— А чому ви відгукнулися на моє оголошення? — спитався Александр.

— Бо так можна потрапити до Нового Південного Уельсу, — безхитрісно відповів Самерс.

— А чому ви хочете туди поїхати?

— Розумієте, з моїм акцентом я навряд чи зможу отримати вчительську роботу в Ітоні, Гарроу чи Вінчестері. Моя англійська — це чисто сметвікська говірка, бо саме у Сметвіку народився мій батько. — Він знизав плечима. — Окрім того, містере Кінрос, я не створений для того, щоб усе життя провести у класній кімнаті, і я ніколи не дочекаюся, що мене наймуть приватним учителем для чиєїсь багатої доньки, — хіба ж ні? Річ у тім, що мені подобається важка праця — я хочу сказати, ручна праця. Водночас я не боюся відповідальності. Тому Новий Південний Уельс може стати для мене непоганою можливістю покращити життя. Тобто я хочу сказати, що не можна робити негативних висновків про людину лише на підставі його манери розмовляти.

Александр відкинувся у кріслі і вивчально поглянув на Джеймса Самерса. Щось у цьому чоловікові його приваблювало — була в ньому якась природна незалежність, змішана з певною скромністю, яка свідчила про те, що він готовий покластися на того, кого визнає вищим за себе за розумом та здібностями. Александр здогадався, що батько Самерса був, напевне, людиною суворою, але справедливою і до того ж, можливо, мав рідкісну рису: продавав алкоголь, але сам до нього не пристрастився. Син його поставив знак рівняння між освітою та жіночою зніженістю, однак прагнув бути схожим на батька. Слуга, який не любив і не хотів прислужуватися.

— Можете вважати, що вже отримали роботу, містере Самерс, — сказав Александр, — хоча може статися, що після прибуття до Сіднея я не буду вас звільняти. Утім, це іще залежить від того, чи сподобається вам працювати зі мною. Після того як я оволодію французькою та італійською, мені знадобиться людина на кшталт П’ятниці, як у романі Даніеля Дефо. І я не маю на увазі нічого образливого та принизливого.

Просте, але привабливе обличчя Самерса освітилося радісною посмішкою.

— О, дякую, містере Кінрос, дуже дякую!

Вони прибули до Сіднея 13 квітня 1872 року, якраз на двадцять дев’ятий день народження Александра. Уся подорож зайняла понад рік, бо Александр просувався у вивченні італійської та французької не так швидко, як він припускав, до того ж — і це було важливішою обставиною — йому захотілося також побачити Японію, Аляску, Камчатський півострів, Північно-Західну Канаду та Філіппіни.

У Джеймсі Самерсі Александр знайшов бездоганне знаряддя для своєї невгамовної енергії: цьому чоловікові подобалося все, що вони робили, усяке місце, куди вони їхали; він з радістю брався за все, що наказував йому містер Кінрос. Він звертався до Александра «містер Кінрос» і волів, щоб Александр називав його «Самерс», а не по-простому та по-братерському — «Джим», хоча до цього спонукало їхнє тривале спілкування.

— Принаймні Сан-Франциско знаходиться на півострові, що виступає у велетенську затоку, тому стічні води зносить течія і смороду не чути, — сказав Александр Самерсу під кінець їхнього першого дня в Сіднеї. — А Сідней немовби обіймає свою гавань, тому каналізаційні стоки залишаються у набагато меншому обсязі води. Сморід тут просто незносний — як у Бомбеї, Калькутті або ж Вампоа. А щоб не дати людям можливості втекти від задухи на суходіл, ці ідіоти спорудили смердючу вентиляційну трубу каналізації на протилежному боці головного парку! Тьху!

Подумки Самерс вирішив, що містер Кінрос аж надто прискіпливо і несправедливо поставився до Сіднея, який здався йому красивим містом. Утім, він уже давно помітив, що містер Кінрос мав надзвичайно чутливий «нюхальний пристрій». Настільки чутливий, сказав колись містер Кінрос на Юконі, що він міг відчувати золото, а на Юконі золота було багато.

— Та оскільки я не бажаю провести іще кілька суворих зим у холодних широтах, то ми, Самерсе, тут не залишимося, — оголосив він.

