— Я не хочу, щоб моя дружина жила отам, унизу, — зауважив Александр, — і тому спорудив свій будинок на вершечку гори. Окрім зміїної стежки оця вагонетка є єдиним способом спуститися чи піднятися. Поверни голову і поглянь он туди — бачиш? Її тягне товстий дротяний кабель, що намотується і розмотується за допомогою двигуна.

— А чому, — ледь вичавила з себе Елізабет, — а чому вагонетка така велика?

— Тому що нею користуються і шахтарі. Копри шахти «Апокаліпсис» — бачиш оті високі дерев’яні дерики? На них тримаються тягові лебідки, розташовані на отій широкій заглибині, яку ми щойно проїхали. Працівникам легше потрапляти до шахти на вагонетці, аніж крізь тунель, вхід до якого біля підніжжя, бо їм заважають і загрожують велетенські вагонетки-самоскиди для руди, а також локомотиви, що рухаються неподалік входу. Кліті опускають шахтарів до основної галереї, а наприкінці робочої зміни забирають їх.

Коли вагонетка опинилася серед дерев, війнуло прохолодою. «То через висоту, — збагнула Елізабет, — і через тінь, що дає листя дерев».

— Кінрос-гаус — ген там, на висоті три тисячі футів над рівнем моря, — мовив Александр, знову виявивши моторошну здатність читати її думки. — Улітку там панує приємна прохолода. А взимку — набагато тепліше.

Нарешті вагонетка виїхала на пласку поверхню, нахилилася, змусивши і пасажирів знову відкинутися назад, а потім зупинилася. Елізабет насилу вибралася з неї, не давши змоги Александру допомогти їй, і здивувалася — як же швидко падає на землю ніч у Новому Південному Уельсі. Тут не було ані притаманних Шотландії тривалих сутінків, ані тієї магічної години, коли промені призахідного сонця огортають землю чарівним сяйвом.

Під’їзну колію вагонетки обрамляв живопліт. Елізабет обійшла його — і від подиву й захвату зупинилася як укопана. У цій глушині її чоловік збудував особняк з матеріалу, схожого на вапнякову цеглу. Особняк мав три повноцінні поверхи, вікна у стилі англійського Ренесансу, ґанок з колонами у кінці широких сходів; складалося таке враження, що цей будинок простояв тут років з п’ятсот, не менше. Біля підніжжя сходів були тераса з галявинкою та англійський парк, для створення якого, вочевидь, доклали чимало зусиль: там були і підстрижений самшитовий живопліт, і клумби з трояндами, і навіть невеличка копія грецького храму.

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

— Ласкаво просимо додому, Елізабет! — З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори — та й сам будинок — усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.

— Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? — спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю — байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки — хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок чаю, бутербродів та смачного тістечка Елізабет лягла спати така зморена, що ледь пам’ятала щось після того, як вона увійшла до особняка.

— Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, — сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

— Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

— Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

— Ти кудись ідеш?

— Я — вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

— Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

— Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика — одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

— Мені ведмідь на вухо наступив.

— Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. — Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку — місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок — аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів — і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

— Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, — ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! — невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями — вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

— Тут п’ятнадцять тисяч книжок, — зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. — Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. — І додала, пирхнувши: — Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія — це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

— А ви з містером Самерсом маєте дітей? — спитала Елізабет.

— Ні, — однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. — Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

— Не маю сумнівів, — приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. — А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.