Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Трохи більше, ніж півмільйона фунтів, сер.

Тонкі чорні брови з подивом підскочили, а посмішка оголила дивовижно білі зуби.

— Старий добрий «Апокаліпсис» і надалі заробляє гроші! — сказав Лі. — Яке полегшення! Хоча я, мабуть, єдиний акціонер «Апокаліпсису», який увесь час знімає гроші з рахунку, а не кладе.

— Це з одного боку, докторе Костеван. Вклади на ваш рахунок надходять від компанії регулярно. А можна поцікавитися, куди вкладаєте гроші особисто ви?

— У нафту, — стисло відповів Лі.

— О, це промисловість, за якою майбутнє, сер. Усі кажуть, що невдовзі безкінний екіпаж замінить кінний, і ця новина наганяє песимізм на кінних перевізників та кіннозаводчиків.

— Уже не кажучи про тих, хто подорожує верхи.

— Та отож, та отож.

Отак вони теревенили, поки клерк не приніс Лі банкноти, які він замовив, і містер Торнлі підвівся, щоб провести свого клієнта до виходу.

— До речі, ви щойно розминулися з сером Александром, — повідомив він.

— Він у Лондоні?

— У готелі «Савой», докторе Костеван.

«Треба чи не треба? — питав себе Лі, ловлячи екіпаж. — Чорт, а чом би й ні?»

— До Стренду… ні — давайте просто до «Савою», — сказав він, убираючись усередину.

Не маючи при собі дрібнішої монети, Лі дав візниці золотий соверен, який той, перелякавшись, похапцем сховав до кишені, думаючи, що клієнт помилився, сплутавши монету з шилінгом. Та Лі ніколи було перейматися цією проблемою — він швидко увійшов до готелю і сказав швейцару, який походжав по фойє, що хоче зняти в їхньому готелі кімнату.

«От досада! — подумав швейцар. — Як же тактовно пояснити цьому типу, що проживання в нашому закладі йому не по кишені?»

У цей момент на сходах з’явився Александр — у ранковому костюмі та циліндрі.

— Бачу, зібрався на чай, Александре! — вигукнув Лі. — Ну й франтом ти став під старість!

Поважний чоловік подолав тридцять футів мало не в один стрибок, міцно притиснув до себе дивакуватого типа і цьомкнув у щоку.

— Лі, це ти! Дай я на тебе подивлюся! Чорт, я б із задоволенням носив те, що зараз на тобі, а не оцей триклятий офіційний костюм! — скрикнув Александр, посміхаючись від вуха до вуха. — Хлопчику, ти — як бальзам на душу! Ти десь зупинився?

— Ні, я якраз хотів уселитися і спитав, чи немає в них вільної кімнати.

— У моєму люксі є одна — зроби мені честь.

— Залюбки.

— А де твій багаж?

— Та немає в мене багажу. Я втратив усю мою європейську одіж у маленькій сутичці з белуджами років сто тому. Що бачиш, те й маєш, — мовив Лі.

— Знайомся, Мофілде. Це доктор Лі Костеван, — сказав Александр. — Один з моїх співдиректорів. Будь другом, попроси мого кравця прийти завтра вранці — добре? — І він пішов сходами, обхопивши рукою Лі за плечі.

— Хіба тут немає ліфта? — спитав Лі, дуже радий бачити Александра.

— Тільки не зараз і не для мене. Я мало рухаюся, тому мені потрібна розминка. — Він узяв Лі за косу і легенько посмикав. — Ти ніколи її не підстригав?

— Інколи просто підрізаю. Ти йшов на якусь важливу зустріч?

— Та чорт з нею, найважливіша зустріч — це ти!

— Як легко ми перейняли лайливі слова від моєї матері! Як вона там?

— Дуже добре. Уся в турботах про Доллі — ти ж чув про бідолаху Анну? Бо я не пам’ятаю точно, коли ти зник.

— Краще розкажи мені все це знову, Александре.

Тож зрештою сталося так, що вибачення не знадобилися, бо вони були непотрібні; двоє чоловіків сиділи за обідом у номері Александра так, наче востаннє бачилися вчора, але водночас — сто років тому.

— Ти потрібен на підприємстві, Лі, — сказав Александр.

— Якщо це буде серйозна робота — то я згоден бути потрібним.

І з цього місця вони перейшли до розповіді Лі про його діяльність у Персії та сподівання, які він покладав на нафтову промисловість. Александр слухав уважно, заінтригований тим фактом, що спогади про його розповіді про Баку привели Лі в цю сферу діяльності.

