— Скоро тобі доведеться вмерти, сіренький, щоб я прожив ще один день!

П'ятий день.

Пальці стискали кинджал. Очі почервоніли, під ними набрякли синці. Марко невідривно дивився на дюни. Кроки його стали непевними. Голод викручував кишки. Але ще гірше мучила спрага. Язик набряк і лежав у роті, немов шматок чужої шкіри. Губи потріскалися і кровоточили.

Віслюк безсило сіпнув за повід, ніби передчуваючи небезпеку, що нависла над ним.

«Спрага — це сіль на живому серці, — згадалися хлопцеві слова Насреддіна. — Спрага — це вогонь у кишках. Спрага — це пилюка в жилах… тортури людства — ось що таке спрага!»

Пальці Марко все міцніше стискали кинджал. Він спинився. Раптом віслюка пройняв прадавній інстинкт його предків. Він ладен був кинутись на свого ворога і розтоптати його копитами. Та варто було Марко сіпнути його за повід, як він одразу ж підкорився волі людини.

— Зачекаємо ще, сіренький! Лягай! Уже стемніло. Ранком вони прийдуть… Вони вже йдуть. Хіба ти не чуєш цокоту копит?

Людина й тварина поринули в неспокійний, наче в лихоманці, сон.

«Там, де панує велике мовчання барханів, — там царство смерті. Там, де вода не напоює землі, — немає зелені. Де немає води й зелені — немає живих істот. А де немає живих істот — там володарюють демони пустелі; бо вони безтілесні і не потребують ні води, ні зелені. Демони пустелі — помічники смерті. Це вони заманили з шляху юного пана».

Ло-бзанг ударив палицею в туго натягнутий барабан. Чотири рази, немов луна, відгукнулась йому з усіх кінців пустеля. Там їхали, далеко розтягнувшись один від одного, Ніколо, Мафіо, Матео і погонич верблюдів.

— Краще б ти залишилась біля каравану, донечко, — сказав старий вождь Ашімі.

— Там, де лунають барабани і людські голоси — там життя, — відповіла йому Ашіма. — Ми повинні знайти юного пана.

Ло-бзанг ударив у барабан. Він пильно вдивлявся в непорушні, гарячі бархани.

— Ти втомилася, донечко.

— Ми знайдемо його, Ло-бзанг?

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

— А чи велика ця пустеля?

— З півдня на північ — триста днів дороги. Зі сходу на захід — двадцять вісім днів.

— Триста днів дороги, — тихо промовила дівчина і, підвищивши голос, уже не як боязка рабиня, повторила: — Ми повинні його знайти. Чуєте, Ло-бзанг?

Вона благально глянула на непорушне обличчя старого вождя.

— Коли ти почуєш три удари в барабан…

На землю спав вечір. Шукачі повернулися до каравану. Вони повечеряли, напились води. Погоничі примусили верблюдів стати навколішки і зняли з них вантажі, потім повели їх на водопій. Мандрівники наповнили водою бурдюки. Чулися голосні вигуки й тихі розмови, крик віслюка. Сяяв місяць, мерехтіли зірки…

Невдовзі табір поринув у глибокий сон.

І тільки ті, хто виїжджав на пошуки, та Ашіма все ще сиділи вкупі.

— П'ятий день, — глухо мовив Матео. — Де ж він подівся?

— Я не докоряю йому, — озвався з несподіваною гарячковістю Ніколо Поло. — Якби тільки він повернувся!

Його чоло порізали глибокі зморшки. Мафіо Поло спитав:

— Чи є ще надія, Ло-бзанг?

Всі поглянули на старого вождя, чекаючи, що він скаже.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.

До схід сонця шукачі знову вирушили в пустелю. Широко розтягнувшись, вони їхали ліворуч від караванового шляху. Час від часу лунали удари барабанів. Ашіма лічила їх.

— Послухайте, Ло-бзанг, здається вдарили тричі? — говорила вона, хапаючи старого за рукав.

— Ні, доню!

Ашіма рахувала далі. Кожен удар відлунював болем в її серці. Скільки часу вони вже їдуть? Тіні вершників покоротшали. Від напруження нестерпно боліли очі. Дівчина заплющила їх і поринула в неспокійну дрімоту.

