— Капітан Матео!

— Але я бачу, ти зовсім не радий, Марко.

— Ні, — коротко відповів той.

Тепер Матео покине його. Коли ж він повернеться назад?

Цирульник голив якомусь чоловікові голову. Канатник натягував перед своєю майстернею вірьовки. В закуреній кузні палахкотів вогонь, молоти били по металу. В аптеці продавались цілющі корені, трави, кістки тигра в червоному вині та інші ліки. Вулиця дзвеніла, гукала, виспівувала, бубоніла на різні голоси. Над безкрайнім людським морем погойдувалась хмара куряви.

— Вони працюють з рання до вечора, — сказав Марко. — Роботящий народ.

— Я скоро повернуся, — сказав Матео.

Через три двори, через садок, повз басейн з золотими рибками вони пройшли в дім.

— Ось і ми, Ашіма, — сказав Матео.

Від його великої радості не лишилося й сліду.

У кузні горів вогонь. Над покришеним деревним вугіллям тремтіли сині вогники. Коли повітря з міха роздувало вугілля, воно спалахувало червоним полум'ям, освітлюючи чорну од кіптяви кузню і обличчя коваля та його молодого помічника Шю Льєн-цанга. Мускулисті груди коваля прикривав шкіряний фартух. Щоки його були спотворені двома знаками, якими таврували злочинців.

Коваль вийняв з вогню розпечений до білого шматок заліза, поклав його на ковадло й почав оббивати молотком, розсипаючи навколо лункий дзенькіт, аж доки не надав йому потрібної форми. Потім кинув його на купу заліза, витер піт і глянув на вулицю.

— Скоро вечір, Шю, — мовив він. — Іди на вулицю до своїх товаришів.

— Я піду на подвір'я, батьку Ванг.

Шю впевненим кроком вийшов через маленькі дверцята з кузні, і скоро до слуху Ванга долинули ніжні звуки його бамбукової сопілки.

Вогонь у горнилі догоряв. Ванг зняв шкіряний фартух і, одягнувши куртку, вийшов на вулицю. Почало сутеніти. Торговці складали свій крам, купці замикали крамниці.

Якось зовсім раптово настав вечір. Важкі удари дзвона перекрили глухий вуличний гомін. Замовкла бамбукова сопілка. Прийшов веселий пекар і приніс своєму другові печиво.

— Їж, Ванг, — сказав він і, озирнувшись на всі боки, прошепотів: — Мені треба поспішати. На добраніч, Ванг.

Стало зовсім темно. Повз Ванга пройшов молодий, добре одягнений чужинець. Помітивши на щоках коваля знаки злочинця, він прискорив крок.

— По що приходив Лі? — поцікавився сліпий Шю. — Я чув його голос.

Але Ванг мовчав. Він усе ще відчував на собі погляд чужинця. Дзвін на дзвіниці вдарив удруге. Коваль гірко засміявся.

— Бережіться, я злочинець! — гукнув він до якогось чоловіка, що саме перед його кузнею лупцював свого впертого віслюка.

Втретє вдарив дзвін. Вулиці міста, огорнуті нічним мороком, були зовсім порожні. Де-не-де горіли тьмяні ліхтарі. Велике місто було ніби безмежна пустеля. Мертва тиша ще підсилювала враження. Перед дзвіницею стояли двоє татарських вояків з луками. Якийсь чоловік вичікував у темному завулку, поки повз нього пройдуть гомінливі патрулі. Високий, сутулий, вузькоплечий, він здавався кволим, його обличчя ховалось у темноті. Він ішов обережно, тримаючись затінку попід мурами. Врешті він спинився там, де провулок вливався в широку вулицю. Ліхтар освітив на мить обличчя незнайомого. Воно було сховане під чорною маскою, яка прикривала чоло, скроні й ніс. Дочекавшись, поки вдалині завмерли вигуки патрулів, він озирнувся на всі боки і перебіг на другий бік вулиці.

В кузні Ванга було темно. За дверима, що виходили на вулицю, лежав Шю. Він чув те, чого не могла почути жодна людина. Ось з своєї нори вискочив пацюк, шмигнув на город до капусти і почав її гризти. Двоє людей перелізли через стіну і, важко дихаючи, спинилися посеред двору. Один з них прошепотів:

— Ось ми й прийшли.

Скрипнули двері, і люди вступили в кузню. Потім він почув тихі кроки і відчинив двері. Зайшов незнайомець у масці.

— Веди мене до Ванга! — наказав він.

— Ходімте, пане.

Коваль, пекар Лі, кравець Ву і носильник Янг сиділи, зігнувшись, біля каганця, що освітлював тільки їхні голови та плечі. Вся кімната тонула в пітьмі.

