— Хай там як, — мовив Лі, — я наразив її на велику небезпеку. Їй не можна мати дітей, я це знаю, однак я не міг стриматися. Учора я пішов до неї, щоб поговорити, просто поговорити, але вийшло зовсім не так. А коли я заговорив про небезпеку, вона просто розсміялася!

— Розсміялася?

— Так. Вона не хоче вірити, що існує небезпека.

— А може, небезпеки й справді немає. — Александр підвівся і подав руку Лі. — Ходімо трохи пройдемося. Я хочу піднятися до точки над кінцем тунелю номер один. Мені там подобається, моя душа, чи дух, чи як там його назвати, сполучається у тому місці з моєю золотою горою.

Для обслуги двигуна вони виглядали, як і належить, — двома власниками шахти, які щось зацікавлено обговорюють; мабуть, ідеться про майбутнє шахти, про якісь питання, що мають велике значення для її працівників.

— Я не можу жити з брехнею, — знову сказав Лі, коли вони дійшли до потрібного місця і присіли на два камені.

— Ти надто шляхетний, мій хлопчику, і в цьому твоя біда. Але ж їй сподобалося жити з брехнею, правда?

— Ні, бо за своєю природою вона незрадлива, правду кажу, — відповів Лі. — Гадаю, що так вона вже звикла жити всі ці роки, так організувала свою свідомість. І вона страшенно боїться, що ти дізнаєшся. О, вона знає про твою доброту, про повагу до неї. Однак вона однаково тебе боїться, і це для мене — абсолютна загадка.

— А для мене — ні, — мовив Александр, погладжуючи поверхню каменя, на якому сидів. — Я — втілення сатани.

— Прошу?

— Елізабет — жертва двох лихих схиблених старих. Вони обидва вже мертві, але їхній вплив на неї завжди залишатиметься. Я став для неї полустанком, батьком її дітей, тим, хто дає їй притулок та ділить з нею їжу. А ще є твоя мати, яку я кохатиму до свого останнього дня. Про що Елізабет прекрасно знає. Мій любий Лі, ми не можемо змушувати людей бути такими, як ми хочемо, і робити те, що ми бажаємо, хоча мені знадобилося двадцять п’ять років, щоб це збагнути. З багатьох причин, у які я не буду вдаватися, Елізабет терпіти мене не може. Це — щось на фізичному рівні. Коли я її торкаюся, то бачу, що в неї аж шкіра стає гусячою. Я не люблю її вже багато років, — збрехав він, бажаючи полегшити страждання Лі, — навіть не знаю, чи любив я її коли-небудь узагалі. На самому початку мені здавалося, що так, любив, але скоріше я любив саму ідею про те, як би воно було добре, якби ми кохали одне одного. А її любов до тебе — вона зовсім недавня?

— Каже, що ні, — відповів Лі, якому страшенно не подобалася їхня відсторонена і позбавлена емоцій розмова, не подобалася саме через свою відстороненість та позбавленість емоцій. Він хотів — він потребував! — щоб на нього горлали і гримали, щоб його били руками та ногами. Усе що завгодно, але тільки не це!

— Тоді ви обидва страждали, хоча й лишалися вірними. Це має для мене велике значення.

— Я знаю, що сьогодні — кінець, Александре. І я до нього готовий.

— Хочеш сказати, що ти вже зібрав свої валізи?

— Так — у переносному сенсі.

— А як же Елізабет? Ти що, збираєшся присудити її до ще багатьох років життя з чоловіком, якого вона терпіти не може?

— Це залежить від тебе. Вона не поїде без Доллі, а Доллі — твоя єдина онука. Суд залишить її тобі — якщо Елізабет захоче з’явитися в суді з тавром зрадливої дружини.

— Подружня зрада — єдина вагома причина для розлучення. Жорстоке поводження — також, але в даному випадку ця причина не підходить, до того ж багато хто з суддів часто дають чортів своїм дружинам. Однак вона може розлучитися зі мною через те, що я зраджував її з Рубі.

— А це що — кращий варіант? Розлучена дружина відомого чоловіка виходить заміж за сина його коханки. Та ще й за метиса-китайця. Ото пресі буде роботи!

— Якщо вона кохає тебе достатньо сильно, вона на це піде.

— Вона дійсно кохає мене достатньо сильно. Але цей скандал переслідуватиме нас роками, якщо ми не переберемося за кордон. Можливо, це стане більш-менш прийнятним виходом.

— Однак ти мені потрібен тут, Лі, а не за кордоном.

— Тоді виходу немає! — скрикнув Лі нещасним голосом.

Александр дещо змінив тему.

— А ти цілковито впевнений, що вона не знала про твій намір зустрітися зі мною?

