— Дякую, — сказав Александр і, прослизнувши повз нього, потрапив до плавильного цеху, де панувала оглушлива какофонія звуків.

В одному кутку цього пекла виднілися сходи, що вели до заскленого гнізда, з якого все було видно як на долоні. То була кабінка директора. Александр застрибав догори, долаючи по чотири сходинки за один раз, і загепав у двері.

— У чім справа? — спитав уже не молодий чоловік, розчиняючи двері.

То явно був директор, бо він мав на собі напрасовані брюки і випрану білу сорочку із закоченими рукавами та без комірця: від такої спеки той комірець зжужмився б, утім, кому це було цікаво тут, у гарячому цеху?

— Я хочу навчитися робити котли, сер. А після того я хотів би навчитися робити парові двигуни, сер. Я призвичаєний жити в халупі і обходитися без лазні, тому мені не треба великої платні, — мовив Александр, знову пускаючи в хід свою посмішку.

— Шилінг на день — це пені на годину — і безкоштовні соляні таблетки. Як тебе звуть, хлопче?

— Александр… — він ледь не бовкнув «Драмонд», але в останню мить зорієнтувався: — Кінрос.

— Кінрос? Як і місто?

— Еге ж, як і місто.

— Узагалі-то нам потрібен підмайстер, і я скоріше візьму на роботу хлопця, який прийшов найматися сам, а не того, кого привів за руку татко. Мене звуть містер Конел, можеш не боятися ставити мені запитання. Якщо не знаєш, які запитання ставити, то мовчи, поки тебе не спитають. Коли ти зможеш вийти на роботу, хлопче?

— Просто зараз, — відповів Александр і не ворухнувся з місця. — Я маю до вас запитання, містере Конел.

— Слухаю тебе.

— А навіщо потрібні соляні таблетки?

— Щоб ковтати їх. Чоловік, який тут працює, проливає галони поту. Соляні таблетки вберігають від м’язових корчів.

Новий учень не лише швидко навчався; він мав також щасливу здатність подобатися іншим, попри очевидну обдарованість, хоча така риса, як обдарованість, зазвичай викликає роздратування та заздрощі в інших, лінькуватих та менш кмітливих робітників. Можливо, у ньому не бачили загрози, бо він не робив таємниці з того, що коли підзаробить грошенят, то змінить роботу, коли навчиться всього, чого можна навчитися на паровому двигуні в Ланарку. Його житлом став куточок двору, де стояв паровий двигун, що подавав стиснуте повітря. Захист від стихії забезпечував лист гофрованого заліза, а тепло йшло від котла парового двигуна, який Александр час від часу шурував уночі, — цей обов’язок містер Конел вважав своєрідною платою за проживання.

1858 року, коли Александр прибув сюди, Ґлазґо був жахливим містом; смертність у ньому була найвищою у Великій Британії; найвищим був і рівень злочинності, бо переважна більшість мешканців була туго набита в нетрі без води, каналізації та освітлення, і в ті нетрі жоден полісмен та чиновник не наважувався увійти. Міська влада поговорювала про тотальне знесення нетрів, але, як і зазвичай, розмова так і не перетворилася у справи — то був лише один зі способів замилити очі благонаміреним людям, у яких почала прокидатися соціальна та громадянська активність. Інтереси металообробної та вугільної промисловості були на першому місці завдяки тому, що Ґлазґо знаходився поблизу родовищ обох цих видів сировини. Це призводило до того, що над містом постійно висіла задушлива ковдра ядучого диму, до якого додавалися дими хімічної промисловості, яка, розвиваючись швидкими темпами, продукувала речовини, здатні роз’їсти найміцніші легені.

Александру тут не подобалося, але він знав, що має залишатися в місті доти, поки не заробить собі добру репутацію та гроші на квиток. Добра ж репутація означала письмове засвідчення його вправності в роботі з котлами та паровими двигунами.

