— Ось, тримай! — Заперечний імпульс явно вщух.

Провівши півгодини з Анною та Доллі, Нелл заморилася більше, аніж під час сутичок з білими студентами в університеті, але це також додало їй упевненості сказати те, що мало бути сказано.

— Мамо і тату, — сказала вона в бібліотеці, де вони зібралися утрьох. — Я хочу обговорити з вами одну невідкладну справу.

Відчувши, про що йтиметься, Елізабет внутрішньо зіщулилася, а Александр запитливо відірвав очі від келиха з вином, у який він задумливо дивився.

— Це про Анну та Доллі.

— А що з ними не так? — спитав Александр, подавляючи позіхання.

— Вам доведеться їх роз’єднати.

Він ошелешено глянув на неї.

— Роз’єднати? Навіщо?

— Тому що Доллі — жива дитина, до якої Анна ставиться так, начебто вона — ганчіркова лялька. Пам’ятаєте, що трапилося, коли кілька років тому їй подарували цуценя? Вона його надто сильно стиснула, воно її вкусило — і вона розмазала його мозок по стінці, схопивши його за ноги і гепнувши об куток. Така сама доля чекає і на Доллі, яка вже достатньо велика та незалежна і має право на хоч трохи свободи. Свободи, яку Анна не бажає їй дати. Ганчіркові ляльки завжди під рукою, їх можна закинути в куток, а потім знову взяти, коли захочеться.

— Та ти перебільшуєш, Нелл, — мовив Александр.

— Точно перебільшуєш, — піддакнула матір. — Бо Анна любить Доллі.

— Вона і цуценятко любила, ну то й що? Я не перебільшую! — підняла вона голос, у якому зазвучали різкі нотки. — Татку, хіба мама не казала тобі, як Анна ущипнула Доллі за руку кілька тижнів тому? І як на руці в Доллі вискочив величезний синець?

— Ні, — відповів Александр, ставлячи на стіл келих з вином.

— Але ж то було лише один-єдиний раз, Нелл, лише один раз, — заперечила Елізабет. — І нічого подібного відтоді не траплялося.

— Та ні, мамо, воно трапляється кожного разу, але ти відмовляєшся це бачити. Анна швиргає Доллі по кілька разів на день, наче вона — бездушна лялька, і лише завдяки Півонії — дуже гарній дівчині — вона не забивається і не зазнає травм. — Нелл підійшла до батька, сіла йому на коліно і, поклавши руку йому на плече, поглянула на нього своїми волошковими очима. — Татку, цій ситуації треба покласти край. Якщо так триватиме й далі, Доллі отримає серйозну травму. Або Півонія не буде достатньо близько, щоб спіймати її, або Анна відмовиться її віддавати і заходиться карати «погану ляльку». Це стосується як Півонії, так і тебе, мамо.

— Зрозумів, — мовив Александр. — Тепер зрозумів.

— Ми збільшимо пильність, — запевнила Елізабет, кинувши на зрадливу доньку презирливий погляд. — Вони ж мати й донька! Анна няньчить Доллі ось уже рік і вісім місяців. Якщо ми їх розлучимо, Анна усохне й помре.

— О мамо, невже ти гадаєш, що я над цим не подумала?! — скрикнула Нелл, повернувши до неї голову. — Ти гадаєш, що мені про все це приємно говорити? Анна — моя сестра! Я люблю її! І любитиму завжди. Але вона завжди була інфантильною, а тепер невпинно регресує. Після народження Доллі вона була така спокійна, така сумирна, обходилася з дитиною так, наче збагнула, що то — жива істота. Але зараз усе змінилося. І настрій та поведінка її погіршуються. Вона стала впертою і навіть владною — можливо тому, що їй усе життя потурали. Ніхто жодного разу не дав їй ляпаса за непослух, не намагався відчитати за прогрішення.

— А вона ніколи не заслужувала ляпасів! Що я аж ніяк не можу сказати про вас, пані! — відрізала Елізабет.

— Згодна, — спокійно мовила Нелл. Її увага переключилася на батька. — Тату, ти мусиш ужити заходів.

— Ти маєш рацію — як завжди. Так, я мушу вжити заходів.

— Ні! — скрикнула Елізабет, підскочивши на ноги і розплескавши похапцем свій херес. — Ні, Александре, я не дозволю!

— Нелл, вийди геть, — сказав Александр.

— Але ж, батьку…

— Не зараз. Просто йди геть.

— Настала остання фаза, — мовив Александр, щойно за Нелл зачинилися двері. — Спочатку я був Татта, потім — татко, а тепер я — батько. Нелл стала дорослою.