Тож не дивно, що відразу ж після того, як він представив свого листа до банку, який порекомендував йому містер Модлінґ, Александр сів на потяг, а потім на екіпаж і подався до Батерста — міста, буквально з усіх боків оточеного золотими родовищами. Та, незважаючи на цю обставину, сам Батерст не був шахтарським містом і саме тому, на переконання Александра, залишався упорядкованим, чепурним та спокійним населеним пунктом.

Замість оселитися в готелі чи пансіоні він орендував будинок, розташований на кількох акрах землі, і поселив у ньому Самерса.

— Знайдіть жінку, яка прибиратиме будинок та готуватиме їжу, — наказав Александр і дав Самерсу список. — Призначте їй платню, трохи більшу за звичайну, і вона з радістю погодиться на цю роботу. Поки я розвідуватиму перспективні золоті родовища, я хочу, щоб ви скупилися у відповідності з оцим списком. Ось вам лист-доручення виписувати чеки на мій рахунок у банку. Якщо ви не вмієте вести бухгалтерію, вам доведеться навчитися. Знайдіть бухгалтера і заплатіть йому, щоб він вас навчив. — 3 цими словами Александр скочив у американське ковбойське сідло, накинув на нього перекидні мішки з усім необхідним; під сідлом була красива гніда конячка, яку він придбав уже в Австралії. Безсумнівно, що для тривалих багатоденних поїздок у суворих краях американське ковбойське сідло годилося краще за сідло англійське. — Не знаю, коли повернуся, тому чекайте мене кожної хвилини. — І поїхав геть легкою риссю — у шкіряному костюмі та крислатому капелюсі.

Тиждень, що його провів у Батерсті Александр, був наповнений активною діяльністю: головним чином він збирав інформацію від властей міста і графства, трьох членів місцевої землевласницької знаті, від крамарів та завсідників різноманітних готельних барів. І невдовзі дізнався, що розсипне золото, в основному, закінчилося, але в Гілл-Енді та Гульгонзі наразі розроблялося пластове золото і його знаходження спричинило другу золоту лихоманку.

Раніше, коли тільки знайшли перші золоті розсипи, уряд штату Новий Південний Уельс — а також уряд Вікторії, де знайшли навіть більші родовища, — з такою пожадливістю накинулися на це джерело доходів, що стали продавати щомісячні старательські ліцензії за астрономічну суму в тридцять шилінгів. У Вікторії обурення старателів, спричинене нахабністю та безцеремонністю державних фінагентів, мало не призвело до справжнісінької революції. Результатом заворушень стало зниження вартості ліцензії до двадцяти шилінгів і продовження її дії до одного року. Однак Александру ліцензія поки що була не потрібна — навіщо марнувати гроші? Шлях до Гілл-Енда, який являв собою всього-навсього звичайну ґрунтову колію, був забитий транспортом: плоскодонними фурами, запряженими інколи аж десятком волів і навіть більше; тарантасами з написом «Cobb & Со», які всі сприймали за американські поштові карети; запряжені кіньми повозки, двоколки та екіпажі; чоловіки верхи на конях або піші, а з ними — багато жінок та дітей. Убрання чоловіків охоплювало надзвичайно широку гаму — від міських костюмів та циліндрів до потертих робочих штанів, фланелевих сорочок та крислатих капелюхів, у той час як жінки були вдягнені більш-менш однаково — одноманітні тьмяно-коричневі плаття з льону чи ситцю, широкі солом’яні капелюхи або ж довгасті чепчики, на ногах — чоловічі черевики. Дітлахи були різного віку — від немовлят до юнаків та дівчат шлюбного віку, зазвичай вдягнених в одіж, трохи кращу за латане дрантя. Восьми-дев’ятирічні хлопці курили сигари і жували тютюн, як досвідчені дорослі.

«Отакими, мабуть, були і дороги в Каліфорнії під час золотої лихоманки, — подумав Александр. — І як же це схоже на Америку! Від поштових карет і критих повозок до зовнішнього вигляду людей — точнісінько як американські переселенці. Однак усі, кого я зустрічав у Сіднеї, видавали себе за англійців — але не завжди вдало. Як усе це сумно… Ці краї розташовані надто далеко, щоб сюди їхали заможні англійці, тому мешканці міста вирішили керуватися класово-національною свідомістю і видавали себе за англійців, а не, скажімо, шотландців чи ірландців».