Він лежав на піску в неглибокій виямці, викопаній знесиленими руками. На горбику виднілося сідло з прикріпленими до нього двома хустками — білою і червоною. Вони майоріли на вітрі. Кроків за двадцять від непорушної постаті, біля підніжжя горба, лежав віслюк. Передні його ноги були притиснуті до тулуба, задні — витягнуті.

Здавалося, смерть уже торкнулась своїм подихом цієї мовчазної групи.

«Бум-бум-бум», почулися лункі удари барабана. З усіх боків до пагорба помчали вершники. Ніколо Поло жбурнув. на пісок барабан і схилився над юнаком.

Всі оточили батька й сина. На потрісканих губах, на носі, підборідді й запалих щоках Марко запеклася темна кров.

Ашіма дістала бурдюк, намочила білу хустку і витерла нею обличчя Марко. Кров з його шкіри легко стерлася. На лиці не було ран.

— Серце б'ється! — Ніколо Поло випростався. — Дай йому попити, Ашіма.

— Він сильний духом, — сказав Ло-бзанг.

— Чому в нього на обличчі кров? — спитав Мафіо Поло.

— Він перерізав віслюкові жилу й напився його крові.

Ашіма дала Марко води. Він розплющив очі і побачив над собою облямоване чорним волоссям лице дівчини і суворе, стурбоване, з посивілими враз бородою і скронями обличчя батька. Незважаючи на пекучий біль у шлунку, він надзвичайно виразно сприйняв цю картину. І одразу ж збагнув, що це вже не сон і не омана.

Марко швидко прийшов до пам'яті. Він побачив друзів, і на його схудлому обличчі промайнула радісна посмішка.

— Тебе треба було б добре відлупцювати, — з удаваним гнівом сказав Мафіо Поло. — Скільки клопоту завдав!

— Не чіпай його, бачиш, який він кволий! — сердито мовив Ніколо Поло.

— Дайте води сіренькому. Може, він ще живий, — сказав Марко.

Ло-бзанг і погонич заходилися біля віслюка. Вони дали йому води й насипали вівса. Віслюк поволі оклигував.

Напившись води і попоївши, Марко відчув свинцеву втому. Чоловіки постелили йому і нап'яли над ним намет. Ашіма сіла біля нього і почала обвівати його сплетеним з соломи віялом.

— Ти турбувалася про мене, Ашіма? — вже засинаючи, спитав Марко.

— Так, юний пане… Але тепер ви повинні заснути.

— Так, юний пане, — пробурмотів Марко і вдоволено заплющив очі.

Мандрівники їхали через королівство тангутів, підкорене Чингіс-ханом незадовго до смерті. Дорога проходила вздовж підніжжя пасма Тянь-Шаньських гір. Вона то піднімалася на узгір'я, то, петляючи, немов скам'яніла жовта ріка, спускалася в родючі долини. На схилах гір нескінченними рядами тягнулися намети каратангутів.

Після теплої, сонячної осені настала зима, яку мандрівники вирішили провести в чудесній столиці королівства тангутів — місті Канчоу.

Венеціанці прожили тут більше року. За цей час вони кілька разів їздили в глиб країни, влаштовуючи свої торгові справи, і Марко дістав можливість досконало познайомитись з чужою релігією і звичаями.

Він намагався також оволодіти мовою китайців і монголів. Адже не за горами був день, коли венеціанці мали стати перед великим ханом Кублаєм, імператором величезної Китайської імперії, і передати йому послання і подарунки папи.

Як і в Вірменії, Багдаді, Ормусі, Кашгарі та інших землях, через які пролягав путь мандрівників, Марко відчував і тут тінь великого вершника, що зловісно лягла на підкорені народи. В густо заселених областях було розмішено озброєні, як на час війни, татарські орди. Міські мури, укріплення й мости було зайнято татарськими вояками або іноземними найманцями. Марко помітив також, що всі вищі урядові посади татари тримали в своїх руках.

Ніколо й Мафіо Поло, володіючи скріпленою печаткою великого хана золотою дощечкою, скрізь мали доступ. Канчоуський намісник удостоїв їх навіть особистої аудієнції і пообіцяв повідомити хана Кублая про їхнє прибуття та про строки їхньої подальшої мандрівки. Для мешкання він дав їм будинок, розташований у красивому місці, прислав їм служників і неодноразово через своїх посланців цікавився їхніми бажаннями.