого не придатна, але мені вона дуже подобається.

— Її доведеться виставити на аукціон, містере Кінрос, після розміщення відповідних об’яв у відповідних журналах. Наскільки я розумію, ви хочете, щоб ця ділянка була суміжною з ділянкою, яку ви плануєте придбати для свого фермерського господарства?

— Ясна річ. Яку частину цієї ділянки я зможу купити?

Осберт Вінфільд знизав плечима.

— Ну, придбаєте стільки, скільки зможете. Якщо хтось торгуватиметься на аукціоні, ціна може сягнути кількох фунтів за акр, а якщо ніхто не торгуватиметься, вона піде по десять шилінгів за акр. Сумніваюся, що знайдуться охочі торгуватися. Я не експерт, але мені здається, що там ви золота не знайдете.

— І дійсно. Розсипне золото осідає в піскових та гравійних руслах, там, де сила тяжіння заважає йому рухатися за течією ріки.

Того ж вечора Александр запросив містера Осберта Вінфільда на вечерю в тому готелі, якому згодом судилося стати його постійною резиденцією в Сіднеї, і цей широкий жест зустрів схвальну оцінку з боку державного службовця. У результаті документи на володіння трьомастами двадцятьма акрами землі мали бути готові наступного ранку, а аукціон мав відбутися два тижні по тому. Трохи подумавши, Александр вирішив торгуватися за десять тисяч чітко розмічених акрів землі.

— Мушу попередити вас, містере Кінрос, — сказав розпашілий після доброго портвейну містер Вінфільд, — що ситуація дещо зміниться, якщо на вашій ділянці виникне поселення. Міську землю доведеться розбити на ділянки — і це абсолютно природна вимога, хіба ж ні? Ясна річ, у вашій власності залишаться не секвестровані державою субділянки, але певні наділи будуть зарезервовані державою для власних цілей: для пошти, поліційної дільниці, школи, шпиталю та церкви. Знадобиться також ділянка під міськраду.

— Я не маю стосовно цього заперечень, — відказав Александр і вишкірив зуби у злобній посмішці. — За винятком церкви. Я ще можу терпіти англіканську церкву або навіть католиків, якщо вже на те пішло. Але я буду не я, якщо там з’являться пресвітеріанці!

— Якась особиста неприязнь чи то як? Я — прихожанин англіканської церкви, тому… Утім, цю проблему можна досить легко розв’язати. Ми можемо всю землю віддати англіканцям та католикам, якщо ви так бажаєте. Звісно, ви не зможете ігнорувати пресвітеріанців, які мають відчутний політичний вплив. Але їм доведеться придбавати приватну землю, тож, якщо ви їм не продасте її, вони змушені будуть будувати свою церкву десь у диких хащах.