— І стала твоєю копією: холодною та бездушною.

— Ні, вона стала сама собою. Розумною і цікавою. Сядь і заспокойся, Елізабет.

— Ні, не сяду, — відказала вона і стала ходити туди-сюди.

— Зараз же сядь! Я відмовляюся мати серйозну розмову з людиною, яка бігає по кімнаті, наче намагається втекти від правди.

— Анна — моя дитина, — сказала Елізабет, важко плюхаючись у крісло.

— А Доллі — твоя онучка, не забувай. — Він випрямився у кріслі, стиснув руки і втупив у Елізабет погляд своїх немиготливих ебонітових очей. — Елізабет, хоч як ти мене не любиш, хоч як ти не була б противною мені, але я — батько твоїх дітей і дід Доллі. Невже ти і справді вважаєш мене товстошкірим і не здатним осягнути усю глибину цієї трагедії? Невже ти вважаєш, що я не страждав, коли дізнався, що Анна розумово відстала? Що я не страждав через Джейд, якій довелося заплатити найвищу ціну? Невже ти гадаєш, що я, коли б міг, не зробив усе, щоб полегшити біль та страждання, серед яких жила Анна всі її п’ятнадцять років? Звісно, що зробив би! Я б поміняв місцями землю та небо, якби це хоч якось їй допомогло. Але трагедія ніколи не перестане бути трагедією. І вона лишається такою аж до свого страшного кінця. Мабуть, жодна дитина не змогла би бути такою обдарованою, як Нелл, без якоїсь противаги, якогось балансу. Але ти не можеш винуватити Нелл за те, що вона така! Тим більше ти не можеш винуватити ані мене, ані себе за те, якою є Анна. Примирися з фактами, люба моя. Анну та Доллі треба розлучити, поки не сталося найгірше.

Вона слухала, і по її щоках текли сльози.

— Я страшенно образила тебе, — сказала Елізабет, стримуючи ридання. — Але я не хотіла. І якщо зараз настав момент істини, то скажу, що ти не заслужив того, що я тобі зробила. — Вона стиснула пальці так, що вони аж побіліли. — Ти був до мене добрий та великодушний, і я знаю — тепер знаю, — що якби я повелася з тобою інакше, то ці гіркі слова ніколи б не були сказані. І Рубі тобі була б непотрібна. Але я не можу змінити себе, Александре. Не можу себе змінити.

Витягнувши хустку, він підійшов до неї, всунув її в руку Елізабет і притиснув її голову собі до стегна.

— Не побивайся так, Елізабет. Це не твоя вина, що ти не можеш не те що мене кохати, а навіть симпатизувати мені. Навіщо мучитися провиною за те, що ти не можеш змінити? Ти — рабиня обов’язку, але то я зробив тебе нею, коли народилася Анна. — Він погладив її волосся. — Шкода, що моя природна симпатія до тебе не повернулася. Я все ж надіявся, що з роками ти станеш мені ближчою. Але натомість ти іще більше віддалилася.

Її ридання стихли, але вона не сказала нічого.

— Полегшало?

— Так, — відповіла Елізабет, витираючись його хусточкою.

Александр повернувся у своє крісло.

— Тоді давай завершимо розмову. Ти знаєш не гірше за мене, що треба офіційно оформити заповіт. — На його обличчі з’явився якийсь дивний болісний вираз. — Ти, напевне, не знаєш, що я поклявся Джейд, що ніколи не віддам Анну до психлікарні. Боюся, вона знала набагато більше, аніж насмілювалася нам сказати. Вона знала про неминучість того, що невмолимо наближається, або чогось подібного. Тому нам треба зробити дві речі. Перше — це забрати Доллі у її природної матері, яка більше не здатна її доглядати. Друге — це вирішити, що робити з Анною. Триматимемо її тут у фактичному ув’язненні чи відправимо до ув’язнення деінде?

— А що це дасть, коли ми постійно триматимемо її тут під замком?

— Гадаю, Нелл скаже «ні». По-перше, Анна і досі перебуватиме неподалік Доллі, а вона ж така хитра — згадай, як вона вас усіх дурила, коли бігала на побачення з Семом О’Доннелом.

Елізабет натиснула кнопочку на столі, що стояв поруч.

— Місіс Сартіс, — сказала вона, коли з’явилася економка, — попросіть, будь ласка, Нелл, щоб вона зайшла до бібліотеки.

Щойно Нелл з’явилася з гордо піднятою головою, Елізабет швидко підійшла до неї, обняла та поцілувала в шоку.

— Вибач, Нелл, мені так шкода. Будь ласка, вибач мене.