— Так, цілковито впевнений. Вона заховалася в захисну оболонку своєї нової таємниці, і їй там дуже комфортно.

— А ти можеш з такою ж упевненістю сказати, що про це не знає Рубі?

— Так, можу. Зазвичай я говорив з нею про все важливе, що траплялося в моєму житті, і про кохання до Елізабет. Жінки, мудрішої за мою матір, просто не існує. Але про цю останню подію я їй нічого не сказав. Вона здатна зберігати таємницю не гірше, ніж Елізабет, але я… я просто не наважився їй про це розповісти.

Александр підвів голову і поглянув просто у вічі Лі.

— Мені потрібен час, щоб подумати, — сказав він. — Дай мені слово, що ти не скажеш нічого про нашу розмову — ні Рубі, ні Елізабет.

Лі встав зі свого каменя і простягнув руку Александрові.

— Слово честі, Александре.

— Тоді згода. Завтра, після вибуху, я дам тобі свою відповідь. Ти там будеш?

— Якщо ти хочеш — буду.

— Так, хочу. Бо Самерс дещо незграбний, а Прентіс мене дратує. Він добре виконує підривні роботи, але коли це роблю я, він метушиться туди-сюди, як заєць.

— Я знаю.

— Я знаю, що ти знаєш. Просто я дещо ошелешений твоїм повідомленням. Дякую тобі за чесність і шляхетність, Лі, — дуже дякую. Я знаю, що в тобі не помилився, і мені хочеться вибачитися перед тобою за те, як я повівся з тобою тоді, у 1890 році. Мене тоді розпирало від власної бундючності, я втратив відчуття землі під ногами. — Він потупав по землі, і звук вийшов якийсь глухий, наче під ним була порожнина. — А тепер я знову твердо стою на землі. Вірнішого та вмілішого помічника годі й бажати, а одного дня з тебе вийде прекрасний командир. — Він прокашлявся і криво посміхнувся. — Але я відхиляюся від теми, тобто як мені зробити так, щоб втримати тебе, але звільнити Елізабет.

— Гадаю, що це неможливо, Александре.

— Немає нічого неможливого. Завтра о восьмій ранку в головній галереї. Я, можливо, і досі буду в тунелі номер один, але ти туди не заходь. Такий наказ піротехніка.

І він звернув у напрямку вагончика підвісної дороги, а Лі подався до зміїної стежки.

Раптом Александр зупинився і гукнув:

— Лі!

Лі зупинився і, обернувшись, поглянув на нього.

— Сьогодні день народження Доллі. О четвертій у Кінрос-гаусі.

— Як же я забув, що сьогодні — день народження Доллі? — невдоволено промурмотів Лі, надягаючи темний костюм. Святкування мало розпочатися о четвертій, вечірнє вбрання було необов’язковим, хоча звісно, що дорослі сядуть повечеряти після святкування. Серед гостей мала бути Констанція Дьюї.

Він зустрів Рубі, яка вийшла в коридор зі своїх покоїв. Яка ж вона прекрасна! Її фігура покращилася, що було дивовижно, і матір зараз важила дещо менше, ніж коли він був маленьким хлопчиком, коли пишна спокусливість була в моді і чоловіки могли насолоджуватися своєю природною схильністю до неї. На ній було плаття з французького крепдешину, зелене, як і її очі, корсаж та широкі біля плечей рукави мали рожеву прокладку, а спідниця, що сягала колін, закінчувалася китичками. Чохол під плаття, який спускався аж до підлоги, був рожевий, рожевими були і лайкові рукавички. На її червонясто-золотавій голові сидів маленький зелений капелюшок із загнутим крисом, а його перед прикрашала рожева троянда.

— Ти така гарна, що тебе з’їсти хочеться, — сказав Лі, цілуючи матір у щоку і вдихаючи із заплющеними від насолоди очима тонкий аромат гарденії.

Вона захихикала.

— Сподіваюся, Александр подумає так само.

— Тобі не слід казати такі речі своєму синові.

— Зате ти знаєш, що я маю на увазі, і це допоможе тобі у твоїх стосунках з райськими пташками.

— Мої райські пташки віддають перевагу емоціям, викликаним дорогими подарунками.

Коли вони піднялися нагору у вагончику, то застали Александра, Елізабет і Констанцію в маленькій їдальні, прикрашеній яскравою матерією з нагоди дня народження. Усі мали надіти святкові капелюхи. Констанція привезла їх з Батерста, де китаєць-крамар скористався китайською технологією виготовлення тоненького кольорового паперу і продавав стрічки, святкові капелюхи, чудернацькі паперові скатертини та вишуканий загортувальний папір для подарунків.