— Китайська медицина — просто чудова, — відказала Нелл, сідаючи напроти матері зі своїм келихом хересу. — Ми зазвичай ідемо до хімічної лабораторії і щось там виробляємо, а вони натомість ідуть до матері Природи. Звісно, багато з того, що ми отримуємо в лабораторіях, є чудовими ліками, які здатні на те, на що нездатна китайська медицина. Але коли йдеться про неважкі та хронічні захворювання, Природа має прекрасну фармакопею. Після закінчення я маю намір зібрати «бабусині рецепти», універсальні зілля, а також рецепти Хунь Чі проти подагри, головокружіння, висипів, розлиття жовчі та бозна ще від чого.
— Це значить, що ти більше не збираєшся займатися дослідженнями?
Нелл саркастично скривилася.
— Мені не буде місця серед дослідників, що-що, а це я вже встигла усвідомити. Але я не рву через це своє серце — мені аж самій дивно стало. Я хочу зайнятися загальною лікарською практикою в якомусь страшенно бідному районі Сіднея.
Елізабет посміхнулася.
— О Нелл, мені до вподоби твоє рішення!
— Завтра я повертаюсь до Сіднея, мамо, інакше доведеться залишитися на другий рік, хоча мені болить залишати тебе тут саму.
— Я не залишуся надовго сама.
— Прошу?
— Я ненадовго поїду.
— З Доллі? Куди?
— Ні, я залишу Доллі Констанції в Данлі. Там — діти Софії і Марії, і взагалі — настав час Доллі навчитися спілкуватися з дітьми її віку. Дівчата Дьюї не знають про батьків Доллі, і Данлі звідси далеко. У них там чудова гувернантка. Це запропонувала мені Констанція.
— Так це ж прекрасно, мамо! Просто чудово. А ти?
— А я поїду на Італійські озера. Я завжди про них мріяла. Але ніколи не мала змоги туди вирватися. Спочатку Анна, потім — Доллі. Ти пам’ятаєш Італійські озера, Нелл?
— Тільки те, що вони прекрасні, — відповіла Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Ти плануєш часто туди їздити? Тобі часто хотілося туди їздити?
— Кожного разу, коли життя тут ставало нестерпним.
— І це часто траплялося?
— Дуже часто.
— Невже ти так сильно ненавиділа тата?
— Та ні, я ніколи не відчувала до нього ненависті. Я не любила його, і ця нелюбов переросла в антипатію. Ненависть — це коли ти не знаєш причини свого почуття, вона надто сліпа, але я завжди була в змозі побачити правду. Я навіть спромагалася розуміти точку зору Александра. Та от біда — його точка зору була так далеко від моєї…
— А він же любив тебе, мамо.
— Тепер, коли його немає на світі, я це зрозуміла. Але це нічого не змінює. Він більше любив Рубі.
— Оту огидну Рубі Костеван!
— Не кажи так! — скрикнула Елізабет так гучно та суворо, що Нелл аж підскочила. — Якби не Рубі, то я, чесно, не знаю, що б і робила. Я завжди любила її, тому не треба її винуватити, Нелл. Не хочу й слова поганого про неї чути.
Нелл аж здригнулася. «Що я чую! Пристрасть у материному голосі! І через кого — через єдину жінку, яку, згідно з точкою зору громадськості, вона мусила ненавидіти!»
— Вибач, мамо, я помилялася.
— Тільки пообіцяй мені, що коли ти вийдеш заміж — тільки спробуй не вийти! — ти вийдеш заміж з правильних міркувань. Найважливіше — це симпатія. І найперше. Звісно, кохання. Ну і тілесне задоволення. Про це не кажуть, наче це щось від диявола, а не від Бога. Але навіть не можу знайти такі слова, щоб пояснити тобі, наскільки важливою є ця обставина. Якщо ти щиро й охоче ділитимеш зі своїм чоловіком подружнє ложе, то решта не має великого значення. Ти сама собі пробила кар’єру, і вона має для тебе надто велике значення, щоб від неї відмовитися, і ти не мусиш від неї відмовлятися. Якщо чоловік, якого ти обереш, змушуватиме тебе кинути твою кар’єру, краще кинь його. Ти завжди матимеш достатній доход, щоб жити комфортно, тому ти можеш вийти заміж і однаково займатися своєю кар’єрою.
— Добра порада, — хрипко мовила Нелл, починаючи тепер бачити багато нюансів у стосунках її матері та батька, про які вона раніше не здогадувалася.
— Ніхто не зможе дати кращої поради, аніж людина, яка зазнала фіаско.