Коли його перевели з нижнього поверху плавильні до цеху, де безпосередньо вироблялися самі парові двигуни, допитливий розум Александра виявив багато способів покращення їхньої конструкції. Звісно, він добре розумів, що всі його ідеї ставали власністю містера Конела, який запатентував кілька запропонованих ним винаходів. Строго кажучи, це означало, що містер Конел не був зобов’язаний ділитися з Александром навіть невеликою часточкою своїх прибутків, але для своїх часів він був людиною справедливою, тому часто винагороджував талановитого хлопця кількома золотими соверенами. Він також сподівався, що коли Александр закінчить своє навчання, то його можна буде переконати залишитися, бо його винаходи забезпечили компанії «Ланарк Стім» велику перевагу над конкурентами. Більше того, заробітки Александра зросли з шилінга за дванадцятигодинний робочий день до п’яти шилінгів наступного року, а на третій рік вони зросли аж до фунта. Хлопець був украй потрібен містеру Конелу.

Та Александр не мав наміру залишатися. Майже все, що він заробляв, ішло в потаємну схованку за непримітною цеглиною в огорожі заводського двору. Він не мав довіри до банків, особливо до місцевих. Рік 1857-й став свідком краху закладу під назвою «Вестерн-бенк»; наслідки цього краху були страшними для промисловості, комерції та заощаджень простих вкладників.

Він і досі жив у своєму кутку, купував поношений одяг, а один раз на місяць сідав на поїзд до сільської місцевості, де купався у тихому гірському ручаї та прав у ньому свою одіж. Найбільше грошей витрачав Александр на їжу. Він зростав так швидко, що його шлунок постійно бурчав від голоду. Секс у його житті ще не з’явився, бо він постійно був надто вже змореним, щоб прагнути його.

I ось настав день, коли він отримав аркуш паперу від містера Конела, який марно благав його залишитися. У документі зазначалося, що Александр закінчив трирічне учнівство з задовільними результатами; що він вміє варити по металу, паяти, працювати з паровим молотом та прокатним станом, гнути труби та листове залізо, а також за необхідності може зібрати з деталей паровий двигун, бо добре розуміє принцип його роботи, знає теорію та механіку пари і має хист до гідравліки.

Його знання значно перевершували знання будь-якого працівника фірми «Ланарк Стім», і навіть містера Конела. Це сталося завдяки тому, що Александр по неділях відвідував бібліотеку Університету Ґлазґо, і цю самоосвіту він вважав значно кориснішою за відвідини церкви. Користування цією бібліотекою було суворо заборонено будь-кому, окрім студентів університету, але Александр, не боячись перешкод, забезпечив собі пропуск, видуривши його у одного старшокурсника, котрому безпробудне пияцтво завадило цим пропуском користуватися.

Заховавши золоті монети у подвійному дні свого ящичка для інструментів, Александр пішов пішки через графство Камберленд до Ліверпуля. І ніс він той ящичок легко, наче перо. Кілька днів він милувався неперевершеною красою та спокоєм цього найкрасивішого з усіх графств Англії, а потім увійшов до другого за розмірами міста Великої Британії; так само брудного, як і Ґлазґо, але з трохи чистішим повітрям.

Ні, він не збирався залишатися у Ліверпулі. Александр хотів знайти корабель, який вирушав до Каліфорнії та її золотоносних родовищ. І знайшов «Квінніпіак», який стояв на приколі. То був корабель нового типу: дерев’яний трищогловий вітрильник з паровим двигуном, який обертав ґвинт, а не колесо з лопатками. Капітан корабля, який водночас був і його власником, зрадів можливості користуватися послугами юнака, який добре знався на морських парових двигунах. І це знання він засвідчив під час жорсткого екзамену, влаштованого йому механіком просто на робочому місці. Бо жоден янкі не довіряв шматку паперу.

Вантаж «Квінніпіаку» був різноманітним: гірничодобувне устаткування на кшталт трамбувальних машин та величезних чавунних реторт, про призначення яких Александр міг лише здогадуватися, парові двигуни, дробарки. Але були там також і мідні штуцери, шеффілдські ножі, шотландський віскі та порошок карі.

— Розумієш, там зараз іде громадянська війна, — пояснив механік. Усе залізо та сталь у Сполучених Штатах ідуть на гвинтівки, гармати та інше військове спорядження, тому каліфорнійці купують усе необхідне в Англії.