— Я незнайомий кур'єр, — назвався чоловік. — Не вставайте, слухайте мене. — Він подивився на сліпого Шю і після деякого вагання сказав: — Хлопець хай вийде'.

Шю хотів було слухняно відчинити двері.

— Хай лишається тут, — заперечив Ванг. — Шю нікому нічого не скаже, пане. Навіть якби його забили до смерті, Шю нічого не скаже.

— Гаразд, — мовив незнайомий кур'єр. — Хай лишається.

Шю зрадів, сів у темному кутку і став наслухатися до розмови дорослих.

— Коли ми запалимо на горах сигнальні вогні? — спитав нетерплячий Лі.

Вангові пригадалось темне, смердюче підземелля, в якому його протримали три роки. Шрами палали на його щоках.

Носильник Янг і кравець Ву мовчали.

— Ще не настав час, — промовив незнайомий кур'єр. — Але мені веліли переказати, щоб ви були наготові.

— Тигр, який пожирає надто багато людей, врешті сам упаде в яму, — сказав носильник. — Сьогодні Ахмед знову був у імператриці…

— Ще не настав час, — повторив незнайомий кур'єр. — Яма ще не досить глибока.

— Коли мені скажуть: «Убий його», я задушу його власними руками, — похмуро мовив Ванг.

— Краще, якщо ти будеш кувати мечі і вістря для списів.

Незнайомий кур'єр мовчки оглянув напружені обличчя і сказав:

— Ахмед одібрав у селян бамбукові гаї й сам збагачується на продажі бамбука. Він заборонив біднякам ловити в річках і струмках рибу. Цілі сім'ї змушені поїти й годувати військових кур'єрів. Якщо ж люди обурюються, їх б'ють.

— Те ж саме робиться І в нас, — сказав кравець. — А ось учора до мене приходив один селянин і розповів, що мусить продати свою доньку, бо пан забрав у нього худобу!

— А яка дорога стала сіль! — мовив пекар.

— Підвищено також ціни на коней, — додав носильник.

— Скоро на базарах буде більше жебраків, ніж торговців і покупців.

— Милостивий пан Ахмед і його чиновники збагачуються все більше й більше, а ми голодуємо…

Схвильовані люди заговорили вголос. Незнайомець підняв руку і змусив усіх замовкнути.

— Хоанг Чін вийшов надвір, — сказав сліпий Шю. — Я чую його кроки.

Люди затамували подих і прислухались. Але вони нічого не почули.

Хоанг Чін був хазяїном розташованої поруч з кузнею таверни. Він продавав за високу ціну погану рисову горілку. В нього часто пиячили солдати.

— Тепер він знову зайшов у дім.

— Шю, сядь біля порога й слідкуй, щоб ніхто нас не підслухав, — сказав невідомий кур'єр. — Якщо помітиш що-небудь підозріле, негайно стукай у вікно.

Шю вийшов з кімнати. Кілька хвилин тривала тиша. Люди сиділи навколо лампи, заглибившись у важкі думки.

— Але ж ми зібрались тут не для того, щоб говорити про ціни на коней, — незадоволено мовив Ванг.

— Ванг, говоріть тихо і слухайте, що я вам скажу. У Ахмеда з'явився новий диявольський намір. Щоб догодити імператриці, він хоче стратити невинну людину.

— У-у, сатана! — простогнав Ванг.

— Товста Джамбуїк-Хатун не краща за Ахмеда.

— Завтра я буду продавати «маленьких Джамбуїк-Хатун», — почав нахвалятись пекар.

— Без солі! — додав носильник.

Але Ванг гнівно глянув на пекаря.

— Краще б ти тримав за зубами свого надто балакучого язика! Може, ти забув, що я потрапив у в'язницю через твоїх «маленьких Ахмедів».

Лі винувато опустив голову.

— Розкажіть нам про диявольський намір Ахмеда, — попросив Ву.

Чоловіки підсіли ближче до лампи. Незнайомий кур'єр почав тихо розповідати:

— Вчора імператриця, лежачи в купальні, наказала принести їй солодких яблук. Через деякий час служниця повернулася і плачучи доповіла, що не може подати її величності яблук, бо віслюк, який їх віз, звалився в горах у прірву. Ви, напевне, знаєте, що з Маньї кожного дня привозять естафетою найкоштовніші фрукти. Дорога йде повз страшні урвища, по хистких містках і кам'янистих стежках, які інколи бувають такими вузькими, що навіть двоє людей не можуть розминутись. Але Джамбуїк-Хатун, не отримавши солодких яблук, аж почервоніла від люті. Вона покликала двох охоронців і звеліла їм посадити служницю за грати.