Запала тиша; Нелл уже іншими очима дивилася на матір, із мудрістю, набутою після смерті батька. Вона завжди була на боці батька, завжди дратувалася материною пасивністю, відстороненістю, наче вона подумки витала деінде. Що вона терпіти не могла у своїй матері, так це певний елемент мучеництва, але тепер вона побачила, що Елізабет — не мучениця і ніколи нею не була.
— Бідолашна мамо! Тобі просто не пощастило, еге ж?
— Так, не пощастило. Але, сподіваюся, пощастить у майбутньому.
Нелл поставила свій келих і, підвівшись, поцілувала матір у губи — уперше в житті.
— Я теж на це сподіваюся. — Вона простягнула їй руку. — Ходімо, вечеря вже готова. Не будемо чіпати привидів минулого, еге ж?
— Привиди? Я радше назвала б їх демонами, — сказала Елізабет.
Лі супроводив Елізабет до будинку після того, як провів Нелл на поїзд. Ідучи за нею до бібліотеки, він почувався дещо розгублено. Єдиним фізичним контактом, який вони мали після смерті Александра, була ота безпристрасна, зворушливо-жалісна інтерлюдія у кімнаті, де колись тримали під замком Анну. Ні, він не винуватив її за те, що вона від нього відсторонилася; навпаки — він прекрасно розумів, що зараз відбувається в її душі. Але він бачив, як невидима присутність Александра продовжує витати над ними, і він ніяк не міг знайти потрібне заклинання, щоб її позбутися. Його лякало те, що він узагалі може її втратити, бо, хоча він кохав її і вона його теж кохала, однаково їхні стосунки були збудовані на піску, а смерть Александра струснула той пісок у багатьох напрямках та аспектах: його наступництво — і його абсолютне незнання того, як функціонував її розум. Якщо Александр не зміг у ньому розібратися за такий довгий час, то як же він зможе це зробити? Інтуїція підказувала йому, що через кохання, але логіка та здоровий глузд твердили, що не все так просто.
Навіть зараз, коли двері бібліотеки були міцно зачинені, а штори щільно запнуті, вона не давала йому жодних знаків, що їй хотілося, щоб він підійшов до неї, обійняв, кохався з нею. Натомість вона мовчки стояла, опустивши голову і протягуючи крізь пальці чорні лайкові рукавички, наче піддаючи тортурам цих безсловесних свідків її непоправної втрати. І вона робила це з повною зосередженістю. Мав рацію Александр — часто вона кудись зникає і не залишає ключів від лабіринта, у якому мандрує.
Минуло кілька хвилин. Раптом у нього вирвалося запитання:
— Елізабет, що ти збираєшся робити?
— Робити? — Вона підняла на нього очі і посміхнулася. — Я хочу, щоб розпалили вогонь. Мені холодно.
«Мабуть, ось воно, — подумав Лі, ставши навколішки з маленькою свічкою біля каміна, щоб запалити ретельно складені папір та дрова. — Оце, мабуть, воно і є. Ніхто над нею не клопотався, ніхто не виявляв ніжності, вважаючи, що їй і так гарно в її комфорті та добробуті». Запаливши вогонь, він узяв у неї рукавички, відстебнув капелюха, повів її до зручного крісла, яке підтягнув до каміна, розгладив її волосся там, де воно збилося під капелюхом, приніс херес та сигарету. У її очах, темних у напівмороці, стрибали язики полум’я, коли вона поверталася до каміна, але тільки тоді, коли там був Лі. Потім її очі прослідкували за його рухами — він вмостився на килимі біля її колін і прихилився на них головою. Вона взяла його косу і накрутила її собі на руку, але при цьому він не міг бачити виразу її обличчя. Досить було вже того, що він отак сидів побіля неї.
— За що тебе кохаю я? Давай перелічу, — почав Лі.
Елізабет підхопила:
— Тебе кохаю я за ті висоти, куди душею я злечу.
— Кохаю я тебе за повсякденнії турботи, за сонце і палаючу свічу.
— Кохаю я тебе за посмішки та сльози, кохатиму тебе усе своє життя!
— А як угодно буде Богу, — скінчив Лі, — то навіть після смерті тебе кохати буду я!
Вони знову замовкли; тоненькі дровця вже розгорілися, і він підвівся, щоб підкинути у вогонь старі сухі поліняки, а потім сів на підлогу між її колінами, схиливши голову на її живіт. Заплющивши очі, він упивався дотиком її рук, що гладили йому обличчя. Їхній херес так і стояв невипитий, а сигарета згоріла дотла.