— У той час я про це не здогадався, — сказав він, — бо не розмовляв місцевими мовами і тому не знав, що тамтешні мешканці винайшли спосіб очищати сиру нафту настільки, що її можна було використовувати як пальне для двигунів. Але ж вони не вміли відсепаровувати найлегші та найліпші фракції нафти, а Даймлера з його двигуном внутрішнього згоряння іще не було. Така проста річ! Зробити так, щоб пальне працювало всередині двигуна, а не ззовні. Клянуся, Лі, ця сировина з’явилася якраз вчасно для того, щоб зробити недавній винахід не лише можливим, але й таким, який можна застосовувати на практиці. — Але Александр не схвалював ідеї розширення діяльності у Персії. — Я не знаю багато про цю країну, але це — країна-банкрот, непевна країна, яка до того ж дуже залежна від милості росіян. Торнлі з Англійського банку каже, що Росія намагається встановити там свій контроль через банки. Персії потрібні запозичення, а Британія дещо нагадує своєю поведінкою дівчину, якій уже робили пропозицію, тому вона з упевненістю чекає нових, тож чому б інколи не казати «ні»? Продовжуй свою діяльність там стільки, скільки зможеш, але моя тобі порада: вшивайся звідти відразу ж, щойно відчуєш, що запахло смаленим і що ти можеш лишитися без штанів.

— Я швидко стаю прихильником саме такої точки зору, — мовив Лі, зітхнувши, — однак нафта дасть більше грошей, ніж золото.

— До того ж ти маєш перевагу: ти — виробник, а не продавець. Однак мені здається, що ти надто рано пішов на цей крок. Я пішов у іншому напрямку. Це — не нафта, а гума. Зараз у нас уже є тисячі акрів плантацій у Малайзії, на яких вирощуються бразильські каучукові дерева.

— Гума? — задумливо спитав Лі.

— Вона стає всюдисущою — використовується майже для всього. Автомобільним колесам потрібна гума — як для протекторів, так і для пневматичних шин. Стався великий стрибок у збуті велосипедів, бо вони теж перейшли на пневматичні колеса. Пружини, клапани, мочалки, водонепроникна одіж та калоші, гумові підстилки для шпитальних ліжок, валики, надувні подушки, машинні ремені, печатки, ролики — цей список майже нескінченний! Тепер ізоляцію для кабелів роблять не з гутаперчі, а з гуми, а ще є така тверда як камінь гума — вулканіт, що витримує дію кислот і лугів.

Він захопився власного розповіддю; відкинувшись на спинку крісла та відчуваючи у шлунку приємну тяжкість від соковитого біфштексу, Лі спостерігав за грою емоцій на Александровому обличчі. Насправді він не дуже змінився; напевне, він ніколи сильно не зміниться. Як і більшість жилавих чоловіків, він виглядав старшим, коли був молодий, а тепер, коли постарішав, став виглядати молодшим. Густе, як і завжди, волосся було тепер майже сивим; воно робило його схожим на лева, бо він і досі носив його довгим, аж до плечей. Його очі й досі палали вулканічною енергією, а тіло, незважаючи на згадку про необхідність фізичних вправ, не набрало жодного фунту зайвої ваги.

Але характер його помітно пом’якшав, може, через оту історію з Анною та Доллі — Лі не був певен. Просто ота бундючність та владність, із якою Лі зіштовхнувся після свого повернення до Кінроса, геть обсипалася — і з-за них показався колишній Александр. Так само динамічний, як і колись, з так само безпомилковим інстинктом починати новий бізнес у належний час: хто б міг подумати — гума! Однак він став м’якшим, добрішим, навіть милосерднішим. Щось навчило його смиренності та стриманості.

— Я маю для тебе подарунок, — сказав Лі, порпаючись у кишені своєї сорочки. Та не встиг він витягнути звідти фотографії і перекласти їх до іншої кишені, як Александр вихопив їх у нього з руки. «Усе ж якась владність та залишилася!»

— Ага, це, наскільки я розумію, твоя мати, а це хто — невже Елізабет?

— Узагалі-то мама прислала мені в Індію три зображення, але фото Нелл я десь посіяв.

— Фото Рубі більш заяложене, аніж фото Елізабет.

— Тому що я на нього частіше дивлюся.

Александр віддав фото назад.

— Ти повернешся додому, Лі? — спитав він.

— Стривай, спочатку — ось це.

111
{"b":"258978","o":1}